Леонид Панасенко - Не камiнь (на украинском языке)
- Я втомився, - знiчено пробурмотiв Кiм. - Я беру собi найменше позбавлений життя невеличкий свiт, який, до речi, будь-коли може бути спалений плазменим викидом свiтила. Я перетворю його на Рай i, нарештi, вiдпочину.
Генрiх одвернувся.
- Менi шкода тебе, друже, - мовив вiн на прощання. - Ти втомився - отже, ти помер. А твоє "до речi" - лише бравада. Ти хочеш, щоб цей свiт залежав вiд тебе? Менi шкода цього свiту.
Вiн давно не ходив до пустища, i лiсову стежину заполонила буйна рослиннiсть. Пiд ногами - пружний мох, раз у раз доводиться вiдхиляти вiд обличчя пухнасте листя. Кiм навiть погладив один листок - це теж був його шедевр: змодельована ним рослиннiсть за два роки наситила розрiджену атмосферу Раю живлющим киснем. На третьому роцi тут з'явилися птахи. А на п'ятому - в бiованнi завовтузилися шестеро цуценят - три пари. Одного з них вiн опiсля назвав Одновушко Мокрий Нiс.
Зiйшла Зiрка. Свiтило стояло над обрiєм низько, в каламутно-жовтiй iмлi. Навiть неозброєним оком було видно, як неспокiйно коливається його плазмене тiло. Кiм вiдчув, як його вколола тривога, i пришвидшив крок.
"А й справдi, Зiрка поводить себе загрозливо, - подумав вiн. - До лiтньої пульсацiї ще пiвтора мiсяцi, вона ж розпухає буквально на очах. Дивно. Вона розпухає, а стабiлiзатор не спрацював. Чому? Я занадто безтурботний. Ну нiчого. Ми тебе зараз швидко заспокоїмо..."
Водночас iз деяким занепокоєнням ще гострiше озвалося у ньому почуття творця, яке вiн умоглядно мiг порiвняти хiба що з почуттям материнства. Зрiдненiсть iз цим свiтом для нього була не абстрактно-фiлософською. Для нього це були сiм рокiв виснажливої працi, постiйне напруження психiки, що межувало з нервовим виснаженням. Вiн пам'ятав, вiн знав цей свiт мертвим. Тепер тут справдi Рай, а вiн його безтурботний господар... Тому що на все махнув рукою... Рештки вигадки й таланту вiн вiддав своїй Втiсi: забороненому плодовi, який, певно, мариться кожному, хто вмiє створювати життя. Чи хотiв вiн, щоб його витвором стала жiнка? Кiм укотре ставив собi це питання i вкотре вiдповiдав: "Нi й нi!" Вiн хотiв iще раз утвердитись у своїх професiйних можливостях - ось що безперечно. Та, очевидно, Рай не заспокоїв його душу... Тодi, може, вiн вiдчував жiночу сутнiсть свого витвору пiдсвiдоме? Може, при конструюваннi генної матрицi його розпеченому, майже знетямленому мозку нашепотiла щось самотнiсть? Принаймнi, коли вiн отямився пiсля акту творення, то нiчого _такого_ не знав. Пiдозрювати мiг що завгодно, але знати не знав...
Лiс скiнчився. Пiд ногами захрускотiли кремнiйовi пластинки скелястого косогору. Ще трохи - й вiдкриється пустище.
...Так, вiн не думав тодi про можливе покарання. Хтось завжди переступає заборону першим. Напевне, той, хто вiдчує, що може переступити. Вiн змiг. "Хай тепер засуджують, - думав вiн тодi. - Все одно, це найграндiознiший експеримент, який будь-коли ставила людина". Єдине, що бентежило його, то це простота i дитинна наївнiсть розуму його пiдопiчної. Бентежило й тiшило... Кiм, на жаль, не був психологом, але щире кохання, з яким горнулася до нього Втiха, розпiзнати зумiв.
- Ах, ах, ах! - закричав у заростях дивувальничок. Цей крихiтний птах був створений ним пiд час останньої екологiчної корекцiї, а для чого - встиг забути.
Було чому дивуватися.
У долинi, де лiс розривала чимала плiш, на вежi автоматичної гелiостанцiї палало вiдразу три сигнальнi вогнi - "небезпечно", "дуже небезпечно" i "смертельна небезпека".
