Юрий Ячейкин - Спалах понадновот зiрки (на украинском языке)
I знову цей щасливчик XXX, що так несподiвано став мiльйонером, раюс собi по найкращих ресторанах, а бiдолашний XXX вiдбувас суворе покарання на водi i гливкому хлiбi.
Та останнс пограбування скiнчилося для XXX трагiчно. Хитрий злодiй розробив пiдступний план: випотрошити найбiльший банк, коли детектива сон зморить. Навiть не чекаючи слушноу нагоди, вiн нишком опоув братню голову снотворними спецiями i взявся до банкiвських сейфiв. Але коли напакував аж два чемодани золотих цеглин, то помiтив, що XXX навiть не дрiмас. Виявлясться, ця гнида, щоб не заснути, заздалегiдь насмокталася чорноу кави i спостерiгала за пограбуванням вiд початку до кiнця. Але мовчала, бо мала намiр заробити на вiдсотках другий мiльйон...
Ну, суд та дiло. На засiданнях, зрозумiло, вiдбувасться традицiйна дискусiя. Адвокат доводить, що одна голова добре, але двi краще. А прокурор обгрунтовус думку, що в даному випадку буде краще з однiсю. Вирекли : вдiлити зухвалому грабiжниковi XXX персональний осиковий кiлок, а сумлiнному охоронцевi законного порядку XXX десяту частку вiд награбованого у банку, що становить пiвтора мiльйона готiвкою.
Як вiдомо, вiд зали суду вже недалеко й до площi страт. Прийшов день, коли XXX повели червоною дорiжкою до лобного мiсця, вкритого червоними штуками першосортного сукна. Все було червоне. I кат у червоному балахонi i червоних каптурах, що спирався на грубезну червону сокиру. I кошик для вiдтятих злочинних голiв. I осиковi кiлки, на яких отi голови востаннс шикуватимуть.
Кат звично потягнув приреченого до вiдполiрованоу шиями його попередникiв плахи. Та на якусь мить завагався... Головибрати були такi подiбнi, що... Якщо й переплутасш, все одно нiхто нiчого не помiтить...
До того ж цей бовдур - детектив XXX, жалiючи мене (як-не-як, а на двох одне тiло), розчулено бовкнув:
- Не сумуй, брате... Ти довго не страждатимеш...
Це поклало край ваганням ката... Як i слiд було чекати, нiхто нiчого не помiтив...
- Тисяча небесних шкаралупi - вжахнувсь я, прошиваючи очима юного, а вже однобезголового таотяйина. - Виходить, ти... злодiй?..
- Так, капiтане... Звичайна судова помилка...
Невдовзi ми з Азимутом переконалися, що вiн справдi отой XXX, а не той XXX: у мене без слiду зникла запальничка, а в штурмана сдина краватка. Злодiя годi було й шукати. Адже за ним давно не пильнують невсипущi очi детектива.
Втiм, не це було найжахливiше.
11. ДВI ГОЛОВИ ДОБРЕ, А ОДНА КРАЩЕ
Менi спало на думку: а що, коли цей свiт не такий вже й досконалий? А що, коли двоголовi iстоти дожилися до повного безголiв'я, хоч це й виглядас парадоксально? Адже якщо кожна голова аборигена веде свос незалежне, суверенне життя, мас своу уподобання, своу схильностi i звички, свiй самобутнiй характер i свiтогляд, тодi кожного таотянина чи таотянку роздирають непримиреннi протирiччя.
Воiстину, за таких умов права рука не знас, що робить лiва.
Невдовзi я з прикрiстю переконався, що мав рацiю. З вченими планети через отой антагонiзм голiв неможливо було нi про що домовитись. Бо на кожне запитання я одержував одразу двi вiдповiдi, що заперечували одна одну. А найстарiший академiк планети взагалi вiдмовився зi мною розмовляти. Одна його голова, бачите, сповiдувала теологiчну теорiю, буцiм людина с божевiльний дух, заточений у тiлесний гамiвний скафандр, i через це сприймав мене як потворний фантом, створений його хворобливою уявою. Друга його голова теж борсалася в iдеалiстичних уявленнях. Вона вважала реальнiсть власним сном, лихим маренням, а тому вважала недоцiльним вступати у будь-який контакт з навколишнiм оточенням.
У нас, на Землi, iснування такого феноменального, чистоу води, iдеалiста було б неможливе, бо йому, бiдоласi, таки доводилося б вступати у контакт. Хоча б для того, щоб наустися. А так вiн спокiйно паразитував за рахунок фiзiологiчних зусиль братньоу голови, яка насправдi була божевiльним духом у скафандрi.
Я вже зовсiм було занепав духом i втратив усякi надiу, коли познайомився з мiсцевим корифесм ППП (вiн був не просто Педагогом, а ще й Професором, звеличеним обов'язками Проректора найбiльшого унiверситету).
Це було виняткове наукове свiтило, бо природний антагонiзм його поголiв'я базувався не на iнтелектуальному грунтi протилежних гiпотетичних марень, а на елементарних морально-побутових збоченнях. Рiч у тiм, що його братня голова ППП (у вимовi аборигенiв це звучдло як П'яндига, Паливода i Плутяга) була ерудитом лише в однiй, але надто широкiй галузi - де, коли, з ким i пiд що випити.
