Анатолий Вишневский - Жизнеописание Петра Степановича К.
Сын ответил, что сам ничего не знает, но ближе к весне собирается съездить посмотреть. А когда вернулся, описал все подробно в письме, Петр же Степанович это письмо сохранил. Вот оно.
XXXIII
Прибув я до Махачкали десь біля 9 годин ранку. Було видно Каспійське море, на якому гайдалась поломана крига… Мене зустрів Володимир, npuвiв додому, а так як дома нікого не було, а Володимиру треба було на роботу, то я вирішив nimu в школу де працюϵ Наталка. В дворі школи прямо на стінах будівлі зеленою фарбою були намальовані солдати в різних положеннях: «смирно!», «отдача чести», «равнение направо» і таке інше. Цих малюнків в зріст людини було так багато, що двір нагадував казарму.
Оксану я знайшов на четвертому поверсі. У неї було «вікно», і вона щось писала у вільному від занять класі. Ми сиділи і розмовляли з Оксаною. Я був щасливий, що вона не вигляділа хворобливою.
В неділю, в другій половинi дня зібрались родичі Володимира подивитись на мене. Прийшло душ 8 чоловіків і одна жінка. У більшості з цих чоловіків був респектабельний вигляд. Один «гоголь», повний, напівлисий, дуже охайно одягнений, нагадував Чичикова, він маϵ якесь відношення до міліції.Мене посадили біля Мухамеда, колишнього міністра, у цього була сива голова і мудре обличчя. Справа від мене був Курбан – найкращий лікар-гінеколог міста. Цей мені сподобався. Затаскані у нього джинси, сиві виски, віком років 45. Він мене запевнив, що коли Наталка «поспіϵ», то вона попаде в його руки, і що з нею повинно бути все гаразд.
Напроти мене сидів Iсмаіл, сивий, в окулярах, невеличкий чоловік інтелігентного вигляду. Потім було ще два, років під 50, схожих на якихось завмагів. Одному з них Дадай (тобто мати) цілувала руки, коли він виходив з дому. Мабуть він маϵ велике значения для сім'ї Магомедових. В другому кінці стола було двоϵ молодих. Один – директор школи в тюрмі, а другий – завуч в ПТУ.
За столом пили тільки російську гірку. Особливо старанно це робили вчителі тюрми i ПТУ.
Через деякий час хтось запитав мене, що я думаю про Сталіна. Я повинен був би подумати перш ніж відповісти. Але я бовкнув: «Я думаю, що це бандит». Всі затихли.
– А що ти думаϵш про те, що татар не пускають на батьківщину?
– Я думаю, це нахабство, їх треба повернути додому, – сказав я.
– Та вони ж убивці! – хтось выкрикнув (мабуть тюремщик). Але Мухамед запропонував залишити політику, я з ним погодився.
Їдучи уже в поїзді, я все думав, чому вони мені задали ці питания. Невже, думав, Сталін, цей ублюдок, їхній кумир? Так я і зараз не знаю, як вони дивляться на життя.
Пiд час їди і випивки гості часто пропонували тости. Та едина жінка, це жінка «Чичикова», вешталась з Дадай і Наталкою на кухні, але зайшла, щоб промовити свій тост. Відчувався розум в неї і хист для промови. Вона зверталась до Наталки, запевнюючи її, що вони пильно слідкують за справами в їхньому роді, і всі приймуть участь, якщо буде щось негаразд. А жінка, сказала вона, мусить піклуватися, щобчоловік її був доглянутий і нагодований.
А я подумав, чому це така розумна і симпатична жінка повинна все життя витирати гузно свого «Чичикова»? Невже він сам цього неможе робити? Але цього я вголос не сказав.
Вся ця подорож зайняла чотири дні, проте мені здавалося, що я дуже давно не був дома. Коли я, повернувшись, вночі потрапив на свою тиху вулицю з поїзда, я буе дуже щасливим. Зараз я ледве не молюся, щоб у Наталки було все гаразд.[27]
Петр Степанович прочел это письмо и никак не мог сообразить, зачем его сын ездил в Дагестан, с письмом в руках пошел на кухню, где возилась невестка Лида, с недоумением стал ее спрашивать.
– Петр Степанович, он ездил проведать Наталку. Она теперь там живет с мужем.
– Так она же жила в Краматорске, – как-то неуверенно сказал Петр Степанович.
– А теперь живет в Махачкале, ее муж – оттуда.
– В Махачкале? – удивился Петр Степанович, растерянно потоптался в дверях и молча ушел в свою комнату.
XXXIV
…Таблетки принимать два раз в день до еды; направление на анализы положил в серую папку; в воскресенье посмотреть передачу «Очевидное-невероятное»; чистую рубаху надел 14 марта; спросить у невестки Лиды, можно ли купить в аптеке витамины для пожилого человека… Петр Степанович теперь все записывал, память-то все чаще стала отказывать Петру Степановичу. Все бы хорошо, да потом он забывал смотреть в свои записи, а то и не мог найти их. Если все же попадал вовремя к врачу или находил свое направление на сдачу анализов, то только потому, что за этим следила невестка Лида. А передачу «Очевидное-невероятное» мог и пропустить, чаще всего и пропускал, позже, конечно, вспоминал об этом с досадой.
Через свою забывчивость Петр Степанович даже в общении с близкими частично перешел на письменную форму, как будто опасался провалов памяти во время разговора. Хотя, как знать, может, и не в том было дело… Может, его обижало недостаточное внимание собеседников? Или ему казалось, что он раздражает их, особенно старшего сына, своими разглагольствованиями? Мы не можем ответить на эти вопросы, мы всего лишь описываем известные нам факты.
Как-то Петр Степанович пожаловался старшему сыну на неисправность своей электробритвы, но тот, видимо, при своей всегдашней занятости, не посчитал дело срочным и через пару дней, вернувшись с работы, обнаружил у себя на письменном столе такое послание.
Пока не покупай новой электробритвы. Может быть, я скоро выздоровею, то я попробую сам взять с собой неисправную электробритву и начну с ней ходить по парикмахерским в г. Харькове, чтобы у них достать и вставить в мою электробритву недостающие части. Думаю, что мне удастся это: в Харькове много парикмахерских и, вероятно, в них можно найти частицы к старой электробритве, недостающие в моем хозяйстве. Я хочу тебя освободить от хлопот по организации ремонта электробритвы. Папа.
Прочитав это письмо, старший сын Петра Степановича занес к нему в комнату свою бритву.
– Побрейся пока моей, а в субботу я куплю тебе новую, до субботы у меня не получится. И при чем тут парикмахерские? В них же стригут, а не бритвы ремонтируют.
Петр Степанович посмотрел на сына растерянно, но бритву взял и побрился.
А на следующий день старшего сына Петра Степановича ждало новое письмо.
Дорогой сын, моё здоровье с каждым днем все ухудшается и ухудшается. А мне нужно обязательно побывать в тех местах, где можно исправить старую электробритву или купить новую. Я хотел это проделать так: занявшись бритвами, взять с собою электробритву и пойти с нею по Сумской или по Пушкинской улице, зайти в несколько бритвенных мастерских и попросить в них ознакомиться со старой бритвой, разобрать её и исправить, заплатив деньги в кассу, когда ремонт будет закончен. Если не сделают такой ремонт, то купи новую в мастерских бритвенных. На этом заканчиваю свою просьбу.