Вiн побiг униз по схилу, до гелiостанцiї.
"Прилади, швидше поглянути на прилади..." Серце несамовито закалатало, в ротi пересохло.
- Ах! - вигукнув дивувальничок.
Пiзно!
Зiрка раптом почала розповзатися, дивне блакитне свiтло впало на пагорби й лiси. Iз криком жаху Iмпровiзатор упав мiж камiнням. Перш нiж зоряний вогонь спопелив землю, пiдсвiдомiсть, древнiй iнстинкт самозбереження шмагонули мозок командою - рятуйся! бережися! Тiло його вмить укрилося надмiцним панцирем, перетворилось у кам'яний кокон. I чим лютiше припiкав зоряний викид, тим товщим ставав панцир, тим глибше ховалася свiдомiсть у камiнь, аж доки не згасла, не витримавши величезного навантаження.
"Де я? Що зi мною?"
З'явилась думка, i вiн зрозумiв, що опритомнiв, хоч усi вiдчуття пiдказували - ти мертвий! Тиша, морок. Груди не здiймає дихання... Умить, наче її ввiмкнули, повернулася пам'ять. У мозок, впресований у товщу брили, мов зерня горiха в шкаралупу, ринуло розумiння - а ще бiль, бiль, бiль...
"Втiхо! Люба моя!" - вигукнув вiн подумки. Душа його стогнала вiд горя, хотiла б розiрватися, та жоден рух не проникав у камiнь, що був колись його тiлом. Якiсь рефлекторно створенi бiосистеми живили його мозок, вiн не знав їхньої будови, не мiг вiдразу ж їх знищити, i ця неможливiсть умерти, вбити себе була як насмiшка долi. "Люба моя, плакав вiн без слiв. - Ти знала, знала... Вiтер був поряд, за спиною... Слiпий крiт! Я захлинався щастям у Раю, а Рай уже палав. I ось... Ти нiколи не була грiхом, кохана, нi. Справжнiй грiх у самiй сутi мого Раю. Творчiсть завжди має передбачати безкорисливiсть. Я ж створив усе для себе. Свiт, тебе, одновухого пса... Хай буду проклятий я, Великий Егоїст..."
Довгастий камiнь, що зачепився на схилi пагорба, повiльно холонув. Його оплавленi боки почорнiли, помережилися глибокими трiщинами. Всерединi нього нечутно й невидиме металася божевiльна думка Iмпровiзатора:
"Так, ти тепер камiнь. Хай усе залишається, як є... Але ж мука, мука! Вона точить камiння..."
"Вмерти, остигнути, розсипатись на порох. Як iще може вмерти камiнь? У мене немає рук, щоб накласти їх на себе. Нема нiг, щоб утекти вiд самого себе".
"Повернутися? Вийти iз кокона? Боротись i перемагати? Звичайно, людська бiоформа зараз не пiдiйде - надто високий рiвень радiацiї. Повернутися - це значить почати все спочатку. Та де взяти сили?"
"У мене тренована могутня воля. Невже вона не здолає iнстинкт самозбереження? Загасити мозок - ось що менi потрiбно. Так, так, тiльки це. Але перед тим..."
Це було останнє бажання, i вiн вирiшив вiдразу виконати його.
Кiм вирощував очi.
Вiн знайшов у своєму коконi мiкроскопiчнi трiщини, i двi ниточки клiтин полинули до поверхнi каменя, щоб там перетворитись у м'язи, що оточують очне яблуко, наповнити їх скловидним тiлом i дати кожному по кришталику.
Вiн робив усе поспiхом, i зображення вийшло спочатку розпливчастим, райдужним. Iмпровiзатор вiдразу ж вiдрегулював рiзкiсть.
"...Пустеля. Як i сiм рокiв тому. Чорне камiння, оплавленi уламки гелiостанцiї, нiкому не потрiбна коробка корабля, яка могла б, могла б урятувати... Боже, як я затримався! Уже скоро, кохана, зачекай трохи... Там, на пiвднi, за лiсом, де був дiм мiй, що там? Нiчого. Лише попiл, попiл, попiл..."
Зображення знову захиталося, розпливлося.
"Та що ж таке?! - гнiвно подумав Iмпровiзатор. - Навiть таку дрiбницю, як очi, ти не можеш наладнати. Нездара, тупак!"
