Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
Взяв я i кiшку. А коли Ервiн запитав мене, чи не мiг би вiн принести менi своїх дев'ятеро бiлих мишей, бо теж їде до заводського пiонерського табору, я сказав:
-- Ти третiй iз звiрятами. Та вже принось. Два тижнi побуду директором зоопарку.
Я принiс усiх звiрят додому. Мама сплеснула руками i сказала:
-- Їх же треба годувати! Що ти собi думаєш! А в квартирi ще й смердiтиме?
-- Дарма, -- вiдказав я. -- Вже якось разом перебудуть.
Вночi я проснувся вiд крику. Кiшка втекла вiдчиненим вiкном, а Чистун помiтив i закричав їй услiд:
-- Дурний, дурний!
Я насилу вгамував його. Гарний початок! Отак бути директором зоопарку.
Наступного дня оббiгав я пiвмiста -- шукав Петерову кiшку. Аж увечерi вгледiв її чорно-бiлого хвоста у дверях м'ясного магазину. "Якщо кiшка з'їсть кiльце ковбаси, то доведеться менi заплатити iз своєї скарбнички", -- подумав я i кинувся за нею. Перескочив через прилавок i вже майже схопив її, але пiдсковзнувся i зачепив рукою великого горщика iз смальцем. Горщик розбився. Збiглися продавцi. Вони нiяк не хотiли вiрити, що я просто намагався врятувати ковбасу.
На нiч я замкнув кiшку в коридорi. Вона не могла втекти, то хоч вискочила на вiшалку i звалила мамину парасольку. Бiльше нiчого вона не накоїла.
Проте цiєї ночi сталося ще дещо.
Я спав неспокiйно. Все думав про кiшку: чине вискочила вона знову в вiкно? I весь час дослухався. Раптом менi здалося, нiби десь у кiмнатi пиляє маленька пилка. Потер вуха -- нiчого не допомогло. В пiтьмi все пиляла пилочка: ж-ж-ж. Вранцi я сказав про це мамi.
-- Альфi, ти з твоїми звiрятами... Хто його знає, що ти чув уночi. Ти вже став якийсь, мов не свiй.
Але ж я справдi чув. Може, хтось хотiв покрасти звiрят? Якщо таке станеться, що тодi скажуть менi друзi? Я зазирнув пiд лiжко, за шафу. Нiде нiчого. Гаразд, простежу наступної ночi.
Кiшка знову залишилася в коридорi. Шапки i парасольки я прибрав, то вона скочила на полицю i звалила корзину з бiлизною. Це трапилося серед ночi. Хiба тут заснеш? Я прокинувся. Знову чую пилку. I досить ясно. Однак я нiчого не знайшов. Зате мама знайшла. Прибираючи кiмнату, вона вимела з-пiд вiкна цiлу жменю тирси.
-- Що це? -- запитала вона мене. Я здвигнув плечима. Мама обдивилася скрiзь i знайшла в пiдлозi дiрку, завбiльшки з кулак.
-- Оце ж i є нiчна пилка! -- вигукнув я. -- Хто б це мiг бути?
Третьої ночi, коли кiшка те й робила, що скакала на дверi i клацала клямкою, я знайшов i нiчного пиляра. Золотавий хом'як вилiз iз ящика, присiв i своїми гострими зубами взявся гризти дошку. Коли я спробував його впiймати, вiн укусив мене за палець. Я взяв його обценьками для вугiлля i так посадив назад у ящик.
-- Альфонсе, iз цими звiрятами так далi не можна, -- сказала мама. -- Вони зруйнують нам квартиру. Через них не можна заснути. Щось треба робити. Ти їх хоч годуєш?
Ой леле! Про це я зовсiм забув.
Я швиденько розшукав пакетики, що їх менi дали Петер, Ервiн i Бруно. Який пакетик для кого? Щось я записував. Ага, ось i записи: "Бiльше молока", "Добре моркву", "Твердi сухарi".
