Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Тепер, коли в нього вже поприлипали до тiла строкатi клоунськi шати й голова йшла обертом, коли вiн уже почав задихатися з утоми й весь був у синцях, -- аж тепер нарештi вiн вирiшив показати номер зi скрипочкою.
Але цим разом йому перешкодили: в салонi несподiвано з'явився капiтан, видимо здивований, що в пасажирiв такий безтурботний настрiй.
Коли Пепе пiд захопленi вигуки глядачiв знов кинувся на шию цьому плечистому чоловiковi, капiтан сказав так тихо, щоб його чув тiльки старий клоун:
-- У трюмi вже вода. Матроси не вiдходять вiд помп. Не знаю, скiльки ми витримаємо. А ви тут скiльки ще зможете витримати?
Геть знеможеного Пепе ця звiстка вразила дужче, нiж капiтан сподiвався.
-- Не знаю, скiльки я ще витримаю, капiтане, -- пробурмотiв Пепе, i кутики його вуст опустилися донизу.
На жаль, густо набiлене клоунове обличчя не могло сховати анiнайменшого поруху його душi. Тiєї митi пасажири легко помiтили на тiй бiлiй масцi величезну втому й розпач Пепе. Ще хвилина -- й замiсть веселощiв їх опанує страх. Пепе без слiв повiдомив пасажирам лиху новину.
Проте, завваживши, що глядачi спостерегли його вiдчай, вiн миттю виправив становище. Обличчя його скривилося в плаксиву гримасу, й вiн, мов мавпа, вчепившись однiєю рукою за шию капiтановi, голосно зарюмсав, обернувшись до публiки:
-- Вiн мене не лю-у-у-бить!
Тодi пустив капiтана й виконав номер, який у його виступах посiдав друге мiсце пiсля гри на манiсiнькiй скрипочцi. То був кумедно-голосiльний номер, що звався "Покинута наречена моряка", виконуючи який Пепе помiж риданнями й схлипуваннями знов i знов починав пiсню про дiвчину, яку покинув моряк.
I навiть тут, на кораблi, який кидало то туди, то сюди, то пiдiймало вгору, то грiзно перехиляло набiк, тут, у салонi, що шалено розгойдувався й аж трiщав пiд ударами хвиль, "Покинута наречена моряка", як завжди, мала величезний успiх: глядачi реготалися до слiз.
Нiхто не помiчав, що сльози на обличчi в старого клоуна течуть тепер зовсiм не вiд смiху, -- що то розпачливi сльози знеможеної людини. Пролитi нiбито задля потiхи публiки, вони були гарячi й солонi, як бувають лише справжнi сльози. Сили Пепе доходили краю.
Але старий штукар був завзятий i добре знав глядачiв. Вiн знав, що, досхочу нареготавшись, вони волiють номер, овiяний легенькою усмiшкою, щось мило-мрiйливе -- задля рiвноваги й перепочинку. I на такий номер Пепе був ще спроможний. Вiн потягся вгору, до люстри й соромливо, наче тендiтна дiвчина, всмiхаючись, дiстав iз неї скрипочку. Тодi знайшов точку опори -- спроквола закинув праву ногу на спинку стiльця i пiд бурхання шторму видобув з iнструмента кiлька високих звукiв -- неначе пурхнула на вiтрi зграйка голуб'ят...
I знову Пепе заволодiв публiкою. Майже на годину прикував вiн її серця до своєї скрипочки -- та нi, не скрипочки, не iнструмента -просто мовби дитячої iграшки!
А за ту годину, поки клоун вигравав на скрипочцi -- то солодко й нiжно, то палко й жагуче -- i поки чверть екiпажу, важко дихаючи, працювала бiля помп, -- за цю годину вирiшилася доля корабля: буря почала помалу вщухати. А з Тенерифа надiйшов катер рятувальної служби, на якiй почули переданий з корабля в ефiр сигнал бiди. Хоч море ще й вирувало, катеровi пощастило пришвартуватися до правого борту корабля.
Знаменитий вiртуозний номер Пепе сягнув вершини -- i саме тодi до салону знов зайшов капiтан. Вiн, певне, хотiв зробити якесь оголошення, та, побачивши, як захоплено слухають примовклi пасажири клоуна, що видобуває палкi звуки з крихiтної скрипочки, зупинився в дверях. Коли штурман, поклавши лiву руку на кобуру револьвера, й собi рушив за капiтаном, той вiдтiснив його в коридор. Аж як Пепе, скiнчивши концерт мистецьким акордом, уклонився й пасажири зааплодували, вигукуючи: "Браво!", капiтан пiдiйшов до клоуна й сказав йому на вухо:
-- Пiдiйшов рятувальний катер.
Куточки вуст Пепе пiднялися високо догори й зразу роз'їхалися мало не до вух. I враз його руки безладно звисли донизу, маленька скрипочка й смичок, розлетiвшися врiзнобiч, лягли на пiдлогу, й Пепе, зомлiлий, упав на груди капiтановi, що в останню мить злякано пiдскочив до нього. Великий червоний рот на клоуновому обличчi й досi усмiхався.
Аж тепер пасажири занепокоїлися. Декотрi закричали, iншi марно пробували звестися на ноги в розгойданому салонi. Тiєї митi до салону пробився штурман, рiшучий, ладний, якщо буде треба, втихомирити всiх силомiць. Але капiтан пояснив йому, що тепер для панiки немає нiяких пiдстав: буря вщухає, рятувальний катер пришвартувався до борту корабля.
