Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Кендалл кинула на диван дорогу сумку з чорної шкіри й сама сіла поруч, роззираючись навкруги. Уперше в житті мені довелося побачити свою домівку чужими очима.

М’які бежеві дивани місцями протерті до дір. Камін із річкового каменю відверто страшний. Диванчик у кухні, завжди залитий сонцем, конче треба підфарбувати.

— У тебе тут так мило, — похвалила Кендалл. Зверхньо, здалося мені.

Дерек відкашлявся, підійшов до мене, узяв за руку. Підвів до дивана й посадив поруч із Кендалл.

— Ти казала, що дев’яносто дев’ятого року у твого тата був тут будинок, — почав він розмову. — Може, тобі відомо ще щось, що доводить його з Олівією, гм, родинні зв’язки?

Кендалл знизала плечима, покрутила сережку з чималим діамантом.

— Вибач, але я нічого не знаю. Та й звідки йому знати?

— Тітка казала, що мама зустрічалася з твоїм татом саме перед тим, як твої батьки одружились, — заговорила я. — Це тривало кілька місяців, вона завагітніла, а тоді він зник.

У неї заблищали очі, вона слухала з цікавістю.

— Ого, справді?

Я кивнула. Кендалл насупилася.

— Я можу в нього спитати, та навряд чи він зізнається. Цього року вибори, я вже казала. Та й живемо ми на мамині гроші. Не думаю, що він пожертвує фінансуванням.

Вона сказала це з різким металевим смішком, і в мене аж живіт звело від злості. Хай би який він був, та принаймні її не кинув!

Кендалл підвелася, заходила туди й назад, замислено постукуючи пальцями по підборіддю. Потім різко обернулася до мене.

— Придумала! Чому б тобі просто не прийти до нього й не спитати самій?

Я навіть розсміялась. Запитала, не приховуючи скепсису:

— А йому нащо зі мною розмовляти?

— Просто... Знаєш, я його іноді ненавиджу, бо він мене... Ну, бісить. Але він непогана людина. Упевнена, він про тебе навіть не знає. Твоя мама взагалі казала йому, що вагітна?

Я й сама про це не раз думала. Чи вона йому розповіла? Чи дала йому можливість знати про мене?

Кендалл не дала мені відповісти. Побачивши книжку, що лежала на обідньому столі, вона взяла її в руки.

— Bay, обожнюю Ґейл Форман! Ти читала «Усього один день»?

Я кивнула. Від такої зміни тем аж у голові запаморочилось.

— Так, у мене є всі її книжки. І Джона Ґріна теж. Я зразу купую, що є, і читаю із захватом.

— Та ну! Можна подивитися?

— Так, вони в моїй кімнаті.

— Добре, дівчата, насолоджуйтесь! — Дерек поцілував мене в щоку й жартома відсалютував Кендалл.

Щойно за ним зачинились двері, вона подивилась на мене лукаво, звівши брову.

— Друг-красунчик чи досвідчений хлопець?

— Ні те ні те. — Я враз зашарілась. — Тобто все складно.

Вона грайливо підморгнула мені.

— Ясно. Натяк зрозуміла.

От тільки я не дуже в це вірила. У неї був такий вигляд, як буває, коли дівчина щойно вийшла на полювання.

Зазирнувши до мене в кімнату, Кендалл так і витріщила очі.

— Ото! — вихопилось у неї.

Мліючи від сорому, я мерщій поскидала до кошика брудний одяг, що валявся на підлозі. Та Кендалл, здавалось, не помічала безладу. Вона не зводила погляду із заскленої полиці, скрізь уставленої медалями, нагородними стрічками та кубками.

Цю вітрину мама випадково знайшла на місцевому розпродажі, розібрала з усією обережністю, щоб донести додому, а потім знову зібрала. Це було невдовзі після того, як я стала брати участь у змаганнях із плавання. Мені саме виповнилося десять. Думаю, вона хотіла показати мені, як приємно перемагати, і на якийсь час це спрацювало.

Але тепер перемоги не надто мене цікавили. Усе одно олімпійською спортсменкою мені не стати. Не факт, що в університеті взагалі ходитиму на плавання. Я подумувала вступити на історичний факультет. Мені подобалось, як, знаючи про минулі події, можна передбачити майбутнє.

— У мене, здається, жодної медалі немає, — прокоментувала Кендалл.

— Любиш спорт? — невинним тоном поцікавилась я.

