Анатолий Костецкий - Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”
У цю мить з пiдвiконня за їхнiми спинами знявся горобець, який тихо сидiв пiд час усiєї розмови дiлкiв, i полетiв на розшуки лейтенанта Євдокименка…
Роздiл тринадцятий
БЕГЕМОТ У ПАСТЦI
Хiба можна собi уявити хлопця, котрий спокiйнiсiнько десь сидiв би, коли навкруги таке дiється? Тож не дивно, що Христофор, Васько та Бевзь — пробачте! — Семен досить скоро почали непокоїтись.
— I скiльки можна чекати отого вашого Бублика? — першим не витримав Семен. — Сидиш отут, скнiєш, а там, може, свiт перевертається!
— I не кажи! — зiтхнув Христофор.
— Нема чого тут стирчати. Давайте хоч до печери збiгаємо! — запропонував Васько.
— Навiщо? — здивувався Семен.
— А туди зараз може навiдатися хтось iз твоєї компанiї.
— По-перше, — образився Семен, — вони менi вже бiльше не компанiя! А по-друге, що їм там робити?
— Та хоча б випити, адже там горiлка, — пояснив досвiдчений Васько.
— Щось у цьому є, - пiдтримав друга Христофор, а Семен лише захоплено глянув на Васька: диви, який малий, а метикований.
Невдовзi хлопцi вже сидiли в густому чагарнику неподалiк вiд печери. Сидiти мовчки, без жодного руху було страшенно важко: то спина починала свербiти, то в носi лоскотало, аж сльози наверталися. Та хлопцi мужньо терпiли все, аби не викрити себе.
Так вони просидiли, напевне, з пiвгодини, i Христофор, терпець якому увiрвався, хотiв був уже запропонувати кинути це дiло, коли раптом з-за кущiв навпроти виткнулася голова.
— Бегемот, — прошепотiв Семен.
Голова покрутилася навсiбiч, поклiпала вицвiлими безбарвними очицями, i з-за кущiв видерся один з колишнiх Семенових дружкiв, пом'ятий i скуйовджений, з'їхав по схилу на дно ярка й подряпався по стовбуру осики до печери. I тiльки-но вiн зник в отворi, як Васько лiктем штурхонув Семена й гарячкове зашепотiв:
— Вiн у пастцi! Треба лише вибити з-пiд стовбура пiдпорки — i все!
Христофор та Семен вiдразу зрозумiли хитрий Васькiв план. Всi троє по-пластунськи вибралися зi своєї схованки й пiдповзли до стовбура. Семен ухопився за гiлляки своїми дужими руками, а Христофор та Васько навалилися на осику.
— Раз, два, три! — пошепки скомандував Васько, i Семен висмикнув пiдпорки.
Стовбур натужно зарипiв, повiльно хитнувся — i враз гухнув на стiнку яру, щiльно закривши вхiд у печеру. Лиш невеличка хмарка куряви знялася.
— Все! — витер спiтнiле чоло Христофор, i хлопцi всмiхнулись один одному.
I наче у вiдповiдь йому iз печери почулися несамовитi зойки, щось важко загупало. Це замурований там Бегемот волав вiд переляку й з розгону кидався плечем на стовбур, який навiть не ворухнувся. Нараз Бегемот отямився й затих, прислухаючись: мабуть, почув голоси. Виглянувши у невеличку шпаринку, вiн побачив хлопцiв, а з ними — Сема.
— Ану, пацани, кидайте жарти, а то!.. — люто загукав вiн.
— А ти спершу вийди! — пiдморгнув хлопцям Васько.
— У, придурку, дожартуєшся в мене! — оскаженiв Бегемот. — Та коли я вийду, тебе ж мама рiдна не впiзнає, жоден годинникар не збере по деталях! — I вiн з потрiйною енергiєю знов навалився на стовбур. Дарма! Осика усiєю своєю багатолiтньою вагою намертво запечатала печеру.
Тодi Бегемот спробував пiдкопатися пiд стовбур, але тiльки обламав нiгтi. Це й зрозумiло: адже стiнки печери, як ви пам'ятаєте, були сухi й твердi, наче камiнь.
Нарештi злодiй збагнув, що без сторонньої допомоги йому нiяк не вибратись, i вирiшив змiнити тактику.
— Ну, годi вже, пустунчики, — лагiдно за лебедiв вiн. — Я оцiнив ваш жарт. А ти, Бевзику, виявляється, розумничок! Таку штукенцiю утнув! От розповiм корешам — ох i посмiються! Гаразд уже, випускайте мене, а то тут темно.
— Так зразу, — хмикнув Семен, — розiгналися! Нiякий це не жарт!
— Ти що варнякаєш?! — злякався Бегемот.
— А те, що чуєш, — вiдказав Семен. — Попосидь трошки, скоро за тобою приїдуть i вiдвезуть, куди слiд.
— Так ти своїх продаєш?! — знов загупав Бегемот у стовбур. — У-у! О-оо! А-аа!
— Гупай, гупай, — посмiхнувся Семен. — Може, голову розгупаєш та не брехатимеш бiльше.
Бегемот покинув гупати i знов заговорив улесливо:
— Та ти що, Бевзику, хiба я колись тобi брехав?
— А приймач? — крикнув той.
— Ну, е-е… — спершу розгубився Бегемот. — То був лише жарт. Розумiю, не дуже вдалий, не те, що твiй iз стовбуром. Ну, можеш бiльше грошей не давати, згода?
Але вiдповiдi не було.
