Василий Бережной - Така далека подорож Чамхаба (на украинском языке)
Обзор книги Василий Бережной - Така далека подорож Чамхаба (на украинском языке)
Бережной Василий Павлович
Така далека подорож Чамхаба (на украинском языке)
Василь Бережний
Така далека подорож Чамхаба
I
Чамхаб одразу впiзнав цю будiвлю й зiйшов з рухомої стрiчки на тротуар. Перед ним, вiддалiк вiд траси, лежав велетенський сiрий камiнь, схожий на мозок людини: двi пiвкулi, звивистi борозни.
"Штукарство, - подумав Чамхаб, вiдчувши глуху неприязнь i до самої будiвлi, й до установи, розташованої в нiй. - Електронний архiв... пам'ять... Але ж можна б не так претензiйно..."
Зрештою, пiдстав для невдоволення не було нiяких: переповнений тяжкими враженнями своєї космiчної подорожi, вiн сам надумав звернутись до цього унiкального архiву. Тут можуть виявити те, чого вiн не може пригадати, дiстати iнформацiю, сховану в глибинi нейронiв. Надто важливо дiзнатися, що з ним трапилось на тiй зловiснiй планетi. Спуск, першi кроки на нiй - все це стоїть перед очима. А зустрiч з аборигенами... Адже коли на них напали... До моменту нападу вiн пам'ятає все. Та навiть i сам напад. А от що було далi, як врятувався, як опинився на кораблi, - суцiльний провал пам'ятi. Лише оцей електронний архiварiус - "експропрiатор психiки", як Жартома назвала його Анжела - загляне в найдальшi комiрки пам'ятi, вибере все, до останнього штриха. Це потрiбно не тiльки для науки - космологiї чи iсторiї,- це потрiбно мiльйонам людей.
Чамхаб став, заклавши руки за спину, i довго розглядав химерну будiвлю. Розумiв: це його обов'язок - вiддати всю, яку має, iнформацiю електронному мозковi, але якесь несподiване почуття тривоги i страху втримувало його. Раз по раз у сiрiй будiвлi розсувалися округлi дверi - туди заходили й звiдти виходили люди, а вiн усе стояв iз мiцно зчепленими за спиною руками й дивився. Думки його були далеко. Пригадалися науковцi Космоцентру - i жаль, i розчарування вiдбилися на їхнiх обличчях, коли, дiйшовши до найкритичнiшого моменту в експедицiї, вiн сказав, що нiчого не пам'ятає, нiчогiсiнько! Вони перезирнулися, знизали плечима. Що ж, мовляв, не пощастило, може, капiтан психiчно травмований... Чамхаб почував себе так, нiби завинив перед цими людьми, i не лише перед ними, завинив перед усiм людством, хоча, звичайно, нiхто нi в чому його не звинувачував. I тодi вiн сам запропонував скористатися електронним мнемоскопом. Усi полегшено зiтхнули, а дехто навiть не стримав радiсної посмiшки: вiн угадав їхнє невисловлене бажання! Запропонувати йому навряд чи хто зважився б: це було б неетично. А якщо вiн сам... Розмова закiнчилась в атмосферi справжнього ентузiазму. Мнемоскоп допоможе розкрити таємницю, зазирнувши в найдальшi зони пам'ятi!
А тепер ось вiн завагався. З-пiд насуплених брiв позирав на химерну будiвлю й... шкодував, що висловив таке поспiшливе, легковажне рiшення. Хлопчисько!
Це нагадувало шахову партiю в її кульмiнацiї. Вiд того, який хiд вiн зробить зараз - а це в його волi, - залежатиме все. Чамхаб гiрко посмiхнувся - знову постало прокляте гамлетiвське запитання: бути чи не бути?
Рiзко обернувшись, пiшов до тротуару.
