Юрий Ячейкин - Спалах понадновот зiрки (на украинском языке)
Голосувало лише четверо. Пiдняли по двi руки, як тут заведено, я i Азимут. Вiддав свiй голос наш вiдданий друг i непiдкупний патрiот проекту Професор ППП. Навiть його братня голова подала свiй голос "за".
Його, бачите, спокусила реальна можливiсть першому проголосити вiкопомний тост, що неодмiнно ввiйде в усi шкiльнi посiбники та хрестоматiу:
- Хай свiтиться Сонце, хай згине пiтьма!
14. СПАЛАХ ПОНАДНОВОт
- Оце, власне, й уся iсторiя, - мовив каштан Небреха, вже в котрий раз занурюючи свою почорнiлу люльку в гаман з тютюном. - Якби я тодi запiзнився хоч на хвилину або якби менi зрадила природжена винахiдливiсть...
I, замiсть продовжувати, капiтан красномовним рухом сунув до рота люльку. Мовляв, якби не вiн, проти цивiлiзацiу двоголових не варто було ставити й холодного попелу з його люльки.
Вечорiло. Розчервонiле сонце збиралося прийняти традицiйну морську ванну. Мiж потемнiлими скелями принишкли голубi сутiнки.
Нiч навальне насувалася глибокими гiрськими ущелинами.
Капiтан Небреха мовчав, замислено позираючи на море. Вiд берега до самого крайнеба бiгла червона дорiжка. З-за обрiю пiднiмалося чорне на фонi велетенського червоного диска вiтрило. Та чи бачив Небреха його? Гадаю, що нi.
Вiн подумки милувався зараз нiким не баченими свiтами i прислухався до нiким не чуваних голосiв. Може, оце зараз десь далеко-далеко Професор ППП у колi згуртованих навколо пивноу бочки друзiв свосу братньоу голови дiлиться зворушливими спогадами про легендарного мiжзоряного мандрiвника.
- I що ж, воно засвiтилося? - запитав я.
Небреха нiби прокинувся:
- Що засвiтилося?
- Сонце нещасноу i багатостраждальноу планети двоголових.
- Справдi! - повернувся капiтан Небреха на фiнiшну пряму розповiдi. Безумовно, воно засвiтилося, але, слiд визнати, надто рано. Якби воно засвiтилося вже пiсля нашого з Азимутом повернення, все було б iнакше. Тодi цей рiдкiсний навiть на незбагненно безмежних просторах Всесвiту випадок увiйшов би в усi пiдручники з астрономiу i нинi про природу понаднових зiрок нiхто б не сперечався.
А так що вийшло? Надрукували в якомусь маловiдомому академiчному вiснику куценьку iнформацiю пiд назвою "Ще один вагомий доказ":
"Нова Модель Орбiтальних i Параболiчних Спостережень серiу ЗМ несподiвано довела свою високу надiйнiсть i чудову мобiльнiсть. Вперше за всю iсторiю iнтелектуального життя планети було вiд початку до кiнця зафiксовано яскравий спалах понадновоу зiрки у досi порожньому i малоцiкавому кутку неба. Успiх МОПСа-ЗМ - це ще один вагомий доказ безумовноу переваги чiтко налагодженого електронного спостерiгача з добре охолодженим аналiзатором над емоцiйно неврiвноваженою бiлковою iстотою".
Зрозумiло, головним i вiдповiдальним редактором того вiсника теж був кiбер, на iм'я МЕР-2>5, або Модель Ерудита Редакцiйного серiу 2>5.
Ну, тут, ясна рiч, слiдом за спалахом понадновоу зiрки спалахнула чергова наукова дискусiя. Кожен намагався висунути якусь власну запаморочливу гiпотезу, яка б пояснила, звiдки беруться понадновi зiрки i чому вони так швидко втрачають колiр. Гiпотез на науковiй нивi тодi до того вродило, що по всiй Землi не вистачило, аби ух надрукувати, перiодичних видань. Але слiд визнати, що ух взагалi можна було не друкувати, бо всi вони були так само далекi вiд iстини, як я оце зараз вiд своух шкiльних рокiв.
