Василий Бережной - Пiд крижаним щитом (на украинском языке)
Це зiтхання здалося Кларi трохи напускним, тим бiльше, що її спiвбесiдник наче вiддiляв себе вiд "земних" людей.
Навколо було багато квiтiв. Троянди полум'янiли червоно, синьо, жовто i навiть чорно. Росли кущами, тяглися вгору по дугових пiдпорках, слалися по зеленiй травi.
- Фестиваль! - вигукнув гiсть. - Фестиваль кольорiв! Уже з-за самих тiльки троянд варто було летiти з Мiсяця.
- Хiба що з-за троянд...
В голосi Клари вчулася iронiя, i Уранос поспiшив додати:
- Але найкраща троянда...
- Не треба епiтетiв i метафор! - перебила Клара. - До речi, я не знаю, як вас величати.
- Пробачте, Кларо, я був тодi такий схвильований...
- А я гадала, ураноси не хвилюються.
Вiн чомусь аж кинувся:
- Як ви сказали?
- Я для себе прозвала вас У-ра-но-сом, Ви ж розповiдали...
- А-а... Влучно.
- А як же вас на iм'я?
- Зовiть... Генрiхом, коли хочете.
- А моє ви вже звiдкись знаєте...
- О, ми багато знаємо про те, чим цiкавимось.
Притишеним голосом, розрахованим на спiвчуття, вiн сказав, що досi йому не щастило зустрiти отаку цiкаву дiвчину, якою є Клара. Були, звичайно, знайомства, але все не те.
- Ну, як ваш проект моделювання iсторiї? - перевела розмову на iнше Клара.
- Комiсiя експертiв схвалила.
- Он як! А ви особисто вважаєте, що вiн досконалий?
- На жаль, вiн далекий вiд досконалостi. Немає гарантiї, що наслiдки будуть не викривленi. Але час покаже. Спробувати варто.
- А що ви вважаєте слабким у ньому? Генрiх охоче виклав свої мiркування:
- Що таке, власне, iсторiя? Це подiї в часi i в просторi. Так от, якщо простiр ми забезпечуємо, то час... Ви ж розумiєте, ми не можемо розтягнути експеримент, скажiмо, на три тисячi рокiв. Потрiбне пришвидшення. I тут важливо визначити коефiцiєнт.
- Це було б комiчно: фiлософи не прогулюватимуться, а бiгатимуть i на бiгу проголошуватимуть свою мудрiсть.
- З фiлософами ще можна впоратись: думки їхнi вiдомi, гайнувати час нiхто їм не дозволить. А от пересування армiй, бої. Хоча швидкiсть подiй i процесiв - явище вiдносне. Може, порiвнюючи з яким-небудь суспiльством на другому кiнцi Галактики, земляни живуть у блискавичному, так би мовити, темпi.
- Можливо, - згодилась Клара. - Але iнша iнтенсивнiсть може привести й до iнших наслiдкiв. Та мене хвилює не це. Менi здається, проект у самiй своїй сутi антигуманний.
Генрiх не мiг погодитися з цим i пiдкреслив, що бiороботи - це, власне, механiзми, або, сказати б, символи колишнiх дiючих сил.
- Механiзми... з емоцiями? Чим же вони вiдрiзнятимуться вiд людей?
Генрiх пустився в мiркування про юридичний статус бiороботiв, їхнє походження. До того ж експеримент, мабуть, доведеться розчленити запрограмувати тiльки вузловi, критичнi моменти, якi впливали на хiд iсторiї. Але Клара не вiдступалася, i Генрiх зрештою постарався перевести розмову на iнше.
Зручно розташувавшись на сидiннi коло Великого фонтана, вони заговорили про Кларину роботу. З чемностi Генрiх поцiкавився новими вiдкриттями iнституту "Геомагнiтний полюс".
- Нiчого особливого, - без ентузiазму сказала Клара. - Виявлено тенденцiю до зниження напруги магнiтного поля.
- Цiкаво, як це пояснюють вашi теоретики?
- З'явилась чергова гiпотеза - синхронної перiодичної пульсацiї.
- I яку ж перiодичнiсть виявлено?
- Нинiшнi параметри вважаються початком нового перiоду, а скiльки вiн триватиме...
- Дуже цiкаво.
- А я не бачу в цьому нiчого особливого.
Пiсля недовгої мовчанки Генрiх делiкатно запропонував:
- А може, зробимо вилазку на снiг?