Я ламав собi голову над записами i не мiг второпати, кому що давати. "Молоко бiле, -- подумав я. -- Воно напевне, для бiлих мишей. Хом'як любить твердi речi, то нехай гризе сухарi, а кiшка -- моркву".
Наступного ранку я дав хом'яковi молока, кiшцi сухарiв, а мишам овочiв. Але ж i вередливi цi тварини. I що менше вони їли, то дикiшi ставали. Кiшка вилiзла на кухонний стiл i зжерла пiвфунта фаршу -- з нього мама збиралася приготувати нам вечерю. Хом'як прогриз картонну накривку, якою я накрив його ящичок, вилiз i перегриз нiжку канапи. Мiй Чистун, що завжди був зовсiм ручний, через усiх цих звiрiв у квартирi геть здичавiв. Цiлими днями вiн кричав "дурний, дурний!" i "забирайся геть, забирайся геть!" Я ледве витримував усе це, але пiти кудись теж не смiв -- треба ж було дати раду тваринам.
Наступної ночi я зачинив кiшку на кухнi, а все їстiвне поховав. Вона нiчого не могла поцупити, то хоч звалила чайника з кухонної плити.
З хом'яком я вчинив ще хитрiше: зачинив його до Чистуна в клiтку.
-- З цiєї дротяної хатки не втечеш, -- сказав я i посварився кулаком. Хом'як уважно подивився на мене своїми маленькими чорними очицями, якi, наче. перлинки, виглядали з коричневого хутра, i менi здалося, вiн смiється надi мною. Чистун не дуже охоче прийняв нового пожильця. Вiн сидiв угорi на жердинцi й розглядав хом'яка.
Серед ночi розiгрався жахливий спектакль. Хом'як поперегризав жердинки. Чистун пурхав по клiтцi, своїм гострим дзьобом клював хом'яка в голову i кричав:
-- Забирайся геть, дурний, дурний, дурний!..
За це хом'як вирвав у нього iз хвоста три довгi чорнi пiр'їни. Менi вдалося їх вiдокремити аж пiд ранок, а моя пiжама стала на спинi мокра вiд поту.
А вранцi скоїлося найгiрше. Я зiбрався погодувати мишей.
-- Будьте розумнi, -- звернувся я до них. -- Сидiть у своїй склянцi, крутiть колесо i тiльки попискуйте.
Я так розчулився, що перекинув посудину. Мов маленькi снiговi м'ячики з нiжками, розбiглися бiлi митi по квартирi.
-- Тривога! -- заволав я.
Кiшка саме лежала на печi. Вона вмить завважила тривогу. З очей у неї посипалися iскри. Одним стрибком скочила вона вниз i стрiлою кинулася за мишами. Я перелякався, адже вона всiх їх поїсть!
-- А дзусь, злодiйко! -- крикнув я.
Раптом на кухнi заверещала мама. Що там сталося? Я помчав туди. Мама стояла на стiльцi, закривши руками обличчя.
-- На кухнi мишi! Забери геть цих жахливих створiнь! -- кричала вона.
В цю мить одна бiла миша кулею влетiла на кухню, а за нею -кiшка, вишкiривши гострi зуби. Мама закричала знову. З переляку миша подерлася по моїх гольфах. Кiшка хотiла її вхопити, пiдскочила, та тiльки вкусила мене за литку, а миша тим часом упала додолу.
-- Тривога! -- закричав я знову, схопив вiника i прогнав кiшку за дверi. Все б нiчого, тiльки дзеркальце, що висiло в коридорi, розлетiлося на друзки -- я зачепив його вiником.