Спокiйно, аж наче весело, капiтан сказав до пасажирiв:
-- Прошу заспокоїтися! Нашого друга Пепе пiдкосила добра новина. -- Вiн передав непорушного клоуна пiд опiку двом матросам i повiв далi: -- Наш корабель, шановнi панi й панове, на жаль, не може зайти в гавань через надто розбурханi хвилi. Тому з Санта Круз прибув катер, який усiх вас по черзi перевезе на берег. Прошу пасажирiв вiд першої до п'ятнадцятої каюти пiдготуватися до переправи.
Без зайвої метушнi всiх пасажирiв i команду перевезли на берег.
Уранцi другого дня, -- вiн видався сонячний i тихий, -- корабель, що потерпiв аварiю, буксиром пiдтягли до гаванi Санта Круз. Там виявилося, що могутня хвиля вдарила чимось важким (найiмовiрнiше, великою колодою) у гребний гвинт i не лише розбила лопать, а ще й розтрощила тяги стерна.
Уже аж того дня, коли корабель пiдтягли в гавань, дiзналися пасажири, яка небезпека їм загрожувала. Вони довiдались про це з тiєї самої газети, що вмiстила оголошення про вечiрню циркову виставу за участю славетного клоуна Пепе.
Звичайно ж, цирк того вечора був напхом напханий. Усi неодмiнно хотiли побачити цього клоуна. Пасажири корабля, звичайно, також усi були в числi глядачiв, якi вiтали Пепе громом оплескiв i вигуками "браво!". Аж тепер у них поза спиною побiгли мурашки, коли Пепе, розмальований, як i годиться клоуновi, в широких штанях, розмаяному халатi й велетенських бiлих рукавичках, вийшов на сцену й натхненно заграв на манiсiнькiй, у два пальцi завдовжки, скрипочцi.
Коли прадiдусь знову скрутив свою шпалеру в сувiй, я зiтхнув, мабуть, занадто гучно, бо Великий Хлопчак здивовано спитав:
-- Чого це ти зiтхаєш, мов ковальський мiх?
-- Бо дуже цiкава оповiдка, прадiдусю, -- вiдповiв я. -- I не така вже вона весела...
-- Я ж тобi це зразу сказав, Хлопчачок! Менi хотiлося написати втiшну побрехеньку про веселуна за фахом, а вийшов у мене героїчний епос у мiнiатюрi.
-- А от що саме робить Пепе героєм, прадiдусю? Я бачу, що вiн герой, а чому -- не можу пояснити.
-- Я гадаю, в ньому багато що збiглося, в цьому старому циркачевi: i здатнiсть наважитися на виставу, що цiлком могла б не досягти мети, i завзяття, що допомогло не спасувати у видимо безнадiйному становищi, i витривалiсть, що переборола величезну втому. Адже Пепе, власне, вчинив диво -- не лише врятував людей вiд неминучих у панiцi непоправних вчинкiв, а ще й змусив їх пiд такий час смiятися. Вiн був не тiльки клоуном, Хлопчачок, а й лiкарем, i чарiвником для глядачiв. Вiн був справжнiй герой, але пiд клоунською маскою. -- Прадiдусь подумав якусь мить i, всмiхнувшись, додав: -- Його навiть можна назвати героєм працi, Хлопчачок.
-- Як-то, прадiдусю?
-- Вiн так добре виконав свiй номер у салонi корабля, що вiдвернув увагу людей вiд смертельної небезпеки, яка їм загрожувала. Тобто вiн працював як герой. А знаєш, менi спало на думку, що й Геракл одного разу виконав геройську працю.
-- А коли?
-- Коли йому довелось побути нiби за челядника у царя Авгiя. Мiж iншим, оце таки весела пригода! Вона нам якраз до речi. А де ж це?.. -- Старий заозирався. -- Де ж це дiвся мiй зошит у чорнiй цератовiй обкладинцi?
-- У вашiй кiмнатi, прадiдусю.
-- Нi, Хлопчачок, я його сьогоднi вранцi забрав сюди. Вiн має бути десь тут!
Проте, хоч як ми шукали, зошит так i не знайшовся.
Пiсля довгих пошукiв прадiдусь нарештi здогадався, що тут, у моїй кiмнатi на горищi, побувала горiшня бабуся.
-- Може, вона...
Вiн не скiнчив фрази, та я зрозумiв, яке мало бути запитання. Тому я й сказав, що запитаю в горiшньої бабусi, й пошкандибав униз на другий поверх.
Пiд дверима своєї спальнi я спинився, бо почув, що всерединi хтось хихотить.
Я вiдразу впiзнав хто, тому й гукнув:
-- Горiшня бабусю, ми скрiзь шукаємо зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi. Ви його нiде не бачили?
-- Постривай хвилиночку! -- сердито гукнуло зi спальнi. -- Тут заставленi дверi. Ось я зараз трохи повiдсуваю й вiдчиню!
Потiм у спальнi зашелестiв папiр. Меблiв начебто нiхто не вiдсував.
Коли мене нарештi впустили пошукати зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi, я з першого ж погляду помiтив сувiй шпалер, що виглядав з-пiд мого лiжка. Та я вдав, що нiчого не бачив, а повiв очима довкола, вгледiв зошита в цератовiй обкладинцi на своєму нiчному столику й сказав:
-- Осьде вiн!
-- То забери його та не перебивай менi роботи! -- пробурчала горiшня бабуся.
Я взяв зошита i мерщiй пошкутильгав на горище.
А там я виявив, що чиїсь руки походили коло сувоїв шпалер, бо вони лежали не так, як я сам-таки їх поскладав.