— Ну, хочеш, я тобi й тi, що давав, поверну? — пiддобрювався Бегемот. — Навiть iще пiдкину, га?
— Не треба йому ваших грошей! — встряв у розмову Христофор. — Краще мiй клей вiддайте!
— Ага, — кивнув Семен, — де клей сховав?
— Який клей? — Бегемот удав, що здивований.
— А той, за допомогою котрого ви з Рубильником магазин пограбували! — сердито вiдрiзав Семен.
— Та я не грабував! — заскиглив Бегемот. — От слово даю, не грабував! Це мене Рубильник клятущий змусив. А сюди я прийшов, щоб усе забрати й вiднести в мiлiцiю! Ви менi своїми жартами не даєте почати нове, чесне життя! — I вiн голосно зарюмсав.
— А що, може, вiн правду каже? — пожалiв злодiя Христофор. — Може, випустимо?
— Та ти що?! — обурився Семен. — Вiн тобi таке потiм зробить, i радий не будеш!
— Не зроблю, ой, хлопчики, дорогесенькi, не зроблю! — ще голоснiше забiдкався Бегемот, вiдчувши, що хлопцi вагаються.
На цей раз i Семен трохи засумнiвався. Вiн почухав потилицю й мовив:
— Гаразд, ти почекай трохи, ми з одним чоловiком порадимось.
— З яким iще чоловiком? — перелякався Бегемот.
- Є в нас один, академiк знайомий. Вiн клеєм дуже цiкавиться.
— Клеєм? — перепитав Бегемот. — Та що вони, подурiли на цьому клеї? То якийсь сантехнiк за нього золотi гори обiцяє, то академiк цiкавиться…
— Сантехнiк?! — аж пiдскочив Христофор. — Який сантехнiк?!
— А хто його зна, — вiдказав Бегемот. — Менi про нього Рубильник розповiв. Вони десь на вулицi познайомились, i той пообiцяв Рубильниковi по сотнi за кожну краплину клею, йолоп! Оце сьогоднi вони о шостiй зустрiчаються у скверi й торгуватимуть клей. То, може, випустите, га? — спитав Бегемот знову, але хлопцi його вже не чули: вони щодуху мчали до мiстечка.
Роздiл чотирнадцятий
"ВАША ВЗЯЛА! ЗДАЮСЯ…"
Нiхто, нiколи й нiзащо в свiтi, напевне, не змiг би здогадатися, що за третьою вiд входу лавою, де мала вiдбутися зустрiч суперагента з Рубильником, у гiллi розлогої верби замаскувався… лейтенант Євдокименко!
Так, так! I в цьому нема нiчого дивного. Адже Яким Якович iз раннього дитинства почав готувати себе до майбутньої роботи i зрештою так досконало оволодiв усiма її хитрощами, що йому нiчого не варто було замаскуватись навiть на голому мiсцi.
I от зараз життя змусило лейтенанта Євдокименка продемонструвати свої здiбностi в усiй своїй красi.
Задум Якима Яковича був простим i водночас мудрим. Суперагент та Рубильник мали зустрiтися на лавi пiд лейтенантом — про це йому сповiстив електронний горобець! — отже Якиму Яковичу лишалось тiльки дочекатися їхньої появи i, коли Рубильник передасть у руки Z-003 клей, взяти його на гарячому.
Лейтенант Євдокименко спокiйнiсiнько чекав, грiвся на лагiдному вересневому сонечку й уважно позирав на вхiд до скверу.
Аж ось на алеї з'явився Z-003! На цей раз, як вiдзначив лейтенант, вiн знову змiнився i був уже не сантехнiком i не академiком, а звичайним заслуженим пенсiонером, що прийшов посидiти в скверi й подихати п'янким осiннiм повiтрям. Суперагент, човгаючи ногами, прочапав до лави й, важко кахикнувши, сiв. Потiм розгорнув газету, в якiй заздалегiдь проколупав двi дiрки для очей, i, в даючи, нiби читає, почав пильно роздивлятися навкруги.
Рiвно о шостiй з-за дерев у кiнцi алеї вигулькнула постать Рубильника. Вiн весь час озирався, i такий був у нього зляканий вигляд, що вiн помiтив агента лише тодi, коли той пiдвiвся йому назустрiч i промовив:
— Молодий чоловiче, вечiр добрий! Посидьте з дiдусем, якщо не поспiшаєте.
Рубильник злякано блимнув на агента, не впiзнав його й кинув:
— Одчепися, дiду! Теж менi, знайшов компанiю!
Та коли Z-003 пiдморгнув йому — мовляв, усе гаразд! — Рубильник упiзнав колишнього сантехнiка й гигикнув:
— Ну, ти даєш, батя!
Вони потиснули один одному руки й сiли на лаву.
"Ну от, — подумав спокiйно лейтенант, — ще кiлька хвилин — i справу закiнчено!"
— Товар принесли, молодий чоловiче? — приступив до дiла агент.
— А чого б я приходив! На тебе помилуватися? — вишкiрився Рубильник.
Вiн видобув з кишенi невеличку плескату пляшечку вiд потрiйного одеколону з густою зеленкуватою рiдиною.
Очi агента хижо зблиснули, й вiн потягся рукою за дорогоцiнною пляшечкою, але Рубильник спритно сховав клей у кишеню:
— Ша, батя! Без рук! Спершу — гульдени.
— О, пробачте, — трохи знiтився агент, — ось вони, ось! — I заходився витягати з кишень пiджака тугi пачки.