Отож, коли професор був порiвняно тверезий, з ним цiлком можна було порозумiтися. На жаль, це траплялося не часто. До того ж йому перiодично доводилося лiкуватися вiд суто алкогольних захворювань.
Щоб ви мали повне уявлення про те, з якими труднощами я збирав потрiбнi менi вiдомостi, наведу одну типову бесiду. До того ж зважте, що аби не принизити неувагою жодного з iнтелектуалiв, менi одночасно доводилося вести складнi розмови на академiчному рiвнi i хилити чарки на рiвнi пропащого гультяя.
Наприклад, якось увечерi ми торкнулися проблеми часу як однiсу з основних форм iснування матерiу. Професор почав з яскравого прикладу, який наочно демонстрував вiдноснiсть наших убогих мiрил як часу, так i матерiу.
- Згадаймо старовинну притчу, - iз святим вогнем фанатика вiд науки в очах почав професор. - Скупий питався у бога: "Господи, великий i всемогутнiй! Що для тебе мiльйон рокiв?" - "Одна мить", - вiдповiв бог. "А мiльйон золотих?" - "Один грiш". - "То подаруй менi, бiдному, о господи, отой грiш!" - "Добре! - зголосився бог. - Зачекай лишень одну мить..."
Професор необережно зробив ефектну паузу, якою негайно скористався другий, непутящий ППП.
- Так вип'смо з цiсу нагоди одну краплю у морi! - з удаваною врочистiстю проголосив вiн i рукою майстра одним ударом вибив денце у добрячого барильця з палянкою.
I що ви думасте? Вже за якихось пiвгодини обидвi голови доходили тотожного iнтелектуального рiвня i починали хвацько ревти пiсень.
Але, скажу я вам, загалом слухати цей свосрiдний дует було цiкаво.
Окраса науковоу думки, корифей i академiк ППП тоненько i жалiбно виводив:
- По опеньки ходила...
А шибайголова ППП кричав з шинковою фамiльярнiстю:
- Цитьте!
- Козубеньку загубила, - з непiдробною щирiстю, iз сльозою журився дiйсний член усiх вищих наукових закладiв.
- Цитьте! - правив свосу закоренiлий п'яндига i з повними келихами у руках лiз цiлуватися на будершафт.
Професор пручався як мiг:
- Вiдчепися, препоганий, цiлуватись незугарний. Ох, ох, ох, ох, цiлуватись незугарний...
Тодi у гультiпаки гнiвом iскрили очi, i вiн грiзно попереджав Професора:
- Ой уставай, козаченьку, та тiкай!
- Ти на мене славоньки не пускай! - цiлком слушно обурювався Професор.
А потiм вони вдвох починали верзти вже суцiльнi харки-макогоники...
Нi, що не кажiть, двi голови, звiсно, добре, але, про мене, одна краще. Навiщо носити на плечах тягар двоголових протирiч, коли iнодi з однiсю головою не даси собi ради?
12. ДОВIЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ
Поступово картина iсторичного розвитку планети, яка насправдi виявилася iсторiсю духовного занепаду аборигенiв, вимальовувалася. З кожноу зустрiчi з обома ППП я виносив крихту знань, з котрих терпляче лiпив гармонiйну мозауку припущень та узагальнень.
Коротко моу науковi розвiдки звелися ось до чого.
Мiльйони рокiв тому таотяни нiжилися пiд ласкавими променями мiсцевого велетенського свiтила i лиха не мали. Життя тодi було надзвичайно легке, бо страхiтливе тяжiння Сонця зводило майже нанiвець тяжiння планети.
У яскравому, блискучому вбраннi, майже невагомi, як пушинки, таотяни пурхали, мов дивогляднi метелики, в теплому блакитному океанi. Закоханi, ледве торкаючись, ходили босонiж по квiтах. Пенсiонери розкошували на бiлоснiжних м'якеньких хмарках, а вiтер, заколисуючи, пестив ух i тихенько спiвав чарiвних пiсень. Тодi можна було загортатися у барвистi паруси Сонця, коли воно сiдало край неба, сповивати немовлят у пухнастi сутiнки, щоб добре спали, а люльку чiпляти на рiг молодика.
Так, це був чудовий час, коли щастя було близьке, як веселка. А до веселки тодi можна було добiгти i одягнутися у шати сонячного спектра. Малюки над усе полюбляли кататися з радiсноу, як свято, веселчаноу гiрки.
Довго чи коротко отак тривало, коли це одноу ночi астрономи помiтили, що до кордонiв ухньоу Сонячноу системи наближасться велетенський астероуд в кiлька сот кiлометрiв у попереку. Вченi негайно зрахували його курс i з жахом пересвiдчилися, що космiчний заблуда неодмiнно порушить кордони i таки наробить непоправного лиха, гуляючи по беззахисних внутрiшнiх орбiтах, аж поки не шубовсне у циклопiчне черево центрального свiтила.
Отодi вперше далося взнаки химерне двоголiвя таотян.
Однi вченi голови доводили, що слiд вжити енергiйних технiчних заходiв для захисту планети вiд ворожого вторгнення. Вони пропонували розтрощити кам'яну озiю автоматичними ракетами, добре натоптаними вибухiвкою, ще на далеких приступах системи.
