Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
З розповідей приватного детектива Філіпа Оделла по радіо я знала, що, коли трапляється нагла смерть, без розтину не обійтися, і мою голову опосіли думки про те, чи дістав уже лікар Дарбі тіло, як він казав інспектору Г’ювітту, «на стіл». Але знову порушити це питання я не насмілювалася – принаймні зараз воно точно не на часі.
Я зиркнула на вікно своєї спальні. У ньому віддзеркалювалися так близько, що я майже могла поплескати їх, пухкі білі хмарини, які плавали в морі синього неба.
Так близько! Те-те-те! Звісно ж, грядка з огірками якраз у мене під вікном!
Тоді чому я нічого не чула? Ні для кого не секрет, що вбивство людини потребує застосування певної кількості механічної енергії. Я забула точну формулу, але знала, що вона існує. Сила, докладена протягом короткого проміжку часу (наприклад, куля), зчиняє багато шуму, тоді як сила, докладена за довший проміжок, може взагалі не викликати ні звуку.
Про що це свідчить? Про те, що, коли на незнайомця несподівано накинулися, це сталося деінде, десь поза межами зони чутності. Якщо на нього скоїли напад у тому місці, де я його знайшла, убивця вдався до тихого способу: безшелесного й повільного, позаяк, коли я надибала на жертву, вона ще конала, нехай це тривало всього якусь хвилину.
«Vale», – шепнули вуста незнайомця. Але чому він прощався зі мною? Це ж слово вигукнув містер Твайнінґ перед стрибком із годинникової вежі, однак чи є між ними зв’язок? Людина з огіркової грядки намагалася пов’язати свою смерть зі смертю містера Твайнінґа? Чи був він присутній там, коли старий наклав на себе руки? Чи був він уплутаний у це?
Слід було поміркувати про це, але перед тим знайти таке місце, де я не стану нікому поперек дороги. Каретний сарай не годиться, позаяк я тепер знала, що в годину скрути я можу натрапити там на тата, котрий сидітиме у «фантомі» Гаррієт. У такому разі гайда до Химери!
Якщо заходити до Букшоу з півдня, то неодмінно натрапиш на штучний острів посеред штучного озера, де знаходяться штучні руїни, у затінку яких розміщується маленький грецький храм із мармуру, укритого лишаєм. Давним-давно занедбаний і зарослий кропивою, колись він був славною пам’яткою Англії: маленький купол на чотирьох дивовижно витончених колонах, котрі цілком могли б правити за опору на Парнасі. Незчисленні де Люси XVIII століття возили до Химери гостей на святково прибраних квітами баркасах, і там вони гуртом насолоджувалися холодною дичиною й випічкою, милувалися граційними лебедями, котрі ковзали дзеркальною водою, і дивилися крізь моноклі на актора-відлюдька, як той потягується й позіхає при вході у свою домівку – обвиту плющем печеру.
Острів, озеро й Химера – усе це спроектував Умілець Браун[69] (правду кажучи, цей факт не раз брали під сумнів на сторінках «Дописів і питань», котрі тато запійно читав, проте лише в тому разі, коли там ішлося про філателію), і в бібліотеці Букшоу дотепер зберігалася червона шкіряна тека з набором оригінальних ескізів, які власноруч підписав архітектор. Це надихало тата на дотеп: «Нехай ці мудраґелі живуть у своїй власній химері».
Існувала родинна легенда, згідно з якою саме на пікніку в Химері Букшоу Джон Монтеґю, четвертий граф Сендвіч, винайшов закуску, названу його іменем. Саме він перший додумався покласти холодну куріпку між двома скибками хліба, коли грав у крибедж із Корнеліусом де Люсом.
«Хай би під три чорти котилася історія», – частенько казав тато.
Тепер, почвалавши вбрід на острів по воді, котра була не більше фута завглибшки, я вмостилася на сходинці маленького храму, зігнувши коліна й поклавши на них підборіддя.
По-перше, кремовий торт місіс Мюллет. Де він подівся?
Подумки я повернулася до раннього суботнього ранку: уявила, що ось я спускаюся сходами, іду коридором і на кухню – атож, таця з тортом, безперечно, стояла тоді на підвіконні. І там бракувало шматка.
Згодом місіс Мюллет поцікавилася в мене, чи припав мені до смаку її торт. Чому в мене, міркувала я. Чому вона не звернулася із цим питанням до Фелі чи Даффі?
І потім мене наче струсонуло ударом блискавки. Його з’їв мрець. Саме так. Кінці з кінцями зійшлися!
