Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Боні підніс марку, щоб роздивитися ліпше, до самого кінчика носа. Водночас він витягнув неймовірно велику лупу з кишені штанів і обстежив зі стуленими губами марку, яка щойно матеріалізувалася з повітря.
Потому його голос несподівано перетворився на голос Чанг Фу, старого мандарина, і, присягаюся, дарма що він був без гриму, я ясно бачив жовту шкіру, довгі пальці й червоне кімоно з драконами.
«Уау! Доблі пледки посилають не ту малку!» – сказав він, простягаючи її нам на оглядини. Це була звичайна американська марка, видрукована під час Громадянської війни, давня, але таких марок у кожного з нас в альбомах було хоч греблю гати.
Він дозволив їй плавно впасти додолу, потім стенув плечима й закотив очі.
«Прийди, прийди, жовтогаряча королево…» – він знову завів те саме, але доктор Кіссінґ схопив його за плечі й стрясонув, як чорнильницю.
«Марку, – зажадав він, простягаючи руку. – Зараз же».
Боні вивернув кишені штанів, одну по одній.
«Здається, я не можу знайти її, сер, – відповів він. – Щось пішло не так».
Він перевірив обидва свої рукави, черкнув довгим пальцем по комірцю, і його обличчя зненацька спотворила гримаса. Миттю він став зляканим школярем, який волів би опинитися подалі звідси.
«У мене виходило, сер, – пробелькотів він, затинаючись, – багато-пребагато разів».
Він зашарівся, і мені здалося, що скоро очі в нього будуть на мокрому місці.
«Обшукати його», – віддав розпорядження доктор Кіссінґ, і кілька хлопчаків під керівництвом містера Твайнінґа повели Боні до вбиральні, де перевернули його догори ногами й оглянули від рудої маківки до брунатних черевиків.
«Усе, як казав хлопчина, – виклав містер Твайнінґ. – Скидається на те, що марка зникла».
«Зникла? – перепитав доктор Кіссінґ. – Зникла? Як ця бісова штукенція могла зникнути? Ви впевнені?»
«Цілком упевнений», – відповів містер Твайнінґ.
Обшукали всю кімнату: підняли килим, відсунули стільці, перевірили вази, статуетки, але марно. Зрештою, доктор Кіссінґ перетнув кімнату й підійшов до Боні, котрий сидів у кутку, затопивши голову в долоні.
«Поясни, Бонепенні», – наказав він.
«Я… я не можу, сер. Я, мабуть, спалив її. Я повинен був підмінити її, розумієте, але я, мабуть… я не… я не можу…»
І він розридався.
«Хутко в ліжко, хлопче! – закричав доктор Кіссінґ. – Іди з цього дому й мерщій у ліжко!»
Уперше ми почули, щоб людина, котра з нами тільки-но доброзичливо гомоніла, зірвалася на крик, і це перевернуло все всередині нас.
Я зиркнув на Боба Стенлі й помітив, що він погойдується назад-уперед на носках, устромивши очі в підлогу так безжурно, немов чекаючи на трамвай.
Боні підвівся й повільно попростував кімнатою до мене. Його очі почервоніли; підійшовши впритул, він узяв мене за руку. Слабко потиснув, але на цей жест я не спромігся відповісти.
«Вибач, Джако», – сказав він, наче його спільником був я, а не Боб Стенлі.
Я не міг поглянути йому у вічі. Я відвернувся, чекаючи, коли він піде.
Щойно Боні вислизнув із кімнати, містер Твайнінґ спробував перепросити директора, однак це, по-моєму, лише зіпсувало справу.
«Може, мені слід зателефонувати його батькам, сер?» – запропонував він.
«Батькам? Ні, містере Твайнінґ. Гадаю, що кликати треба не батьків».
Містер Твайнінґ стояв посеред кімнати, заламуючи руки. Лише Богу відомо, які думки юрмилися в голові цього неборака. Я не можу згадати, про що міркував я сам.
Наступним днем був понеділок. Я йшов шкільним обійстям разом із Сімпкінсом, який белькотів про «Ольстерського Месника». Звістка поширилася, немов пожежа, і всюди збиралися зграйками хлопчики, усі як один стаючи лицем до лиця, схвильовано розмахуючи руками, обмінюючись останніми – і майже повністю неправдивими – чутками.
Коли ми були за п’ятдесят ярдів від Енсон-Хаус, хтось вигукнув: «Дивіться! Нагорі! На вежі! Там містер Твайнінґ!»
Я підвів голову й побачив бідолаху на даху дзвіниці. Він чіплявся за парапет, немов кажан, його мантія тріпотіла на вітрі, неначе чорний прапор. Промінь сонця пробився крізь хмари й осявав його ззаду, наче світло рампи. Здавалося, усе його тіло засвітилося, а волосся, яке вибилося з-під капелюха, було ніби карбований мідний диск на тлі сонця на сході, немов німб святого в книжці з малюнками.
«Обережно, сер! – закричав Сімпкінс. – Черепиця може відпасти!»
Містер Твайнінґ бликнув на ноги, наче пробуджуючись зі сну, наче здивувавшись, коли побачив, що він на висоті вісімдесяти футів. Він кинув оком на черепицю і якусь мить не рухався.
