Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Він приїхав, найімовірніше на поромі, із Ставанґера, що в Норвегії, в Ньюкасл-апон-Тайн, звідки потягом до Йорка, де пересів на Доддінґслі. З Доддінґслі він автобусом чи таксівкою дістався до Бішоп-Лейсі.
І, наскільки мені відомо, увесь цей час він не мав ріски в роті! Пиріг з його номера (підтвердженням чому є налипла пір’їна) був сховком, де він тримав мертвого бекаса, щоб непомітно привезти його до Англії. Адже ж Туллі казав інспектору, що постоялець замовив напій у пивниці? Авжеж – але про їжу й згадки не було!
А якщо після походу до Букшоу й погроз татові він вийшов із будинку через кухню – як він майже напевно й зробив – і потяг шматок кремового торта з підвіконня? А якщо він відрізав кусник, ум’яв з апетитом, вийшов надвір і впав у кому? Кремовий торт місіс Мюллет справляє таку дію на всіх нас у Букшоу, а ми ж зовсім не діабетики.
А якщо заковика все-таки в торті місіс Мюллет? Просто собі безглузда випадковість? А якщо всі з мого списку невинні? А якщо Бонепенні ніхто не вбивав?
Одначе, якщо це правда, Флавіє, стиха промовив сумовитий голос усередині мене, то чому інспектор Г’ювітт заарештував тата й висунув йому обвинувачення?
Дарма що в мене ще текли шмарклі й сльозилися очі, я подумала, що моє куряче зілля, по-моєму, починає діяти. Я переглянула список підозрюваних і напружено міркувала, аж поки голова не почала розколюватися.
Усе марно. Я вирішила вийти надвір, ковтнути свіжого повітря й зосередитися на чомусь цілком протилежному: наприклад, подумати про закис азоту N2O, або звеселяючий газ, – Букшоу та його мешканцям він конче необхідний.
Звеселяючий газ і вбивство здавалися дивними компаньйонами, таки так.
Мені навернулась на думку моя героїня Марі Анн Польз Лавуазьє, одна з-поміж корифеїв хімії, чий портрет разом з іншими велетами науки був приклеєний до свічада в моїй спальні. Її волосся скидалося на балон із гарячим повітрям, а чоловік закохано дивився на неї, мабуть, не звертаючи уваги на цю дурнувату зачіску. Марі була жінкою, котра зарубала собі на носі, що смуток і глупство часто йдуть пліч-о-пліч. Я пригадала, що під час Французької революції, коли вони із чоловіком Антуаном працювали в лабораторії, вони якраз заліпили смолою й воском всі природні отвори на тілі асистента, її брата, загорнули його в шовк і змусили дихати через соломинку у вимірювальні прилади Лавуазьє, – цієї самої миті, коли Марі Анн малювала ескізи дійства, солдати вибили двері, удерлися всередину й повели її чоловіка на гільйотину.
Якось я розповіла цю сумну потішну історію Фелі.
«Потребу в героїнях, як правило, мають окремі особи, що живуть у халупах», – зневажливо чвиркнула вона крізь зуби.
Але це лише збивало на манівці. Мої думки були в цілковитому безладі, наче соломинки в ожереді. Мені потрібен був каталізатор, подібний до того, що був у Кіргоффа. Він з’ясував, що крохмаль в окропі залишається крохмалем, але всього лише кілька крапель сірчаної кислоти перетворюють його на глюкозу. Одного разу я повторила цей дослід, щоб переконатися в його правдивості, і все підтвердилося. Попіл до попелу – крохмаль до цукру. Крихітне віконце у Промисел Божий.
Я повернулася до будинку, що тепер здавався мені незвичайно мовчазним. Зупинившись біля дверей вітальні, прислухалася, але не почула ні гри Фелі на роялі, ні шарудіння сторінок Дафни. Я відчинила двері й переступила поріг.
У кімнаті нікого не було. Я згадала, як сестри за сніданком казали, що збираються пройтися до Бішоп-Лейсі, щоб відправити татові листи, які вони заздалегідь написали. Окрім місіс Мюллет, котру поглинули кухонні нетрі, і Доґґера, що відпочивав нагорі, я була, може, уперше на віку, сама-самісінька в стінах Букшоу.
Для товариства я ввімкнула радіо, і, коли електролампи прогрілися, кімнату наповнили звуки оперети. Це була одна з моїх улюблених композицій – «Мікадо» Ґілберта й Саллівана. Як чудово було б, промайнуло в мене в голові, якби Фелі, Даффі та я могли б бути такими ж щасливими й безтурботними, як Юм-Юм і двійко її сестер.
Нас було троє дівчаток-школярок,
Метких, як бувають школярки,
Ущерть пройнятих веселощами,
Трійко дівчаток-школярок!
Я заясніла усміхом, коли вони втрьох заспівали:
Усе навколо – джерело веселощів.
Кожен під загрозою, бо ми не пошкодуєм нікого!
Життя – це жарт, що тільки починається!
Трійко дівчаток-школярок!
