Анатолий Костецкий - Суперклей Христофора Тюлькина, або Вас викрито - здавайтесь! (на украинском языке)
Бевзь вiдразу зрозумiв свою помилку i, хоч було вже пiзно, вирiшив вiднiкуватись до кiнця. А щоб не дати хлопцям часу на роздуми, заторохтiв:
-- Що за клей? Мабуть, дорогий? Тато й мама а-та-та дадуть за нього?
-- Просто вiн дуже небезпечний! -- перебив його Христофор. -Клеїть геть усе, i -- мертво!
-- Бреши! -- гигикнув Бевзь.
-- Я не брешу, а знаю точно, -- образився Христофор за таку недовiру до його винахiдницького генiя. -- От приклеїшся до чогось -i привiт! Так i житимеш приклеєний!
-- Ти менi баки не забивай, -- гримнув Бевзь. -- Менi собак на шию не навiсиш! Нiчого я не брав -- i квит!
-- Брав! Брав! -- вигукнув Христофор мало не плачучи, бо тiльки зараз збагнув, що так само, як i Сем хвилину тому, сказав зайве, розпатякавши про фантастичнi властивостi клею.
-- Ну, це ще довести треба. А поки що бувайте! -- махнув Бевзь недбало рукою i подався геть.
Хлопцi теж пригнiчено посунули по домiвках, так i не розповiвши Семовi, як пiдступно пiдманули його дружочки.
А вдома на Христофора ще чекала довга й важка розмова, котру обiцяв йому тато, така довга й важка, що про неї i згадувати не хотiлося...
Крiм того, батько придбав новий замок, зачинив на нього сарай-лабораторiю, закинув ключа в рiчку, а для певностi ще й набив на дверi двi дошки навхрест.
-- Отак, щоб знав! -- сказав вiн синовi. -- Вчи краще уроки i не марнуй часу на всякi забавки.
Роздiл дев'ятий
"СЬОГОДНI УРОКIВ НЕ БУДЕ!"
Учорашнiй день був невдалим для всiх наших героїв.
Христофор, як ви знаєте, втратив лабораторiю i суперклей, чудо нашого вiку, та так i не змiг поки що повернути його.
Яким Якович поки що не здибав суперагента, щоб нарештi зiйтися з ним вiч-на-вiч у двобої.
Та й сам суперагент досi не виконав своєї обiцянки шефовi -- до вечора заволодiти винаходом Христофора Тюлькiна.
Одне слово, цей день став днем суцiльних невдач, а як вiдомо, здебiльшого невдачi потроюють сили справжнiх героїв -- i вони зрештою досягають мети. Поглянемо ж, що принесе їм день сьогоднiшнiй...
До початку урокiв лишалося пiвтори хвилини, коли Христофор кулею влетiв на шкiльне подвiр'я. Але потрапити сьогоднi у клас йому не судилося. I не тому, що вiн запiзнився: сьогоднi у клас не потрапив жоден учень, навiть тi, якi щодня приходять чи не за годину до дзвiнка. Та що там учнi! Навiть учителям на чолi з директором сьогоднi не судилося щедрою рукою роздавати п'ятiрки та одиницi, записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетникiв за дверi. I все через те, що...
А втiм, навiщо поспiшати? Розкажемо по порядку.
Отож за пiвтори хвилини до дзвiнка Христофор влетiв на шкiльне подвiр'я -- i потрапив у справжнiй людський вир.
Учнi всiх класiв, вiд першого "А" до десятого "В", величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балiв на десять, а то й бiльше.
Помiж учнями, нiби торпеднi катери, сновигали вчителi, i там, де вони прорiзали учнiвський океан, на кiлька секунд, наче слiд за кормою, западала тиша. Та варто було вчителевi вiддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.
-- Що сталося? -- спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не змiг, а розiбрати хоч кiлька слiв у цьому ревищi не змiг би навiть i найдосконалiший космiчний прилад.
-- Свобода, пацан! -- весело гукнув десятикласник i насунув Христофоровi на носа кашкет. -- Урокiв не буде! Ур-ра! -- I, наче первак, пострибав на однiй нозi геть вiд школи.
Христофор поправив збитого кашкета i враз помiтив за кiлька метрiв вiд себе, у густiй юрбi, Васька. Їхнi погляди зустрiлися, Васько щось загукав. Та хiба тут почуєш! Христофор на митах показував друговi: давай сюди, вибирайся -- i Васько почав проштовхуватись до нього.
Це йому вдалося напрочуд легко -- вiн вилетiв з натовпу, наче корок з океанських глибин.
На його курточцi не вистачало двох ?удзикiв, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику телiпався обiрваний шнурок. Але Васько сяяв, як мiдний п'ятак.
-- Живемо, Тюля! -- затанцював вiн навколо Христофора. -- Сьогоднi урокам -- привiт!
-- Зачекай, -- ухопив його за комiр Тюлькiн, -- заспокойся й поясни нарештi: що дiється?