Клара винувато посмiхнулась:
- Я боюся холоду. Та й часу, не маю. - Пiдвелася i запитала: - Ви зараз куди: на Космiчну Пращу?
- Так. - У Генрiховому голосi забринiв сум. - Я мушу повернутися на свою базу.
- Щасливо долетiти!
- А чи можу я коли-небудь ще прибути сюди? - спитав Генрiх.
- Так, - стримано дозволила Клара.
Генрiхове обличчя осяялось щасливою усмiшкою.
XII
Язики полум'я лизнули Никифоровi одежу, поповзли по рукавi, по грудях, по спинi. За мить вогонь охопив його всього, золотистi пломiнцi танцюють, наче справляючи якесь жахливе торжество на голому тiлi. Боляче, ох, як нестерпно боляче! I всерединi вогонь: пече, не дає дихати. Ноги теж не слухаються, скiльки вiн не бiжить, а здається, все стоїть на мiсцi! Напружує останнi сили, бо хижак ось-ось наздожене. Никифор вже не оглядається, кожною клiтиною вiдчуває жах, крик застряє йому в горлi, а крiзь зуби проривається стогiн. Звiдкись проникають приглушенi слова: "Вiн марить". Хто це сказав? Може, Клара?.. Так, так, он вона побiгла вiд нього, також уся обсипана золотистими пелюстками. Та почекай же!.. Никифор на бiгу починає рукою збивати з себе скалки полум'я; вони падають у траву, перестрибують iз стебла на стебло, люто кидаються на соковиту поживу, аж сичать. I вiн бiжить по тих пекучих пломiнцях, бiжить i почуває, що ось-ось упаде. "Серце! Пiдтримайте йому серце!.." - знову долинуло здалеку-здалеку.
Вiн притискує долоню до грудей, де замiсть серця бурхає клубок вогню, i вiдчуває легкi поштовхи. I нараз з грудей спадають пекучi кайдани. Ах, як гарно, коли тебе не пече! Гарно лежати в травi, луки гойдаються, наче зелена палуба корабля, заколисують. Повiки склеплюються, нема болю, нема вогню. Похитується земля - плавно так. Спати, спати...
...Тепер голоси звучать ближче, Никифор чує їх крiзь туманну пелену сну, але не може прокинутись. "Криза минула. Сказати по правдi, я дуже боявся сепсису. Iнфекцiя почала атаку одразу, i коли б рана не була оброблена вчасно, важко б ручатися за щасливий кiнець. Довелося б, певне, ампутувати ногу..." Голоси вiддаляються, тануть, i тодi Никифор таки розплющує очi. Де це вiн?
Згорбившись, сидить бiля нього, пiдперши голову кулачком, дiвчина.
- Вiруню... - впiзнає вiн дiвчину i шепоче пошерхлими вустами.
- Тсс... - свариться пальцем вона, у великих її очах i ляк, i радiсть. - Мовчи, тобi не можна говорити.
Никифор мовчить, тiльки дивиться. Потiм облизує пошерхлi губи i шепоче:
- Так, значить, мiг бути й сепсис?.. - У Вiри затрiпотiли густi вiї. В кращому разi ампутацiя?
- Лежи спокiйно, Ник. Минулося, от i добре.
- Та-ак, минулося... - Никифор перевiв погляд на прозору стiну, за якою виднiлася зеленкувата вода басейну. - А якби не ти?.. Недаремно менi Пiфiя казала, що я щасливий. Слухай...
А що слухати, не сказав. Зiтхнув i тiльки промовисто подивився на дiвчину. Вiра здогадалася: мабуть, хоче спитати про Клару. Болiсна гримаса з'явилася на її обличчi: ну що йому сказати?
- Бач, як виходить... - обiзвався Никифор. - Знову я опинився на цiй вiллi. Тут вiдпочивала Клара?
- Так, - хитнула головою Вiра. - Я сюди перебралася.
- Якесь зачароване коло...
- Може, перевезти тебе додому?
- Нi, не турбуйся...
"Йому тут приємно, - подумала Вiра. - Все нагадує про Клару. А коли асоцiацiї позитивнi, швидше одужає. Iнколи й iлюзiї бувають корисними". I справдi, його пам'ять вiдбирала з минулого лише радiсне, хороше. "Це ж тут вона була, - думав Никифор. - Цi стiни пам'ятають її голос, меблi ще, мабуть, не забули її тiла. I що в нiй такого... Дiзнатися б про це - значить зробити велике вiдкриття!"