Захоплена музикою, я плюхнулася у м’яке крісло і перекинула ноги через підлокітник – прибравши тієї пози, яку Природа призначила на те, щоб слухати музику, і вперше за останні дні відчула, як в’язи розслабилися.
Напевно, я ненадовго задрімала або ж просто поринула в мрії – точно не скажу, але коли я випірнула, співав Коко, пан верховний кат:
Його посадили у тюремну камеру і…
Ці слова одразу ж звернули мої думки до тата, і сльози набігли мені на очі. Це не оперета, промайнуло в мене в голові. Життя – не жарт, що тільки почався, і Фелі, Даффі та я – не трійко дівчаток-школярок. Ми троє дівчат, тата яких звинувачують у вбивстві. Я підхопилася з крісла, щоб перемкнути канал, але, поки тягнулася до ручки, голос пана верховного ката похмуро завів своєї з колонок:
Моя мета видатна,
Я з часом досягну її,
Щоб кара відповідала злочину,
Кара відповідала злочину…
Щоб кара відповідала злочину. Звісно! Флавіє, Флавіє, Флавіє! Як ти могла не домудруватися?
Щось у моєму мозкові дзвякнуло, немовби крицева кулька, яка впала до кришталевої вази, і я чітко зрозуміла, як саме було вбито Горація Бонепенні.
Бракувало лише однієї деталі (ну добре, насправді двох, щонайбільше трьох), щоб упакувати справу, як коробку цукерок на день народження, і подарувати, прикрашену червоними стрічками й усім іншим, інспекторові Г’ювітту. Тільки-но він вислухає мою розповідь, він звільнить тата хутчіше, ніж ви встигнете сказати «Джек Робінсон».
Місіс Мюллет усе ще була на кухні, пораючись із курчам.
– Місіс М., – сказала я, – можу я щиросердно поговорити з вами?
Вона бликнула на мене й витерла руки об фартух.
– Аякже, голубонько, – відповіла вона. – Хіба ти не завше так робиш?
– Я щодо Доґґера.
Усмішка на її обличчі застигла, вона показала мені спину й почала метушитися над птахом, зв’язуючи ниткою його крильця й ніжки.
– Тепер нічого не роблять так, як раніше, – сказала вона, коли мотузок луснув. – Навіть нитки. Минулого тижня я сказала Альфу: «Ці нитки, що ти приніс із крамниці…»
– Місіс Мюллет, будь ласка, – почала канючити я. – Мені треба дещо дізнатися. Це питання життя й смерті! Будь ласка!
Вона подивилася на мене зверх окулярів, наче церковний староста, і вперше в її присутності я почувалася маленькою дівчинкою.
– Ви якось сказали, що Доґґер сидів у в’язниці, що він змушений був харчуватися пацюками, що його катували.
– Це правда, голубонько, – підтвердила вона. – Мій Альф каже, що я дарма пробовкалася. Розумієш, нам ліпше ніколи не говорити про це. Нерви в сердеги Доґґера дуже попсовані.
– Звідки вам це відомо? Маю на увазі про в’язницю?
– Мій Альф теж був в армії, бачиш-но. Він служив із полковником і з Доґґером. У нього нема охоти розводитись про це. Майже ні в кого з них нема. Мій Альф повернувся додому цілим, відбувся лише неспокійним сном, але багатьом так не пощастило. Це достоту як братство – армія що одна людина, розпросторена по всій земній кулі. Вони завжди знають, де їхні давні товариші й що відбувається з ними. Це надприродно – щось психічне.
– Доґґер убивав? – запитала я прямо.
– Гадаю, що так, голубонько. Вони всі вбивали. Це була їхня робота, чи не так?
– Крім ворога.
– Доґґер урятував життя твоєму татові. І не раз. Він був санітаром або щось такого штибу, наш Доґґер, і непоганим санітаром. Кажуть, він вивудив кулю з грудей твого тата, якраз біля серця. Коли він його зашивав, якийсь хлопчина хотів зарізати всіх у наметі. З’їхав із глузду – воєнний психоз. Доґґер зупинив його.
Затягнувши останнього вузлика, місіс Мюллет ножицями відтяла залишки нитки.
– Зупинив?
– Атож, голубонько. Зупинив.
– Ви маєте на увазі, що він його вбив?
– Опісля Доґґер не міг згадати. Він мав один зі своїх нападів, бачиш-но, і…
– І тато думає, що це сталося знову; що Доґґер укотре врятував йому життя, убивши Горація Бонепенні! Ось чому він узяв провину на себе!
– Я не знаю, голубонько. Але якщо він це зробив, то це цілком у репертуарі полковника.
Мабуть, це правда, іншого пояснення немає. Що сказав тато, коли я зізналася, що Доґґер теж чув, як вони розбили глека з Бонепенні? «Цього я й боюся найбільше», – його достеменні слова.
Це було дивно, майже безглуздо – наче з оперети Ґілберта й Саллівана. Я спробувала взяти провину на себе, щоб захистити тата. Тато взяв провину на себе, щоб захистити Доґґера. Питання полягає в тому, кого захищав Доґґер?