Я знала наперед, що вона скаже, та не хотіла себе виказати. Ще злякається, якщо зрозуміє, що я шукала її ім’я, де тільки можна.

— Так. Теніс. А ще я ходжу на дебати, але там медалей не дають. До того ж, — вона засміялась, — тенісистка з мене ніяка. Мене тато примушує.

Якийсь час вона мовчки роздивлялась мої трофеї.

— Що це за відчуття?

— Яке?

— Коли перемагаєш.

Я замислилась.

— Спочатку дуже радієш, але потім треба весь час тримати планку. Це дуже втомлює.

— То чому ти не кинеш? — Вона спитала це так просто, ніби це й справді легко зробити.

— Не хочу нікого засмучувати.

Вона присіла на ліжко. Я чекала, що вона скаже, що це не причина, та вона мене розуміла. Я ще мало її знала, але не сумнівалася: їй знайоме це відчуття, коли всі асоціюють тебе з якоюсь справою, яка тобі насправді зовсім не до душі.

Витягнула із задньої кишені м’яту пачку цигарок.

— Не проти, якщо покурю? — 3 її тону було зрозуміло, що це риторичне запитання.

Я ненавиджу, коли палять, та сперечатись не стала.

— Ем-м... Так, звісно, зачекай тільки. — Я розчахнула вікно, збігала на кухню по блюдечко. — Ось, тримай! Не хочу, щоб мама помітила.

Вона глибоко затягнулась і випустила дим у вікно. Мала дивну манеру тримати цигарку між вказівним і великим пальцями.

Ми поговорили про школу, про те, які дівчата все ж таки відьми, хто де хоче навчатись. Я дійшла висновку, що Кендалл мені симпатична. Трохи розпещена — чи, може, просто звикла до привілеїв? — проте я була рада, що ми нарешті зустрілись. Особливо мені подобалось думати, що вона моя сестра.

Я завжди дуже хотіла братика або сестричку. З мамою вдвох було трохи самотньо. Ще дитиною, граючись у Медісон з Дереком, я уявляла, що вони мої брат і сестра. Здавалось, діти Стоуксів одне одного не люблять, та я знала: якщо щось станеться, ці двоє достоту триматимуться разом. Мені цього бракувало.

У мене загудів телефон. Витягнувши його з кишені, я побачила світлину.

Хтось сфотографував мене в хімічній лабораторії здалека й обрізав фото. Намалював на голові роги, як у чорта, а горло перекреслив червоним. З «порізу» стікала кров.

В очі впав відблиск у вікні на задньому фоні. Я збільшила зображення. То був фотограф. Але фото було розмите і впізнати людину було неможливо. Зате підпис був дуже красномовний:

Помри, стерво!

22

АБІ

Листопад

Ніч поволі опускалась на Мерсер-Айленд, ледве проступали на чорнильному тлі неба клени, що вишикувалися вздовж дороги. Ентоні вів машину, а я тихо тремтіла на пасажирському сидінні, не зводячи очей з вікна, у страху, що побачу Ґевіна.

Під час останньої зустрічі він пообіцяв убити і мене, і дитину, якщо хтось дізнається. І я знала: це не порожня погроза.

Того літа, коли ми познайомилися, Ґевін стажувався в чинного сенатора штату, Джорджа Вінтерза, та за сумісництвом зустрічався з його донькою. Менше за все йому хотілося, щоб босу стало відомо про наші стосунки, тож ми завжди бачилися в атмосфері «цілком таємно». Зазвичай це був просто короткий секс на пляжі або на задньому сидінні його автівки.

Я закохалася швидко й безповоротно та тільки згодом, повертаючись до цих подій думками, зрозуміла, що для нього це була не більше ніж інтрижка на стороні, які так часто заводять собі впевнені у власній вищості чоловіки з тієї тільки причини, що вважають себе такими, що мають право.

Одного вечора, уже наприкінці літа, ми йшли по пляжу, повертаючись зі свого укриття. Я побачила, що нам назустріч крокує якийсь чоловік. У місячному світлі постало худе, як у вовка, рябе обличчя. Коли ми порівнялись, я спіткнулась, зачепившись за щілину в тротуарі, і випадково штовхнула його.

— Дивись, куди йдеш! — закричав він.

Ґевін спинився, не зводячи очей з незнайомця, який швидким кроком віддалявся від нас. Тінь задуми промайнула в нього на обличчі. Здавалось, він намагається щось розрахувати.