Ступив на ближчу стрiчку, потiм на суєiдню, а далi вже на середню, яка мчить з найбiльшою швидкiстю. Тут було чимало пасажирiв, та все-таки знайшлася вiльна трапецiя, на яку можна спертися. Стояв, намагаючись нi про що не думати, спостерiгав обличчя, особливо жiночi, поглядав на деякi оригiнальнi будiвлi, сквери i парки, що пропливали мимо. Як гарно жити на Землi! Щоб це фiзично вiдчути, треба побувати в космосi... Так... Тепер йому в сто крат рiднiшi оцi незнайомi обличчя, оцi очi, що так i променяться думкою та вiдчуттям. Але що їм до того, чи все вiн пригадав iз своєї подорожi, чи нi? Головне ж вiдомо: знайдено планету, на якiй буяє життя, хоч i в нижчих формах. Та це ще й краще, що там немає мислячих iстот - можна заселяти!
Немає... А що, коли є? Хiба вiн може дати однозначну вiдповiдь на це питання?
I знову сумнiви обступили Чамхаба, i в головi зчинився такий сумбур, що неможливо було зосередитись. Пропустив майдан, де мав перейти на Морську трасу, довелося повертатись зустрiчними стрiчками, iти пiдземними переходами. В людському тлумi вiн поволi заспокоївся й твердо вирiшив: як скаже Анжела - так вiн i вчинить.
Думка про Анжелу, нiжну, чарiвну, найкращу дiвчину в свiтi, наповнила радiстю його серце. Те, що вони, двоє з п'яти мiльярдiв людей, знайшли одне одного, Чамхаб вважав щасливим подарунком долi. Мало того, що Анжела напрочуд красива, i саме тiєю красою, яка хвилює, притягує його, вона iмпонує йому духовно. В них спорiдненi погляди на життя, на свiт. Ба навiть поточнi подiї майже завжди викликають в них однакову реакцiю. Вони розумiють одне одного з пiвслова. "Анжела - моє alter ego*", - думав Чамхаб, i його очi поблискували щастям, йому подобалось, як вона ходить, як говорить, трохи розтягуючи слова.
______________ * Друге я (лат.).
Тенiснi корти, де Чамхаб сподiвався зустрiти Анжелу, розташованi на Спортивному островi, спорудженому за кiлометр чи пiвтора вiд берега. Туди веде тунель, на зразок метро, устаткований такими самими ескалаторами, як i вулицi мiста. Наближаючись до вертикального пiдйомника, Чамхаб несподiвано подумав: а що, коли Анжела скаже "не треба"? Впiймав себе на тому, що в глибинi душi рiшення майже склалось, Анжела тiльки мусить санкцiонувати. Гм... Як скаже - так i буде... А що, коли вона раптом...
Пiдйомник винiс його в сонячну купiль. Дихалось легко, здавалось, повiтря вiдчувається на смак. На що вже в космiчному кораблi добре працюють кондицiонери, та хiба вони можуть дати таке цiлюще повiтря? Хоч як прагнули конструктори острова за допомогою металу й пластика вирватись iз обiймiв природи, це їм не вдалося. Природа тримає всю цю споруду разом з людьми в долонях моря i неба...
Анжела помiтила його ще здалеку, привiтно махнула рукою. У бiлому спортивному костюмi вона здавалась ще кращою. Змахнула ракеткою грацiозно й водночас енергiйно - удари по м'ячу були сильнi, мов пострiли.
Сiвши з краю порожньої трибуни, Чамхаб спостерiгав за її грою, суперницi ж не бачив, наче її й не було.
Та ось тренування скiнчилось, Анжела пiдiйшла, втомлено ступаючи по гравiєвiй дорiжцi. На засмаглих щоках блищали краплини поту.
- Ну, як? - спитала, сiдаючи поруч, i в очах її на мить з'явилась тривога.
- Нiяк... поки що.
Анжела кинула на нього запитливий погляд, i в тому поглядi було стiльки дитячої цiкавостi, що Чамхаб не мiг стримати посмiшки.
- Розумiєш, був я коло того "мозку"... Знаю, що треба випити цей келих, але... боюся. Вони ж видобували iнформацiю у вмираючих або щойно померлих... Можуть бути несподiванки - вони самi попереджали... - Чамхаб помовчав, йому не хотiлось розвивати цю тему. Потiм сказав невизначено: - Тут є над чим помiркувати.
- Ходiмо прогуляємось, - враз посерйознiшала Анжела.
Аж до заходу сонця блукали вони по алеях Спортивного острова. Говорили про що завгодно, здебiльшого про всякi дрiбницi, лише не про електронний архiв, полишили цю тему пiдсвiдомостi.
