Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
У чотири ока ми безвідривно дивилися на троянду з відтятою головою, думаючи, що нам робити далі, коли це інспектор Г’ювітт вийшов із-за рогу будинку.
– Флавіє, – покликав він. – У мене є розмова до тебе. – І докинув: – Ходімо всередину.
4
– З ким ти щойно розмовляла на городі? – запитав інспектор Г’ювітт.
– З Доґґером, – відповіла я.
– А ім’я?
– Флавія, – сказала я. Несила було стриматись.
Ми вмостилися на канапі епохи Регентства в Рожевій кімнаті. Інспектор зі стукотом поклав ручку й повернувся корпусом до мене, щоб дивитися мені в обличчя.
– Якщо ви ще не затямили собі, міс де Люс, – а в мене є підстави припускати, що так-таки і є, – ми розслідуємо вбивство. Я не попущу вам легковажності. Людина мертва, і мені належить з’ясувати, чому, коли, як і хто. І коли я зроблю це, мій обов’язок – доповісти про все Короні. Я маю на увазі короля Георга VI, і король Георг VI – не легкодух. Тобі все зрозуміло?
– Так, сер, – відповіла я. – Його звуть Артур. Артур Доґґер.
– І він працює садівником у вас у Букшоу?
– Натепер так.
Розгорнувши чорного записника, інспектор бісерним почерком зробив нотатки.
– То він не завжди був садівником?
– Він майстер на всі руки, – сказала я. – Працював у нас водієм, доки його нерви не зіпсувалися…
Дарма що мій погляд був спрямований в іншому напрямку, я все одно відчувала на собі прискіпливий погляд детектива.
– Розумієте, війна й усе таке, – розтлумачила я. – Він був у полоні. Тато думав, що… він хотів…
– Ясна річ, – сказав інспектор Г’ювітт несподівано чутливим тоном. – Доґґеру найліпше садівникувати.
– Атож, Доґґеру найліпше садівникувати.
– Я бачу, ти незвичайна дівчинка, – сказав він. – У подібних випадках слід розмовляти з тобою у присутності одного з батьків, але, враховуючи те, що твій тато нездужає…
Нездужає? Авжеж, без сумніву. Я майже забула про свою маленьку брехню.
Не помітивши збентеження, що враз промайнуло на моєму обличчі, інспектор вів далі:
– Ти сказала, що Доґґер працював водієм. Твій тато все ще має автомобіль?
Воно й правда, тато мав старенький «ролс-ройс фантом ІІ», якому знайшлося місце в каретному сараї. Насправді машина належала Гаррієт, і, відколи в Букшоу стало відомо про її смерть, автівкою жодного разу не користувалися. Мало того, дарма що тато сам не вмів кермувати, він нікому б не дозволив і пальцем торкнутися до «ролс-ройса».
І цей прекрасний породистий шедевр автомобілебудування, із довгим чорним капотом, високим нікельованим радіатором зі статуеткою й переплетеними буквами R, безцеремонно загарбали польові миші, котрі давно знайшли лазівки у дерев’яному денці й оселилися в бардачку із червоного дерева.
Ба навіть незважаючи на деяку підупалість, його ще й досі називали «той самий «ройс», як представники вищого світу часто кличуть таких залізних красенів.
«Тільки неотесана колода може називати це «ролс– ройсом», – випалила Фелі, коли я на мить утратила пильність і не зауважила її присутності й усіх загроз, які випливають із цього.
Якщо мені хотілося побути наодинці в такій місцині, де можна було сподіватися, що мене не потурбують, я залазила в запорошений «ролс-ройс» Гаррієт і цілісінькими годинами сиділа у своєму теплому кубельці з плюшевого обшиття й потрісканої шкіри.
Інспектор своїм неочікуваним питаннячком змусив мене подумки повернутися до похмурого штормового дня минулої осені. Пам’ятаю, тоді лютувала злива й віяв шалений вітрище. Через небезпеку потрапити під одну з величезних гілляк, що ламалися, мов сірнички, влаштовувати прогулянку в лісі біля Букшоу було надто нерозважливо, тож я непомітно вислизнула з будинку й добулася, змагаючись із бурею, до каретного сараю, де мала намір добряче поміркувати. Там усередині був «фантом», він тьмяно полискував у темряві, а надворі ревіла буря, і ураган гупав у вікна, немов плем’я голодних дикунів. Моя рука вже потяглася до ручки дверцят, аж раптом я зрозуміла, що в машині хтось є. У мене мурахи забігали по спині. Але потім я збагнула, що там сидить тато й плаче, ні на що не зважаючи. І на бурю теж.
На кілька хвилин я завмерла, притаївши дух і не рухаючись. Проте, коли тато повільно сягнув до ручки, я впала накарячки, мов виконуючи гімнастичну вправу, і шмигнула під машину. Краєчком ока я бачила, як його ідеально відполіровані чоботи спускаються з підніжки, і, коли він помалу йшов, я почула, як у нього з вуст зірвалося щось подібне до придушеного схлипу. Я довго лежала там і дивилася на денце «ролс-ройса» Гаррієт, може, й невидющими очима.
– Атож, – відповіла я. – У каретному сараї стоїть старий «фантом».