Відтак він витягнувся на повен зріст, тримаючись лише на пальчиках. Підняв праву руку, зобразивши римський салют, його мантія роздималася навколо нього, як тога якого-небудь стародавього цезаря на бастіоні.
«Vale!» – на всі заставки крикнув він. Прощавайте.
На якусь мить мені здалося, що він відступив углиб від парапету. Можливо, він передумав, можливо, сонце, що сяяло за ним, засліпило мені очі. Однак потім він опинився в повітрі, він летів униз. Один хлопчик сказав потім репортеру, що він виглядав як ангел, котрий падає з небес, але це не так. Він повалився прямісінько на землю, як камінь у мішку. Неможливо змалювати це більш привабливами словами.
Тато надовго замовк, наче не міг дібрати слів. Я затамувала подих.
– Торохнувши, тіло вдарилося об каміняччя, – нарешті повів він далі, – цей звук дотепер переслідує мене уві сні. Я багато чого чув і бачив на війні, але це… Геть інше.
Він був доброю людиною, і ми вбили його. Горацій Бонепенні і я вбили його – усе одно що своїми руками зіштовхнули з вежі.
– І зовсім ні! – заперечила я, простягаючи руку й торкаючись батька. – Ти непричетний до цього!
– Гай-гай, Флавіє.
– І зовсім ні! – повторила я, дарма що мене саму вразила моя сміливість. Невже справді моя розмова з татом набирала таких обертів? – ти аж ніяк непричетний до цього. Це Горацій Бонепенні знищив «Ольстерського Месника».
Тато понуро всміхнувся.
– Ні, голубко. Бачиш-но, коли я повернувся до кабінету того недільного вечора й скинув піджака, я побачив дивну липку пляму на манжеті. Я одразу збагнув, що воно за проява: закликаючи нас узятися за руки, щоб приспати увагу, Боні встромив вказівного пальця до рукава мого піджака й приклеїв «Ольстерського Месника» до манжети сорочки. Але чому я? Чому не Боб Стенлі? Через дуже вагому причину: якби вони обшукали нас усіх, марку знайшли б у моєму рукаві й Боні дер би горло, що він невинен. Не дивина, що її не змогли знайти, коли його обшукували.
Звісно, він забрав марку, коли тиснув мені руку перед тим, як піти геть. Боні був майстром обманів зору, пригадуєш, і, позаяк я одного разу був його помічником, було очевидно, що я можу стати ним знову. Хто б розсудив інакше?
– Ні! – сказала я.
– Так, – усміхнувся батько. – Але це ще не кінець.
Дарма що нічого так і не довели, Боні покинув Ґреймінстер, тільки-но закінчився семестр. Хтось розповів мені, що він виїхав за кордон, бажаючи уникнути якихось неприємностей, і я не можу сказати, що це мене здивувало. Не здивувався я й із того, що Боб Стенлі, після виключення з медичного коледжу, оселився в Америці, де відкрив філателістичний магазин: одну з багатьох фірм, котрі працювали через пошту, розміщуючи рекламу в коміксах і надсилаючи марки на замовлення хлопців, які вже вбилися в колодочки. Уся ця справа, одначе, скидалася не більш як на прикриття його шахрів-махрів із багатими колекціонерами.
Що ж до Боні, то я не бачив його тридцять років. Але місяць тому я поїхав до Лондона на міжнародну виставку марок, котру проводило Королівське філателістичне товариство. Ти пам’ятаєш, напевно. Однією з гучних подій програми був публічний показ добірних екземплярів із колекції його величності короля, а серед них і рідкісного «Ольстерського Месника»: «АА», близнюка марки доктора Кіссінґа.
Я блимнув на неї очима лише мигцем – спогади, які вона розворушила, були не надто приємними. Я мав намір переглянути інші експонати, і тому королівський «Ольстерський Месник» не забрав у мене багато часу.
Якраз перед закриттям виставки того дня я розглядав марки в дальньому кінці виставочного залу, аж раптом помітив краєчком ока копицю визивно-рудого волосся, волосся, котре могло належати лише одній людині.
Безперечно, це був Боні. Він просторікував перед натовпом колекціонерів, які з’юрмилися біля королівської марки. Поки я дивився, суперечка стала ще запеклішою, здавалося, слова Боні схвилювали одного з кураторів, котрий несамовито мотав головою, а голоси робилися ще гучнішими.
Я не брав у голову, що Боні помітить мене, – ще більше я не хотів перетнутися з ним.
Тієї самої миті випадково проходив повз мій давній армійський друг, Джумбо Хіггінсон, він покликав мене пообідати разом і випити. Добрий приятель Джумбо… Це не перший раз, коли він нагодився саме вчасно.
Очі в тата затуманилися, і я зрозуміла, що він знову шубовснув в одну з тих кролячих нір, котрі так часто поглинали його. Часом я міркувала, чи звикну коли-небудь до його несподіваних мовчанок? Але потім, як та механічна іграшка, яку заклинило, а оживе вона, якщо її підштовхнути пальцем, він повів розповідь далі, немовби й не зупинявся.
