KnigaRead.com/
KnigaRead.com » Детская литература » Детские остросюжетные » Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

На нашем сайте KnigaRead.com Вы можете абсолютно бесплатно читать книгу онлайн Алан Бредлі, "Солоденьке на денці пирога" бесплатно, без регистрации.
Перейти на страницу:

Вона глитнула й похитала головою, відвівши погляд убік.

– Я прийшла замінювати простирадла, коли він підступив ззаду й схопив мене. Затулив рукою рота, щоб я не могла крикнути. Дякувати долі, цієї миті батечко гукнув мене знадвору. Це його наполохало, аякже. Не думай, що я не відмагалась. Ненавиджу його бридкі лаписька! Я б видряпала йому очі, якби мені хоч маленький шансик.

Вона бликнула на мене так, наче сказала мені забагато, наче між нами раптово виринула величезна соціальна прірва.

– Я би виколупала йому очі й висмоктала очні ямки, – промовила я.

Вона вирячила очі від страху.

– Джон Марстон,[51] – пояснила я, – «Голландська куртизанка», 1604 рік.

Запала могильна тиша, розтягнута приблизно на дві сотні років. А далі Мері зайшлася сміхом.

– Отакої, ну ти й екземплярчик! – сказала вона.

Перший камінь закладено.

– Дія друга, – уточнила я.

За кілька секунд ми обидві душилися зі сміху, заціплюючи роти, стрибаючи по кімнаті й пирскаючи гуртом, немов двійко дресированих тюленів.

– Фелі якось читала нам її нишком під ковдрою, підсвічуючи ліхтариком, – сказала я, і чомусь ця подробиця розсмішила нас іще більше, і ми хапалися за боки, поки остаточно не вибилися із сил.

Мері схопила мене й міцно стиснула в обіймах.

– Ти диво, Флавіє, – вирекла вона. – Можу забожитись. Ходи-но сюди – поглянь на це.

Підійшовши до столу, вона взяла до рук чорну шкіряну скриньку, розщібнула ремінець і підняла кришку. Усередині вгніздилися у дві вервечки по шість маленькі скляні слоїки – усього дванадцять. Одинадцятеро з них містили рідину жовтуватого відтінку, дванадцятий на три чверті був порожнім. Між вервечками слоїків бовваніло напівкругле заглиблення, скидалося на те, що звідти забрали якийсь дудкуватий предмет.

– Як ти гадаєш, що це? – прожебоніла вона, тоді як голос Туллі гримотливо карбував кожне слово десь віддалі. – Це може бути отрута? Ще один лікар Кріппен[52] – цей наш містер Сандерс?

Я відкоркувала надібраний слоїк і втягнула ніздрями запах. Він був такий, наче хтось крапнув оцтом на клейкий пластир, – різкий і білковий, немов у сусідній кімнаті горіло волосся випиваки.

– Інсулін, – постановила я. – Він хворіє на діабет.

Мій здогад явно приголомшив Мері – вона зиркнула на мене, не криючись зі своїми почуттями. І я враз збагнула, як було на серці в Архімеда, коли він вигукнув у ванні: «Еврика!» Я схопила Мері за руку.

– Містер Сандерс рудиголова? – зажадала я відповіді безапеляційним тоном.

– Рудющий, як ревінь. Як ти дізналась?

Її очі чіпко вп’ялися в мене, немовби я була мадам Золандою, що прийшла на церковне свято в тюрбані, шалі та з кришталевою кулею.

– Дивом потрафила, – відповіла я.

8

– Боже ти мій! – вигукнула Мері, пірнаючи під стіл і вивуджуючи звідти круглястого металевого кошика для сміття. – Як я могла забути! Батечко забив би мене до смерті, якби побачив, що тут повно сміття. Його страшенно непокоять мікроби, мого батечка, дарма що з першого погляду так і не скажеш. Яке щастя, що я згадала! Ху-у! Ти тільки поглянь на це болото!

Вона скорчила гримаску й витягнула кошик з-під столу. Я обережно кинула допитливий погляд туди. Ніколи не знаєш, яких знахідок чекати, коли встромляєш носа в покидьки чужих людей.

Усередині кошик був густо встелений крихтами й лапатими шматочками випічки – жодного пакунка на дні, просто рештки харчу, наче хтось їв-їв, але всього не подужав. Здається, це залишки торта. Я застромила руку до кошика й дістала дрібку, що змусило Мері бридливо відвернутися.

– Поглянь-но на це, – сказала я. – Схоже на скоринку пирога, правда ж? Таку золотаво-коричневу, підрум’янену в духовці, маленькі тріщинки з одного краєчку складаються в малюнок. Тут є й інші шматочки, вони з м’якуша – білі-білісінькі й ніжні, як пух. І не такі крихкі, еге ж? До речі, – докинула я, – у мене живіт присох до спини від голоду. Коли ти за цілий день не мав ріски в роті, що завгодно здасться смачним.

Тримаючи шматочок на рівні губ, я жадібно облизалася, удаючи, що збираюся тут-таки покінчити з ним.

– Флавіє!

Хрусткий смаколик у моїй руці повис на півдорозі до розтуленого рота.

– Гму?

– Ану кинь це, – зажадала Мері. – Я винесу сміття.

