Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Я хотіла запам’ятати її живою, щасливою.

Та піти не могла.

Я підвелася, подивилась на докторку Меддокс.

— Треба прощатись, — сказала вголос.

Вона дивилася на мене з-понад маски, й очі її були мов дві блакитні кульки. Потім кивнула, тихо проговорила щось до одного з хірургів.

Повнотіла, з гладким обличчям медсестра підкотила до мене переносний інкубатор, у якому лежала дитина. Я зазирнула всередину. Це була крихітна, але абсолютно нормальна на вигляд дівчинка. їй поставили в ніс кисневу канюлю, на грудях закріпили вимірювач пульсу. Ще два круглих давачі почепили на живіт, по одній з кожного боку.

Вона була така гарна, крихітна, уся рожева. Личко зморщилось, наче зібрані в кулак пальці. Рухи її були повільні, здавалось, вона пливе в якійсь в’язкій рідині. Мала бездоганно круглу голівку, ще м’яку, з тонкими білявими пасмами. Рученята стиснула під шиєю, очі під повіками, тендітними, мов пелюстки квітки, груди мірно здіймалися та опускалися.

Я дивилась на неї й розуміла, що нескінченно, безповоротно закохана. У мені наче прорвало греблю — і вся любов, і надія, і оптимізм, які я з дитинства тримала в собі, ринули назовні. Я любила її, цю чарівну квасолинку. Вона була центром усесвіту, принесла з собою те, чого я й не чекала: віру в майбутнє.

— Зої. — Я простягнула руку, торкнулась рум’яної, наче троянда, щоки. У перекладі з грецької це означає «життя». — Її звати Зої.

— Чудове ім’я, — промовила докторка Меддокс.

З-за окулярів дивились почервонілі, запухлі очі. Жінка прокашлялась і стягнула маску, зняла рукавички.

— Із Зої все гаразд, але нам доведеться перевезти її у відділення інтенсивної терапії для новонароджених.

— Я можу побути з нею бодай хвилину?

Докторка Меддокс позирнула на Олівію. Вона вагалась.

— Будь ласка. Я маю...

Довго вона не відпускала мого погляду. Ми говорили невимовленими словами. Я мала попрощатись, а для цього треба було, щоб попрощалась Зої.

— Добре. Тільки хвилину, не більше.

Лікарі зняли екран, покидали на підлогу рушники, щоб увібрали кров. Палата спорожніла, лишилися тільки ми із Зої та докторка Меддокс.

Я роззирнулася спантеличено. Мені раптом забракло повітря.

— Ну що ж, — промовила докторка Меддокс.

Вона взяла Зої на руки, обережно розплутала численні трубки, підіткнула білу ковдрочку аж під голову. Дівчинка на секунду прокинулась, подивилася здивовано: що це її розбудило? Потім широко позіхнула, заворушила губами, шукаючи, де посмоктати, і прозора трубка, пластиром приклеєна до личка, також ворухнулась. Докторка Меддокс поклала мені в руки крихітне тільце, і я провела губами по оксамитовій щоці, вдихаючи запах Зої.

Її тепло зігрівало мене. Вона була така маленька, здавалось, повітря й те важче.

Докторка Меддокс подивилась на мене, я кивнула.

Тоді вона нахилилась, витягнула з розетки штекер апарата штучної вентиляції легень. Та серце Олівії зупинилось не одразу. Це прекрасне, таке сильне серце, серце, що так сильно мене любило і так затято боролося для того, щоб жила її донька, — воно ще билось. Але ритм його уповільнювався. Я знала: час спливає.

— Буду за хвилину, — попередила докторка Меддокс і квапливо вийшла з операційної.

І ось ми лишились самі: я, Олівія й моя онука.

— Олівіє, — прошепотіла я, мріючи лиш про те, щоб вона мене почула. — Ось твоя донечка.

Обережно відсунула трубки та дроти і, притримуючи, поклала Зої до неї на груди.

Сіла на ліжку поряд з Олівією, обійняла міцно, тож дитина опинилась між нами. Випинали з-під лікарняної сорочки худі плечі, гострі ребра.

— Ми назвали дівчинку Зої. Я подумала, тобі має сподобатись.

Я зарилась їй у волосся, хотіла вдихнути знайомий аромат, та не почула нічого. Навіть запаху вже не стало.