Ось вам діабетик, котрий приїхав з далекої Норвегії, він привіз із собою чорного бекаса, якого сховав у пирозі. Я натрапила на рештки цього пирога – укупі зі зрадливою пір’їною – у «Тринадцятьох селезнях», а мертвого птаха підкинув нам на ґанок. Навіть не попоївши – хоча, зі слів Туллі Стокера, він замовив напій у пивниці, – незнайомець подався до Букшоу в п’ятницю вночі, побив горщики з татом і по дорозі на обійстя поминув кухню, де й відрізав собі шматок кремового торта місіс Мюллет. І не встиг він перейти через грядку з огірками, як його схопило!
Яка отрута чинить миттєвий ефект? Я перебрала найімовірніші варіанти. Ціанід убиває за лічені хвилини: обличчя жертви синіє й вона як стій конає від задухи. Опісля залишається запах гіркого мигдалю. Однак ні, проти ціанистого калію свідчило те, що в разі, якби застосували саме його, незнайомець урізав би дуба до того, як я його знайшла. (Хоча мушу визнати, що маю своїм уподобанням ціанистий калій, – коли швидкість важлива, немає ліпшого засобу. Якби отрути були кіньми, я б поставила на нього.)
Проте чи вловила я гіркий мигдаль у його передсмертному зітханні? У мене вилетіло з голови.
А як щодо кураре?[70] Воно теж діє блискавично, і жертва гине в одну мить від задухи. Але кураре не призведе до смерті, якщо зажити його з їжею; його треба вколоти. До того ж хто в англійському сільці – окрім мене, звичайно, – може тримати при собі кураре?
Ще є тютюн. Я пригадала, що, коли декілька днів поспіль вимочувати жменю тютюнового листя у воді на пригріві, воно перетворюється на густу чорну патокоподібну смолу, котра відправляє на той світ моментально. Проте нікотіану вирощують в Америці, навряд чи можна знайти її свіже листя в Англії або, скажімо, у Норвегії.
Питання: Чи можна з висушеного тютюну для цигарок, сигар або люльки видобути таку саму токсичну отруту?
Позаяк у Букшоу ніхто не палить, мені доведеться самостійно збирати зразки.
Питання: Коли (і як) викидають уміст попільничок у «Тринадцятьох селезнях»?
Проте чільним питанням було таке: хто поклав отруту в торт? І ще один горішок, який треба розкусити: якщо померлий з’їв шматок торта випадково, для кого від початку була призначена отрута?
Я здригнулася, коли тінь застелила острів, і підвела голову, угледівши, що сонце загородила темна хмара. Збиралося на дощ – і хутко. Однак не встигла я скочити на рівні ноги, як уперіщило немов із відра, – це була одна з тих коротких, але шалених злив раннього червня, котрі мнуть квіти й руйнують водостоки. Я спробувала знайти надійний сухий прихисток, мотаючись туди-сюди в самому осерді відкритого купола, але мені годі було укритися від поривчастого холодного вітру. Я обхопила саму себе руками, щоб зберегти тепло. Треба перечекати.
– Здрастуй! З тобою все гаразд?
Побіля дальнього краю озера стояв незнайомець і дивився на острів і на мене. Крізь завісу дощу я могла розгледіти лише вологі барвисті плями, через що він нагадував якусь прояву з полотна імпресіоніста. Але ще не зібралася я з відповіддю, як він закасав штанини, скинув черевики й поволі потюпав босоніж у мій бік. Він тримав рівновагу за допомогою довгої палиці замість тростини й нагадував святого Крістофера, котрий переносить на запліччі дитину Христа через річку, хоча, коли він трохи наблизився, я роздивилася, що та річ за його плечима – це насправді полотняний рюкзак.
Він був виряджений у мішкуватий костюм для прогулянок і капелюх із широкими м’якими крисами – як на мене, він чимось скидався на Леслі Говарда,[71] кінозірку. Йому було близько п’ятдесяти, прикинула я оком, одноліток мого тата, але, незважаючи на це, досить меткий.
Тримаючи в руці водонепроникний альбом для малювання, він достоту був втіленням мандрівного художника-ілюстратора: днедавня добра Англія й усе таке.
– З тобою все гаразд? – повторив він, і я дібрала, що не відповіла йому на перше питання.
– Усе чудово, дякую, – пробелькотіла я, як викапана лепетуха, щоб відшкодувати з надміром свою ненавмисну грубість. – Як бачите, мене заскочив зненацька дощ.
– Та бачу-бачу, – підтвердив він. – Ти просякла водою.
– Не так просякла, як змокла, – виправила я. Коли йдеться про характеристику хімічних станів, я роблюся прискіпливою.
Він розкрив рюкзак і витяг дощовика з каптуром, подібного до тих, які носять мандрівники на Гебридських островах. Він напнув його мені на плечі, і я одразу ж зігрілася.
– Вам не треба було так перейматися… Але дякую, – сказала я.
Якусь часинку ми стовбичили під зливою мовчки, дивлячись удалину за озером і прислухаючись до рясного лопотіння дощових крапель.
Потім він зауважив:
