Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Я обернулась до нього. Він нещодавно коротко, «їжачком», підстригся, поголився начисто. Подивився на мене чистими очима, і я відчула, що серце пропустило удар. Усміхнулась, потягнулась для поцілунку.

Відтоді як його мама оселилася в будинку для літніх, він уже не здавався таким утомленим. Вони регулярно бачилися, він приходив у призначений час, виводив її на прогулянку або в кафе: просто посидіти вкупочці, побути разом. Тепер можна було не боятись, що вона випадково спалить дім чи вийде надвір і загубиться.

Що готує нам майбутнє, мені було невідомо, та я знала напевно, що вірю цій людині, довіряюсь, як давно вже не наважувалась нікому довіритись.

Я стояла, схиливши голову йому на груди. Мені згадався той день, коли він прийшов до мене з кавоваркою. Зої щойно виписали з лікарні, і я падала з ніг від утоми.

Щойно побачивши ту кавоварку, я зрозуміла: це подарунок із натяком.

— У мене ж багажу багацько, — попередила тоді.

Він заніс коробку в кухню, поставив поряд із мікрохвильовкою.

— А я допоможу.

Витягнув кавоварку з коробки, уставив штекер у розетку.

— Прошу, пані! Кофеїн.

— У мене дитина.

— А я обожнюю дітей.

Підійшов до мене, узяв мої долоні у свої, усміхнувся ласкаво. Світло-зелені очі ніби гладили мене поглядом.

— Не все одразу. Потроху, добре?

Ми стали навколо Зої, обличчям до надгробка. Уперше отак прийшли до Олівії, усі разом. І не востаннє, у цьому я не сумнівалася. А наступного разу візьмемо Медісон. Принаймні хотілося б: бідолаха так і не пробачила собі, що образила Олівію в останній день її життя.

— Чому ти нам не сказала? — спитала я в неї вже згодом. — Ти ж знала, що дитина від Дерека, знала, що вони зустрічались. Чому не сказала?

— Він мій брат, — просто відповіла вона. — Я люблю його, навіть коли ненавиджу. Я хотіла його захистити.

Я знала, що Олівія не тримала б на Медісон зла. Адже родина — понад усе. Коли маєш родину, то сумнівів бути не може: любов є.

Зої засукала ніжками, запищала від радості. Дерек узяв її на руки, потерся носом об її ніс. Він був чудовий батько, завжди знаходив для неї час, хоча будні незмінно проводив в Сіетлі, у Вашингтонському університеті.

Ми вирішили, що Зої має лишитися зі мною. Коли Дерек довчиться та матиме власне житло, братиме її до себе на вихідні, а поки що в ролі опікунів виступали ми з Сарою та Джен.

Часом колишня приятелька знову стукала до мене у двері — давня тривога. Ніби боялася, що я її позбудуся. Та я намагалася не звертати на неї уваги. Адже любові без страху не буває, просто не можна дозволити йому заволодіти твоїм життям. Любов — це ризик і разом з тим нові можливості, цілий світ, який розгортається тільки тоді, коли впустиш її в серце. Я й не усвідомлювала цього, доки не втратила Олівії.　

Найголовніше було те, що її донька зростала в любові. Я дивилась на Зої в батькових обіймах і не могла надивитись. Це було чудо. Щовечора, коли я заколисувала її в себе на грудях, уклавши голівку поміж ключицями, відчуваючи її вагу; щоранку, коли, побачивши мене, вона усміхалась своєю беззубою усмішкою; коли вона дивилась на мене, обхопивши крихітними червоними, мов бутончик, губками соску на пляшці, і в цьому погляді я відучувала безмежну довіру й любов, — раз-у-раз, потроху, вона допомагала мені звільнитися від горя. Я знала, що Олівію не повернути, і ніщо у світі не могло мені її замінити, і все-таки тішила себе думкою, що маю більше, ніж просто спогади. Адже вона залишила по собі Зої.　

Цього дня ми всі прийшли до Олівії не з порожніми руками. Ми по черзі складали свої подарунки їй на могилу: я — браслет Зої, який дають у лікарні новонародженим; Ентоні — білу троянду; Сара — жуйку зі смаком кориці. Нарешті виступив Дерек.　

— Тобі я нічого не взяв, Лів, — проговорив ледве чутно. — А це для нашої доньки.　

Голос у нього став хрипкий, загрубів, немов від тривалого мовчання. Він і сам змінився. Худі ноги обтискали блакитного кольору джинси. Лице було бліде, майже в тон білій футболці. Я подумала, що за майбутнє чекає тепер на нього — майбутнє, у якому не буде Олівії. Зрештою, на всіх нас чекає таке майбутнє.