Раптом на мене нахлинули спогади. Вона стоїть на березі моря, дивиться у воду, тріпотить, мов прапор, довге біляве волосся. Я бачу її профіль. У неї гострі вилиці. Вона повертається, і на якусь мить наші погляди зустрічаються, я не в змозі відвести очей. І вона усміхається. Тихо, лагідно. Так усміхаються тільки до тих, кого знають наче свої п’ять пальців.

Зої тихенько запхикала. Я припала до Олівії, зачудована.

— Вона тебе впізнала.

Хто знає, може, дитина вже в утробі розуміє, хто її мама, і потім, з’явившись на світ, одразу вирізняє з-поміж інших. Запам’ятовує запах чи щось ефемерне: це відчуття, ніби пливе в її тілі; знайомий ритм серця, що б’ється на вухо; спільний кровообіг, що живить його.

Я міцніше обіймала обох, і Зої заскиглила. Та вона не заплакала: очі заплющились і знову розкрились, потім повіки стулились, тепер уже міцно, і дитина так і заснула, з розтуленим ротом.

Олівія вдихнула, різко, зі свистом, та повітря застрягло у неї в грудях. Я заридала. Понад усе у світі хотілось мені почати спочатку, бути їй кращою матір’ю, ніж я була. Та життя других шансів не дає. Не можна повернутися в минуле й виправити свої помилки. Залишається з ними жити, рухатися вперед.

Я подивилась на Зої, яка мирно спала в матері на грудях, і перенеслась у той ранок, коли народилась Олівія. Пам’ятала все до дрібниць: крихітне тільце в моїх руках, ніби створене для обіймів, почуття любові, що сповнювало мене до країв, варто було лиш подивитись на неї. Кажуть, час плине швидко, та це не те слово. Блискавично. Ніби все, що відділяло мене від того дня, розмилось, утратило чіткість.

Я погладила Олівію по щоці. Шкіра, раніше м’яка, стала тепер тонка, як папір.

— Літом і зимою — я завжди з тобою, — промовила.

І раптом зрозуміла, що хотіла сказати у свій останній день моя мама. Вона прощалась, а відтак обіцяла завжди бути зі мною, у мене в душі.

Зої розплющила очі й, наштовхнувшись на мій погляд, подивилась серйозно, як уміють глядіти лише малюки. Я бачила м’який обрис вилиць, ніжний лоб, крихітний носик.

Вона нагадувала мені новонароджену Олівію, і ця згадка відзивалася болем і тішила водночас. Здавалось, донька не пішла — вона тут, зі мною. Чи, може, пішла, але принаймні залишила по собі Зої.

Я сиділа на лікарняному ліжку й дивилася у вікно, на море, над яким сідало сонце. Усе тоншала смужка останнього світла. І от воно торкнулося обрію, заливши палату сліпучим золотавим сяйвом.

Мені спало на думку, що кожен новий день починається з темряви — а потім освічується сонячним промінням.

Тієї самої миті Олівія, затиснута в моїх обіймах, із крихітною, такою теплою донькою на грудях, судомно втягнула повітря. То був її останній подих.

Мені приємно думати, що вона відлетіла тоді на крилах сонця, танцюючи, як того, останнього дня. Вільна. 

45

АБІ

ЕПІЛОГ

За кілька місяців — ще не прогрілось весняне повітря — ми пішли на той пагорб на цвинтарі, де поховали Олівію: я, Ентоні, Сара, Дерек, а з нами й Зої.

Я могла би прийти й сама, та Олівія б цього не хотіла. Так, доньки я не вберегла, але принаймні мала змогу вберегти себе. Стати відкритою для любові й прощення. Адже мені так цього бракувало.

Зої, яку я несла на грудях, крутилась у елінгу, махала рученятами, усім тілом раділа життю. Дивлячись на цю дитину, ніхто не визнав би в ній недоношеної доньки, яку мати народила в комі. Це було втілення бездоганного, абсолютного здоров’я.

Пухнасті, немов із вати, хмаринки ліниво пливли в прозорому синьому небі над смарагдовим килимом трави. Удалині сяйливою лазур’ю простиралося море. Тут і там здіймалася біла піна, хвилі котились до берега, стукалися об каміння й розбивалися.

Ми підійшли до гранітного надгробка, що під ним спала вічним сном Олівія. Я витягнула Зої зі слінга і, підтримуючи під живіт, поклала на рожеву клейончасту ковдрочку. Глибоко вдихнула. Найрізноманітніші почуття вирували в мені одночасно.

Ентоні підійшов іззаду, міцно обійняв, забрав у свої руки весь мій смуток, і страх, і тривогу, зняв на мить цей тягар з моїх плечей.