А зараз треба розшукати дев'ятеро мишей. Мама сiла на кухонний стiл i сказала, що не встане, поки всi мишi не будуть пiйманi. Двох я вже упiймав. Та де шукати решту? А кiшка? Доведеться знову бiгати по всьому мiсту. I якщо вона забiгла до м'ясного магазину, то треба брати з собою i скарбничку. Хом'як теж прокинувся. Чути, як вiн догризає другу нiжку канапи. Але я не можу вийти з кухнi, бо саме присвiчую пiд кухонною шафою -- шукаю бiлих мишей. Чистун, якому золотавий хом'як обiрвав хвоста, щодень стає злiший. Чiпляється за гратчасту стелю клiтки й кричить:
-- Альфонс дурний! Забирайся геть!
Отакi у мене лiтнi канiкули!
Не можу вийти надвiр -- треба слiдкувати за звiрятами. От так халепа! Але те ще добре, що друзi не дали менi на утримання iнших тварин. Що, коли б це були орли, шакали чи крокодили? Але з мене й цих досить. Ще цiлий тиждень мушу нидiти з ними. Хто його знає, що може ще статися.
Як я хотiв з'їсти шiстдесят яєць
-- В цiлому ти не справжнiй Цiттербаке, -- сказав якось тато. -Ми, Цiттербаке, ось такi! -- I показав на шафу для одягу. -- А ти?
-- Тобi теж далеко до шафи, навiть до половини її! -- спересердя вiдказав я.
Мама хотiла щось додати, але промовчала, побачивши, що тато набурмосився. Потiм вiн зiгнув руку. Пiд сорочкою здiйнялася справжня гора м'язiв.
-- Спробуй i переконаєшся! -- запропонував тато.
Я натиснув спочатку вказiвним пальцем, потiм великим. Гора м'язiв здавалася залiзною.
-- Бачиш! -- I тато задоволене усмiхнувся. -- А в тебе?
-- Давай попробуємо у мене, -- вiдповiв я i зiгнув руку.
Коли тато вхопив мене своєю дужою рукою, я зойкнув, бо вiн придавив мої м'язи аж до кiстки.
-- Пхе, нiщо, -- скривився тато.
Тепер заговорила мама:
-- Ти не повинен бути таким кволим, Альфi. Передовсiм масло i вiвсяна каша...
Суп iз вiвсяної крупи! Менi аж замлоїло. Я закопилив губу. А далi пiшло й пiшло: бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, пiсляобiднiй сон...
-- I взагалi, намагайся стати справжнiм Цiттербаке, -- так закiнчив нашу розмову тато. I я заходився наминати вiвсяну кашу.
Звiсно, мати такi м'язи, як у тата, -- непогано, обдумував я нашу розмову, лежачи ввечерi в лiжку. Тодi, певно, я змiг би вiдлупцювати Бруно, якби той розсердив мене. I пiднiс би вiдразу четверо вiдер вугiлля -- по двоє в кожнiй руцi.
Прийшовши наступного дня iз школи, я мав, як завжди, пiдiгрiти собi обiд. Мама поставила його на плиту, i менi треба було тiльки запалити газ. Про це я часто забував, а сьогоднi згадав. Щоб стати справжнiм Цiттербаке, за раз виїм цiлу каструлю, вирiшив я. Каструля саме стояла на плитi. Чималесенька! Я зняв накривку i здивувався. Каструля була повнiсiнька яєць. Я повинен їх усi поїсти? "Це, напевне, випробування, -- подумав я. -- Щоб стати Цiттербаке, як шафа, всi цi яйця треба з'їсти за один раз". Я зварив усi яйця i заходився їсти. Пiсля третього менi уже не хотiлось, але все-таки я з'їв п'ятеро. Здавалося ж, я не взяв жодного. Я виклав яйця з каструлi й перелiчив їх. Лишалося 55 яєць! Нi, стiльки я не зможу з'їсти. Навiть одного не подужаю. А як не доїм яйця, будуть прикрощi. Мама скаже:
-- Ти знову не їв?
А тато додасть:
-- Справжнiй Цiттербаке... -- ну, ви вже знаєте, що вiн скаже далi.
