Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
Вдень я кілька разів бігала до нього й сиділа з ним. Йому все було холодно, і я укривала його, бо він лежав неспокійно й все скидав покривала й пуховик. Я прохала сестру дати мені для Батька грілку, але вона відповіла: «Ми нічого не маємо, тепер війна». Я сказала: «Дайте мені для Батька тоді просто пляшку з гарячою водою», вона відмовила: «Не дам, бо він пляшку розіб'є». Я була безпорадна. А пізніше, коли було вже запізно, я бачила, що воші мали і металеві грілки й електричні й давали їх хворим. Я потім помітила, що сестри і в Денендорфі й тут, що б їх не попрохати, у всьому спочатку відмовляли. Через деякий час, одначе, все майже у них знаходилося й вони приносили. Але вони й тут були вкрай непривітні й безсердечні. В ті часи так хотілося б почути добре слово. Для себе я нічого не вимагала, а для Батька прохала лише те, що вони легко могли б сповнити. Що мене страшенно вразило, так це те, що коли я одного разу була у Батька, то побачила, що він лежить лише в сорочці, що з нього знятий теплий светер, який він завше одягав, коли йому було холодно, И у ньому постійно спав. Я запитала сестру: «Що це значить?» А вона мені: «Ми мусили цей светер зняти, бо він темний, ми не дозволяємо носити такі темні светери, бо це псує нашу білизну». Я взяла цей светер і покрила ним Батька, одягла йому ще на ноги теплі панчохи, покрила його добре не тільки пуховиком, але поклала на ліжко ще й його теплий плащ, а монашкам цим бажала, щоб вони сказилися.
Під вечір 26 квітня в лікарні у всіх настрій був дуже неспокійний, бо американці були дуже близько. Кожної хвилини могли б бути в селі. Наперекір тому, що було сказано раніш, вирішили, що Меттен будуть військові й населення захищати. З вікон лікарні видна була велика панцирна барикада.
В кімнаті, де я лежала, була ще одна дівчина, яку відвідували її брати, хлопці років 14–15. Вони розказували, що їм дали ручні гранати. Настрій у них був, одначе, зовсім не войовничий. Вони, здається, вже наперед вирішили, що опору американцям робити не будуть. Всім хворим наказано було одягнутися й винятково дозволили одягнутими лежати на ліжках, аби бути готовими йти до пивниці. Американські літаки літали увесь час над нами. Іноді далі, іноді ближче чути було вибухи. Зі свого вікна я бачила, як ще раз бомбували Платтлінг, здіймалися до гори великі чорні клуби диму.
Нянине здоров'я було в той час непогане, але вона до всього була цілком байдужа. Я мусила і її одягати, і їй в усьому помагати. Сестри ні до чого не мали часу. Їх взагалі було в цій лікарні дуже мало, і вони були страшенно переобтяжені працею, що, на жаль, відбивалося на їх відношенні до хворих.
Я в ті дні думала: «Яке щастя, що у мене руки й ноги в порядку, краще мати пошкодження, де б то не було, ніж не мати можливості рухатися. Що б я робила, коли б я мала хоча б найменшу рану на нозі й позбавлена була б можливості ходити до Батька?»
В лікарні всі були дуже перелякані, бо ж ніхто не знав, як переживемо наступ американців. Все в той день було з великим запізненням. Вечерю дали замість шостої в 7. Я пішла до Батька, щоб йому помогти з їжею.
Короткий час минув, що я не була в нього, але зміна сталася страшна. Він мене більше цілком не пізнавав і не розумів того, що я йому казала. Більше не балакав. Супу він по ложечках з'їв, що дуже здивувало сестру. Потім я його добре укрила. Він дихав цілком спокійно, не ворушився.
Прийшла сестра, сказала: «Ваш Батько тепер буде спати, ідіть до себе, коли буде якась зміна, я Вам скажу». Я пішла до себе, але кілька разів ще ходила до нього и другий поверх. Він лежав, не ворушившися. Що він мене більше не пізнавав і був непритомний, було жахливо. Мені тяжко було збагнути, що з моїм Батьком сталося, бо ж вранці лікар сказав, що йому майже нічого не бракує, що він одужає. Я мала іншу думку, я була перекопана, що моєму Батькові дуже зле, але і я не сподівалася, що така страшна зміна на гірше прийде так скоро. До останнього я не губила надії.
Дійсно, багато чого тяжко мені було збагнути, бо ж після катастрофи мій Батько ще ходив. Грищинський мені розказував, що він бачив мого Батька в лікарні в Платтлінгу, бо лише на другий день Батька перевезли до Денендорфа, до тієї лікарні, де була я. В Платтлінгу мій Батько знав, що я жива, бо бачив мене після нальоту й говорив зі мною. Він був у доброму настрої. Коли подали йому в лікарні вечерю, то вона дуже добре йому смакувала, і Грищинський. навіть ходив діставати для нього ще другу порцію. Коли на другий день його перевезли до Денендорфа і він увечері прийшов до мене, він був дуже бадьорий, хоч, може, й підсвідомо у мене залишилося тоді почуття, що він страшенно має нервовий голос і якийсь-то неспокійний. Потрясіння від вибухів мусило в Платтлінгу бути таке страшне, що не могло не відбитися на всьому організмі. Мені потім казали люди, які пережили багато нальотів і бачили баї ато ранених, що то відома річ, що реакція наступає не враз, а дуже часто лише через кілька днів. Мені в Денендорфі дівчина Лена, україночка з Дніпропетровська, яка прибирала кімнати й дуже була до мене мила, розказувала про мого Батька, що вона бачила його в пивниці під час нальоту, що він сам туди ходив. То було, мабуть, на третій день після катастрофи. Я тому й думала тоді, що йому добре. Кілька днів пізніше Грищинський мені сказав: «Пан Гетьман не розуміє, чому він такий стомлений, він сьогодні з трудом дійшов до шафи, де висів його одяг». Він і до мене не міг приходити. Коли ж, його після того побачила, то йому було вже, на мою думку, зовсім зле. Повторюю, не стільки рани його мене злякали, скільки його загальний стаи. В його віці потрясіння особливо було небезпечне. Адже ж кілька тижнів йому лише бракувало до 78-го року. 16 травня він має день народження.
Від лікарів тяжко було щось вимагати, вони були чужі, вони розривалися на части — ми попали до лікарень у самі тяжкі часи.
Сестра мені сказала, щоб я у Батька не сиділа весь час, бо заважаю другому палові спати. Я нічим не можу допомогти, і я знову пішла до себе й одягнена лежала на ліжку.
Вдалечині чулися великі вибухи й стрілянина. Я була серед чужих людей, ані близької душі. Від няні жодної підтримки. В лікарні всі зайняті своїми справами, своїми страхами. Занепокоєння велике. Тут тяжко хворий мій Батько. Все інше мені здавалося таким дрібним.
Я пішла нагору й запитала сестру: «Як моєму Батькові?» Вона відповіла: «Йому недобре». Я знову запитала: «Скажіть, сестро, чи є ще надія?» Вона сказала: «Ні, надії більше немає». Другого пана в кімнаті вже більше не було; Батько був сам. Лежав самісіпько так, як коли я його покинула, але дихав тяжко. Очі мав заплющені. Був непритомний. Я сиділа рядом з ним і тримала його руку. Вонабулахолодна. Через деякий час дихання стало цілком спокійне, рівне. Минуло так кілька годИн. В кімнаті було дуже холодно, бо було одчинене вікно. Сестра сказала, що Батькові легше, коли в кімнаті холодно, і я мусила їй вірити.