Він передав мені Зої й дістав із чималого пакета, який приніс із собою, картину в рамці. Поставив на землю, перед нами и дочкою.

То був портрет Олівії, намальований вугіллям. Вона була мов жива: знайома манера тримати голову трохи набік, блиск в очах, усмішка в кутиках рота.

І в погляді, яким вона дивилася на художника, ясно читалося найсокровенніше — любов.

Я опустилася на коліна, а Зої посадила собі на ногу. Торкнулась малюнка кінчиками пальців.

— Це ти намалював?

Дерек кивнув.

— Я подумав, Зої...

Він не договорив. Вираз болю завмер у нього на обличчі.

— Це прекрасно. Я повішу його на стіні, у кімнаті Зої.

Сонце визирнуло з-за хмар, що скупчилися на обрії, позолотило землю. Я стояла й дивилася на свою родину. Скільки років я жила й не здогадувалася, що на мене чекає.

Я заплющила очі й віддалася горю, відчуваючи, як жалом упивається в кістки біль утрати. І коли почуття хлинули на мене потоком, була там, окрім страждання, і вдячність. Вдячність за все, що подарувала мені Олівія, у житті й у смерті.

Сльозинка викотилась у мене з ока, упала Зої на щоку. Дівчинка здивовано закліпала очима, простягнула до мене рученята.

Я притягнула її до себе, вдихаючи ніжний запах, і проговорила пошепки у вушко:

— Літом і зимою — я завжди з тобою.

ПОДЯКА

Робота над книжкою — гра командна, я хочу подякувати всім тим прекрасним людям, чиїми зусиллями роман побачив світ. По-перше, дякую своєму неймовірному агентові, Карлі Вотерз із P.S. Literary Agency, яка розгледіла мене серед цілої юрби авторів і втілила мою мрію в життя. Ти вірила в мене на шляху до дебюту, і за це я тобі нескінченно вдячна.

Також дякую своїй прекрасній редакторці, Кейт Дрессер. Саме завдяки твоєму творчому підходу й невичерпному ентузіазму, які подарували мені чимало натхнення, цей роман можна вважати закінченим літературним твором. Щира подяка за те, що дала мені шанс і взяла на себе відповідальність за цю книжку.

Я безмежно вдячна представникам видавництв Simon & Schuster і Gallery Books, які з неабиякою пристрастю взялися за мій твір: асистенту редактора Моллі Ґреґорі; редактору з виробництва Челсі Коен; видавцеві Джену Берґстрому; маркетинговому відділу в складі Ліз Псалтіз, Еббі Зідл, Маккензі Гікні та Шаде Ойалово; рекламному агенту Мішель Подберезняк. Також дякую видавничій компанії HarperCollins UK, насамперед шеф-редакторові Манпріт Ґруал, завдяки якій про мою книжку дізнались у Великій Британії; асистенту редактора Карі Кіміррі; а також спеціалістам з маркетингу та продажу Дж. П. Гантінгу та Джорджині Ґрін. Дякую своїм рекламним агентам Крістал і Тейлор із BookSparks за те, що допомогли познайомити читачів із моїм твором.

Я також вдячна Річардові, своєму чоловікові й найліпшому другові й людині, яка більше за будь-кого зробила для цієї книжки: за те, що завжди відпускав мене, тільки-но я відчувала потребу лишитися сам на сам зі своїм твором, і підтримував від початку й до кінця; своїм хлопцям, Адаму й Ейдану, які щодня дарують мені радість і натхнення. Дякую вам за те, що навчили мене безумовної любові. Хочу подякувати своїм прекрасним друзям, які завжди вислуховували мене чи то за кавою, чи то за вином: Еймі, Анні, Анні-Марі, Даніці, Наталі, Лорі, Сарі, Ніку Шаріфу. А ще дякую Лізі й Майклу за те, що терпляче відповідали на нескінченні запитання про те, як працює поліція і як відбувається слідство.

Я навіки в боргу перед своєю мамою, яка навчила мене рухатися назустріч мрії; перед татом, який за життя вчив мене сміятись, а після смерті навчив і прощати; перед сестрами, Кімберлі й Шері, і перед братом Деніелом.

Мені б не вдалося завершити цю книжку, якби не чудові лондонські майстер-класи від Джона Трубі, під час яких він поділився з відвідувачами,глибоким розумінням таких понять, як сюжет, оповідь і образ героя, а також подарував натхнення. Дякую й за те, що знайшов час відповісти на мої запитання.