– І твій тато не править?
– Ні.
– Он як.
Інспектор голубливо відклав ручку й записник, наче вони були зроблені з венеціанського скла.
– Флавіє, – промовив він (і я не могла не зауважити, що до мене більше не звертаються «міс де Люс»), – я маю поставити тобі одне вкрай важливе запитання. Твоя відповідь матиме вирішальне значення, утямиш?
Я згідливо хитнула.
– Я знаю, що особисто ти повідомила про цю… оказію. Але хто знайшов тіло?
Я гарячково думала. Якщо я скажу правду, чи зашкодить це татові? Цікаво, поліція вже знає, що я покликала Доґґера на городню грядку? Вочевидь, ні: інспектор щойно дізнався ім’я Доґґера, отже, цілком доречно припустити, що йому ще не влаштовували допиту. Але, коли вони це зроблять, що він бовкне? На чий захист він стане – на захист тата чи мене? Може, існує який-небудь новий тест, за яким можна достеменно побачити, чи була жертва ще жива, коли її відшукали?
– Це я, – сказала одним духом, почуваючи себе маститим Коком Робіном.[29] – Я виявила тіло.
– Як я й гадав, – виклав інспектор Г’ювітт.
Запанувала обтяжлива мовчанка. Її порушила поява сержанта Вулмера, котрий вів мого тата.
– Ми надибали на нього в каретному сараї, сер, – відзвітував сержант. – Він ховався в автомобілі.
– Хто ви, сер? – вимогливо запитав тато. Він був розлючений, і на мить переді мною промайнув образ людини, якою він був колись. – Хто ви і чого вам треба в моїй домівці?
– Я інспектор Г’ювітт, сер, – інспектор підвівся. – Дякую вам, сержанте Вулмер.
Сержант подався на два кроки назад, до дверей і зник із поля зору.
– Так от, – спитав тато, – у чому річ, інспекторе Г’ювітт?
– Надзвичайна подія, сер. Серед вашої городини знайшли тіло.
– Що ви маєте на думці, говорячи «тіло»? Мертве тіло?
Інспектор Г’ювітт хитнув.
– Так, сер, – підтвердив він.
– Чиє воно? Я маю на увазі тіло.
Зараз я усвідомила, що в тата немає синців, подряпин, порізів… жодних ушкоджень, принаймні вловних на око. І ще я помітила, що його обличчя сполотніло, за винятком вух, котрі залило густим багрянцем.
І я також звернула увагу на те, що інспектор теж усе це спостеріг. Він не одразу відповів на татове питання, навмисне зволікаючи якийсь час.
Тато повернувся в протилежний бік і попрямував крізь довгу арку до шафки зі спиртним, ковзаючи пальцями по поверхні усіх меблів, що підверталися йому під руку на шляху. Він наколотив собі джин із содовою й вихилив склянку енергійно й легко, аж можна було прийняти це за його звичку, а не принагідну річ, як я думала раніше.
– Ми ще не встановили особу, полковнику де Люс. Узагалі кажучи, ми сподівалися на вашу допомогу.
Від цих слів татове обличчя зблідло ще дужче, якщо це було можливо, і вуха аж обдало полум’ям.
– Перепрошую, інспекторе, – промовив він кволим голосом. – Будь ласка, не просіть мене про це… Я не ладнаю зі смертю, так би мовити…
Не ладнає зі смертю? Тато був військовиком, а військові живуть зі смертю, живуть заради смерті, серед смерті. Для солдата за фахом, як би це чудернацько не звучало, смерть і є життям. Навіть я це розуміла.
Я також розуміла, блискавично збагнула, що тато оце зараз сказав неправду, і враз щось усередині мене, якась ниточка порвалася. Здається, я раптом подорослішала. І щось старе урвалося.
– Я розумію, сер, – сказав інспектор Г’ювітт, – але, якщо інших варіантів нема…
Тато витягнув хусточку з кишені й витер нею чоло, а потім шию.
– Дещо приголомшений, – прокоментував він, – усе це…
Він показав навкруги себе рукою, яка в нього тіпалася, і тоді ж інспектор Г’ювітт узяв записника, відкрив його й почав нотувати. Тато спроквола підійшов до вікна, удаючи, що оглядає місцевість навколо, ту, яку я могла чудово бачити у своїй уяві: штучне озеро, острів із порепаною Химерою, занедбані водограї, про які й думати забули, коли спалахнула війна, і пагорби позаду.
– Ви весь час були вдома цього ранку? – запитав інспектор навпрошки.
– Що? – тато круто обернувся.
– Ви виходили з будинку з учорашнього вечора?
Татова відповідь пролунала не одразу.
– Так, – нарешті вимовив він, – я виходив уранці. До каретного сараю.
Я погамувала недобру посмішку. Шерлок Голмс якось сказав про свого брата Майкрофта, що побачити його за межами клубу «Діоген» однаково складно, як і трамвай у селі. Можна подумати, що в мого тата, як у Майкрофта, була персональна колія, і він не сходив з неї. Крім церкви й нечастих поспішних вилазок до потяга, щоб відвідати виставку марок, тато вряди-годи, якщо взагалі таке коли-небудь траплялось, потикався з будинку.