-- Як? -- витрiщився на нього Васько. -- Ти досi нiчого не знаєш?! -- I, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повiтря, почав розповiдати.
Виявляється, трапилося ось що.
Першою, як i належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двiчi повернула ключ у замку вхiдних дверей i потягла за ручку. Дверi не вiдчинилися! Тьотя Клава ще кiлька разiв крутнула ключем i вже з усiєї сили шарпнула дверi. Наслiдкiв -нiяких! Тодi вона почала сiпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всiх отих силкувань було байдуже! Тодi вкрай знесилена тьотя Клава сiла на схiдцi й гiрко заплакала.
Тут i застав її директор -- вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю". Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей...
Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто -- анiчогiсiнько не зробив.
Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.
Нiчим не змiг допомогти навiть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар мiстечка, пiд рукою якого починали тремтiти найскладнiшi замки й запори i з покiрним дзенькотом розкривалися.
Тим часом двiр поступово заповнювали учнi та вчителi, i кожен намагався теж прикласти свої сили, аби вивести школу з несподiваної халепи.
-- Спокiйно! -- увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима. -- Тiльки спокiйно, без панiки!
По його розгубленому обличчю було видно, що цi слова вiн повторює насамперед для себе: вiн таки справдi не знав, що ж його вдiяти!
Раптом пролунав писклявий голосочок:
-- А давайте я спробую!
З натовпу вийшов не по лiтах дрiбненький, але поважний першак.
-- Ти?! -- глянув здивовано директор.
-- Я, -- кивнув той. -- Ви мене трошки пiдсадiть, а я в кватирку залiзу. Оно бачите -- вiдкрита. Може, дверi хто iзсередини замкнув.
Директор, а за ним i всi вчителi зиркнули туди, куди показував першак, i таки справдi побачили вiдчинену кватирку. Iншим разом за таке порушення директор, мабуть, оголосив би тьотi Клавi догану, та сьогоднi...
Фiзрук однiєю рукою пiдняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилину з-за дверей пролунало:
-- Нiчого тут не замкнено, я повертаюся!
-- Вертайся, -- погодився директор i додав: -- Та вiдчини нам хоча б вiкно.
-- Не треба, я сам, -- гордо вiдхилив першак допомогу фiзрука, вправно зiстрибуючи на землю.
Тепер до школи можна було потрапити через вiкно. Але ж хiба мiг директор -- ви лишень уявiть цю картину! -- дозволити заходити у безмежний свiт знань через вiкно?! Та й як би виглядали вчителi, котрi перелазили б через пiдвiконня? Що сталося б з їхнiм педагогiчним авторитетом? I директор прийняв єдино правильне в такiй ситуацiї рiшення. Перекриваючи галас, вiн склав долонi рупором, зiбрав усi сили й гукнув:
-- Сьогоднi урокiв не буде! Всiм -- додому!
Стоголосе перекотисте "ура!" шквалом пронеслося над головами школярiв, ударило в шибки, аж тi задзвенiли, i за мить шкiльне подвiр'я спорожнiло.
На ньому зосталися самi вiдiрванi ?удзики, загубленi значки, обривки шнуркiв та першаки, що безпорадно збилися навколо своїх учительок i нiяк не могли зрозумiти: як може таке бути, щоб не було урокiв?!
Христофор i Васько вирiшили пiти гарненько обмiзкувати, як виманити у Бевзя суперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школi. Але нiчого в них не вийшло.
На центральнiй площi, бiля головпошти, вони побачили натовп i, зрозумiло, подалися туди.
З розмов хлопцi дiзналися, що вночi хтось якимсь чином прикрiпив до асфальту мотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, -- i все мiстечко зосталося сьогоднi без газет. А мотоцикл зрушили з мiсця лише пiсля того, як з колiс позрiзали покришки.
Узнали хлопцi й про iншi дива.
Так само, як i в школi, не вiдчинялися дверi райвiддiлу мiлiцiї, тож уранцi черговим довелося вибиратися крiзь вiкно, на що пiшло чимало часу: адже вiкно було за?ратоване!
Чиясь невидима рука поз'єднувала мiж собою всi човни на рiчцi -i тепер десятеро дужих дядькiв ось уже другу годину розпилювали їх ножiвками...
Та що там казати! Чудес, котрi очiкували мешканцiв мiстечка сьогоднi вранцi, було вдосталь!
Сумнiвiв не залишалось: такого накоїти мiг лише Христофорiв суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанiї. А що тут приклали руку i його дружки -- Христофор та Васько були переконанi. Хлопцi чули, що вночi хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якiй вiн куняв, а потiм поцупив ящик горiлки, мiшок цукру й коробку вершкового масла.
Ясно, що тут дiяли здоровила, бо навiть Бевзь, при всiй своїй силi, не виважив би на плечi мiшок цукру, та й не пiшов би вiн на такий злочин.