А спалах понадновоу зiрки, коли його спостерiгати мало не впритул, це, скажу я вам, фесричне видовище з неповторною кольоровою гамою i свiтловими ефектами ще доби первiсного хаосу. Як ви знасте, сонячний промiнь - це, власне, спектр променiв рiзного зафарбування, кожен з яких мас свою довжину. Отже, с променi коротшi, а с й довшi. Коли вони плинуть невпинно, це непомiтно.
Але коли вони стартують одночасно, то мчать до фiнiшу наввипередки.
I от уявiть собi чорне зоряне небо з чорним велетенським колом. I ось коло починас ледь помiтно синiти... Невдовзi над вами спалахують синi, блакитнi, фiолетевi, зеленi, помаранчевi i жовтi сонця... А небо мiниться в усiх розмаутостях неймовiрних кольорових сполук.
Коли ми з Азимутом нарештi прибули на Землю, спалах свiтила Таотi вже давно забувся.
Отож, коли я про нього заговорив, всi почали кривитися, нiби я ух почастував кислицями:
- Та ми це давно знасмо! Нам той спалах ще сто двадцять сiм рокiв тому набрид! Що за манери у цих невихованих навiгаторiв - повертатися бозна через скiльки столiть i розповiдати давно вiдомi речi! I коли вже заборонять отi осоружнi космiчнi мандри?
Я тiльки й спромiгся довести, що час вже списати на перетопку механiчного МОПСа-ЗМ разом з його приятелем МЕРом-2>5.
З того часу я не звертаю на кабiнетних розумникiв жодноу уваги. Навiть не дивлюся в ухнiй бiк. Хай собi патякають про недоцiльнiсть космiчних подорожей. Я знаю свос. Я знаю, що як спалахне понаднова зiрка, треба лаштуватися в дорогу. Хто-хто, а я вiдаю, що зiрка не спалахне без технiчного втручання високорозвиненого iнтелектуала.
Подумати страшно, що сталося б, якби, замiсть мене, на планету двоголових потрапив кабiнетний теоретик, далекий вiд космiчноу практики!
Без сумнiву, вiн безповоротно втратив би сдину голову...
Капiтан Небреха й не помiтив, як перейшов до теоретизувань.
- Капiтане, - делiкатно зупинив його я, - хай вас скривдили, але ж хiба це пiдстава вiшати свiй власний портрет догори ногами?
- А чому б нi? - хитро примружився Небреха. - Адже в порожнистiй планетi я фотографувався, стоячи на пiдлозi, яка насправдi була стелею!
Головний редактор журналу для юнацтва "Навколо Всесвiту" люто гортав мiй пухкий рукопис.
- Навiщо вас, мiй надто здiбний колего, посилали?
Коли редактор отак нещадно громив когось, вiн завше переходив на надзвичайно ввiчливе "ви".
У цi хвилини марно було б шукати чемнiшоу i вихованiшоу людини.
- Дозвольте, добродiю, потурбувати вас, певно, недоречним у данiй ситуацiу запитанням, - шпетив вiн мене добiрними зворотами. - Дозвольте запитати, яке у вас було завдання? Будьте такi ласкавi i погодьтеся зi мною: вам було дано завдання привезти сто рядкiв iнтерв'ю плюс п'ятдесят рядкiв запасу. А ви чим зволили порадувати старого редактора? Цiлою документальною повiстю! Цiкаво, колего, де ви усе це надрукусте? Iз глибокою скорботою мушу вам сповiстити: тiльки не в нашому найпопулярнiшому на всiх планетах Сонячноу системи журналi!
Що менi лишалося? рдине: заснувати нову захоплюючу галузь галактологiу - небрехознавство.
Що, як бачите, i було мною сумлiнно зроблено.