Якесь чуття підказало мені, що цього робити не слід. Ще воно підказало мені, що надкушений пиріг – це доказ, котрий треба залишити в цілості до появи інспектора Г’ювітта й двох сержантів. Я насправді поклала собі так на якусь секунду чи дві.

– Ти знайдеш мені папірець? – запитала я.

Мері розвела руками. Тоді я розчинила шафу, зіп’ялась навшпиньки й пошастала рукою на горішній полиці. Як я й думала, газетний аркуш було туди покладено, як імпровізовану прокладку для полиці. Дай Боже здоров’я Туллі Стокеру!

Зважаючи, щоб не понищити, я обережно виклала рештки пирога на «Дейлі мейл» і склала газету чепурним пакунком. Не рухаючись, Мері напружено спостерігала за мною. Вона не видала ні пари з вуст.

– Лабораторний дослід, – загадково розтлумачила я. По правді, я уявлення не мала, що робити із цими відразливими недоїдками. Я виведу кінці пізніше, а тепер мені потрібно показати Мері, під чиїм чоботом ситуація.

Опустивши кошик для сміття на підлогу, я раптом зауважила, що там усередині щось ворушиться, і, щиро кажучи, душа в мене аж під п’яти сховалась. Що за проява? Хробаки? Пацюк? Не може бути – їх би я помітила точно.

Я з осторогою придивилася до кошика, і ти ба, дійсно, у глибині щось ворухнулося. Пір’їнка! Вона злегка, ледь вловно тріпотіла через переміщення повітря в кімнаті, погойдуючись, немов мертвий листок на дереві, – достоту так, як руда чуприна незнайомця тремтіла від ранкового леготу.

Невже все те скоїлося лише сьогодні вранці? Здавалося, від миті, коли сталася халепа на городі, збігла ціла вічність. Халепа? Нічогенька собі халепа!

Мері жахнулась, коли я на очах у неї сягнула рукою до кошика й видобула пір’їнку та шматочок пирога, настромлений на неї.

– Як тобі? – я показала їй знахідку. Вона відсахнулася, як, напевно, Дракула шарахався, забачивши хреста. – Якби пір’їна впала на рештки пирога в кошику, вона б не нашпилилася на них. «Двадцять чотири чорні дрозди запекли в пирозі», – проказала я напам’ять рядочок із дитячої пісеньки. – Тямиш, що до чого?

– Ти так думаєш? – перепитала Мері, округливши очі, як блюдця.

– Саме так, Шерлоку, – відповіла я. – Начинкою цього пирога був птах, і гадаю, я можу пошукати за приправкою.

Я знову тицьнула їй межи очі пір’їну.

– Яка предивна страва, гідна самого монарха, – сказала я, і цього разу вона кисло всміхнулася.

Я вчиню так само з інспектором Г’ювіттом. Авжеж! Я знайду розгадку й подам йому на тарілочці з блакитною смужечкою.

«Тобі не треба повертатися сюди», – сказав він мені тоді на городі, цей нахаба. Скільки в тих словах зухвальства!

Ну що ж, я пригощу його порційкою трюків!

Шосте чуття підказувало мені, що вся заковика – в Норвегії. Нед не був у тих краях, і до того ж він забожився, що не підкладав бекаса нам на ґанок, і причин не вірити йому не було, тож він поза підозрою – принаймні на цей час.

Незнайомець – якийсь там заброда з Норвегії, я це дізналася з найвірогіднішого джерела – достовірніше не може бути, так би мовити. Ergo (це значить «отож»), незнайомець міг привезти бекаса із собою. Сховавши у пирозі.

Угу! У цьому є таки глузд! Ліпшого способу переправити мертвого птаха через нишпорливу митницю й не вигадаєш!

Ще один крок, і ми станемо ближчими до мети: якщо в інспектора не можна запитати про те, як він довідався про Норвегію, у незнайомця теж (звісно, бо ж він мертвий), отже, де добути потрібні відомості?

І раптом переді мною вигулькнув шлях, розкинувся під ногами, наче я стояла на вершині гори. Тож, мабуть, Гаррієт…

Так орел назорює свою жертву.

Я подумки злапала себе в обійми. Якщо незнайомець приїхав із Норвегії, поклав мертвого птаха на нашому порозі перед сніданком і далі увірвався до татового кабінету непроханим гостем після опівночі, він мав зупинитися десь поблизу. Десь у межах прогулянки пішки до Букшоу. Наприклад, тут-таки в номері в «Тринадцятьох селезнях».

Тепер я переконалася в цьому остаточно: труп між зеленим бадиллям огірків – це містер Сандерс. У цьому не доводиться сумніватись.

– Мері!

Це знову репетував Туллі, і голос його, схожий на ревіння бугая, цього разу лунав просто за дверима.

– Іду, батечку! – крикнула вона у відповідь, хапаючи сміттєвого кошика. – Утікай звідси, – шиширхнула вона. – Почекай п’ять хвилин і потім спускайся задніми сходами – точнісінько так, як ми прийшли сюди.

Вона пішла, і за мить я почула, як вона в холі пояснює Туллі, що просто хотіла ще раз викинути сміття, оскільки хтось набруднив.

– Ми ж не хочемо, щоб кого-небудь відправили на той світ мікроби, підхоплені в «Тринадцятьох селезнях», еге ж, батечку?

Перейти на страницу:
Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*