Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
Скоропадський сподівався, що його професійніший і впорядкованіший уряд матиме більше шансів по-діловому співпрацювати з німецькими та австрійськими урядовими і військовими колами, захищаючи українське населення від зловживань, які звичайно супроводжують військову окупацію. Проте, як відомо з історії Гетьманату, його сподівання не здійснилися і, як колись Центральна Рада, уряд Скоропадського зіткнувся з негативною реакцією значної частини українського населення, зокрема селянства, на німецьку економічну політику в Україні. Проте, як видно зі «Спогадів», гетьман не приховував ані негативних аспектів взаємин з німецькими властями, ані труднощів, на які наразився у спробах знайти компроміс, що уможливив би Україні пережити німецько-австрійську окупацію[24].
Між федералізмом і незалежністю
Найбільш контроверсійний вчинок Павла Скоропадського, який вплинув негативно на образ гетьмана і Гетьманату і, безсумнівно, спричинився до табуїзованого підходу до питань, пов'язаних з його особою і добою, — це проголошення грамотою від 14 листопада 1918 року федерації з Росією і потреби створення «всеросійської федерації». Що спонукало гетьмана декларувати федерацію з Росією і які були його справжні погляди на статус України, зокрема — на справу української незалежності під час Гетьманату, далі — на початку еміграції 1919 року, коли він писав «Спогади» і, врешті — протягом 25-літнього перебування та діяльності в еміграції (до 1945 року), — це питання, які хвилюють дослідників політичної спадщини гетьмана від часів падіння Гетьманату до сьогоднішнього дня.
«Спогади» Скоропадського засвідчують, що ще й у момент їхнього написання в Берліні гетьман не був перекопаним самостійником, хоча під час окупації України, за його Гетьманату, Німеччина відстоювала концепцію незалежності Української держави, якій, очевидно, призначалася роль сателіта Німецької імперії зі статусом обмеженого суверенітету. Він, наприклад, писав так: «Звичайно, самостійність, якої тоді доводилося суворо дотримуватися через німців, що твердо на цьому наполягали, для мене ніколи не була життєвою, але я думав — та як би воно так і було — німці змінили б свою політику в бік федерації України з Росією»[25]. у березні 1918 року, зважаючи на можливість обійняти владу в Україні, він зазначив: «Мене дещо турбувала думка, що німці стоять за самостійну Україну, що б там не було»[26]. (До речі, процитований абзац пропущено в опублікованому «Уривку зі 'Споминів'…»). Згодом Скоропадський хвилювався, що кайзер Вільгельм II у вересні 1918 року посилався на Україну як на «незалежну» державу[27], або що восени 1918 року німці наполягали на «націоналізації» і більш яскравій «українізації» його урядуй.
Погляди Скоропадського на статус України були підсилені позицією західних союзників, які рішуче противилися незалежності Української держави. Скоропадський зрозумів це уже в січні 1918 року, під час розмови з генералом Жоржем Табуї, французьким комісаром при уряді Української Народної Республіки і шефом французької місії в Україні. Розмова точилася довкола стабілізації ситуації в Україні, яку Скоропадський, розмірковуючи над можливістю встановлення військової диктатури в Україні без повалення Української Центральної Ради, задумував здійснити при французькій підтримці і за допомогою українсько-польсько-чеського військового союзу.[28] Переговори завершилися неуспіхом, оскільки французи, що представляли західних союзників в Україні, поставилися негативно до акту проголошення її незалежності від 22 січня 1918 року, відверто заявляючи Скоропадському, що «Антанта ніколи не визнає незалежності України»[29]. (Ця важлива теза теж пропущена в опублікованому «Уривку зі 'Споминів'…»).[30]
Схожі результати мали й переговори між представником Скоропадського Іваном Коростовцем та представником Антанти в Яссах, які Скоропадський описав так: «У той самий час до мене прийшло кілька осіб, до яких я відчував безумовну довіру… Один з них привіз до мене певну особу, яка займала цілком відповідне становище. Ця особа заявила мені (причому все це було підтверджене багатьма вагомими документами), що Антанта, а особливо Франція, котра виступає головною діяльною державою з-поміж держав Згоди в Україні, рішуче не бажає говорити з українським урядом, доки той стоятиме на точці зору самостійності, і що тільки федеративна Україна може мати успіх у них»[31]. Варто додати, що за інформацією представників Скоропадського, французи в Яссах навіть не прийняли уповноваженого Українського національного союзу, який відстоював концепцію самостійної України.
Опинившись у скрутній ситуації, Скоропадський мав до вибору складну альтернативу. Перше — спробувати очолити національний рух, впливаючи на Український національний союз (який планував 17 листопада 1918 року скликати Український національний конгрес) і досягти угоди з усіма українськими політичними силами, в тому числі й лівими, хоча сам гетьман вважав останні анархістсько-руїнницькими. До такого варіанту він ставився з великою неохотою, оскільки був поінформований, що об'єднані в Українському національному союзі політичні угруповання планували повстання проти нього.
Інший шлях полягав у можливості не допустити до проведення згаданого Національного конгресу, очоливши російський рух в Україні (точніше — кола російського офіцерства), що нараховував близько 15 тисяч чоловік, і проголосивши нову політичну програму, яка б мала на меті федерацію України з Росією.
Як відомо, Скоропадський обрав друге. Таке рішення відповідало його власним переконанням, оскільки він, по-перше, не вірив у перемогу Німеччини, яка підтримувала самостійність України, по-друге — його переконання збігалися з вимогами Антанти (як він сам пише, «ця вимога [федеративна Україна] збігалася з моїми власними поглядами»)[32]. Врешті, по-третє, він вважав даний варіант найбільш реалістичним, оскільки його власна оцінка політичної ситуації підтверджувалася ставленням Антанти до української справи загалом.
Союзники обіцяли Скоропадському, що «уповноважений представник держав Згоди днями прибуде [в Україну], який увійде в переговори тільки за умови ясно вираженого нового курсу українського уряду»[33]. Тоді ж було повідомлено, що Еміль Енно (Неппо), здогадний представник Антанти в Південній Росії, прибуде до Києва реалізувати союзницькі плани. Наступний хід подій показав, що згадані обіцянки обернулися на марне чекання, оскільки виконані не були. Правда, негативна позиція Антанти в українському питанні не вплинула на те, що, виїхавши в еміграцію і оселившись у Берліні, Скоропадський з 1939 року поселив свого сина Данила не в Німеччині, яка на той час була впливовою (хоч і пацистськоіо) державою, а в Англії. Тому не можна вважати Скоропадського за людину виключно німецької орієнтації. Певні його вчинки засвідчують, що впродовж своєї політичної кар'єри і до кінця життя він орієнтувався швидше на західних союзників. Вибір Англії для проживання Данила зумовлювався, серед іншого, і тим, що Англія була монархічною державою, а, як відомо, Скоропадський на еміграції став українським монархістом.
