Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

— Перепрошую за запізнення, — пробурмотіла я.

Ентоні тільки відмахнувся: — Пусте.

Таких спокійних людей я ще не бачила. Він накинув ланцюжок на вхідні двері, провів рукою по густо зарослому щетиною підборідді.

— Вибачте, двері доводиться зачиняти, щоб мама раптом не вийшла надвір.

Він підійшов до м’якого на вигляд дивана, що на ньому сиділа жінка похилого віку. Її погляд був прикутий до телевізора: показували «Джепорі». [5]

Ентоні бережно поклав їй на плече велику долоню.

— Мамо, це Абі.

Старенька спантеличено подивилася на мене, у блакитних очах промайнула тінь.

— Лора?

— Не Лора, мамо. Абі.

— Здрастуй, люба!

Але тут її погляд знову привернув телевізор.

Ентоні кивком показав на кухню, і я покрокувала за ним.

— Хто така Лора?

— Моя сестра.

— Вибачте...

— Нічого.

— Як ваша мама? — запитала я непевно, відчуваючи, ніби лізу не у свою справу. Не поцікавитись було не можна.

Ентоні запустив руку у волосся. Мав дуже втомлений вигляд, під очима залягли фіолетові тіні.

— Вона вчора просто сказилася через те, що я не хотів дати їй ключі від машини. Ніяк не міг її укласти спати. Але сьогодні все спокійно. Так воно і є: день такий, день сякий.

— Вам, певно, важко.

— Так, часом нелегко, — зізнався він. — Але ж я люблю її. А коли когось любиш, можна й потерпіти.

Зрештою, у кожного свої вади.

З неба зривався дощ зі снігом. Чути було, як розбиваються краплі об вікно в кухонній стелі. Я сіла за стіл, і Ентоні витягнув з коробки з написом «Доміно’с» шматочок піци, поклав на тарілку. Хотів був дати мені, та я схопилася за самий краєчок, і тарілка вислизнула з пальців. Ентоні спробував її впіймати, а натомість схопив мене за руку. Мене ніби вдарило електричним струмом. Я відступила, і піца з плескотом приземлилася на підлогу, начинкою вниз.

— Боже, вибачте, будь ласка! Я приберу!

Кров прилила мені до лиця. Ентоні відмахнувся усміхнено.

— Справді, не переймайтесь. Навіть тарілка не розбилась. Я за цей рік штук п’ять розбив. Лишилось усього три!

Він витер підлогу й поставив переді мною новий шматок. Один узяв собі та порізав на однакові маленькі.

Я озирнулась і сіла. Скрізь були квіти в горщиках і картини. У кутку розмістився чималий папоротник, а над умивальником звисали з полички хлорофітуми. На столі біля мене лежали мемуари Барака Обами.

— Я говорив з одним своїм приятелем, він працює в Портедж-Пойнті, — повів Ентоні, нарізаючи вже другий шматок. — Каже, що і Семсон, і Мак-Неллі — досить сильні слідчі, мають чудову статистику.

— То чому ж вони не хотіли розслідувати справу Олівії?

— Гадаю, їх попросили спустити все на гальмах, от вони й перемкнулись на щось інше.

— Але навіщо б їх про це просили?

Ентоні поклав до рота шматочок піци, пожував задумливо.

— Не знаю, — зізнався нарешті. — Сконцентруймося на тому, що нам відомо. По-перше, Медісон не розмовляла з Олівією. По-друге, Олівія знала, що вона донька Ґевіна Монтґомері, і була знайома з Кендалл, своєю сестрою. І, по-третє, Тайлер збрехав вам, сказавши, ніби не бачився з Олівією після барбекю.

— До речі, — перебила я. — Тайлер розповів мені, що Олівія й справді написала йому та пропонувала зустрітись, але так і не прийшла.

— Що ще ми знаємо?

— У неї в телефоні було кілька повідомлень з номера, підписаного «Д.». Досить романтичних, із поцілунками на прощання. Думаю, ім’я батька дитини починається з літери «Д».

— В Олівії часом не було знайомих з іменем на «Д»?

— У них у компанії — ні, але в школі хтось точно був.

У сумці, що я її лишила на столі для готування, задзвонив телефон.

— Алло?

Відповіді не було. За мить почулись короткі гудки. — Знов кинули слухавку? — поцікавився Ентоні. Та я не встигла відповісти, бо телефон знову ожив. До мене долетів стурбований голос Сари.

— Абі! Не клади трубки!

— Вибачте, — пробурмотіла я, звертаючись до Ентоні. — Маю...

— Та нічого. Віднесу мамі поїсти.

Ентоні взяв тарілку з порізаною піцою та попрямував у вітальню.

Я відвернулася до стіни.

— Що тобі треба? — буркнула в слухавку.

— Абі! Дякувати Богові, що ти відповіла! Слухай, нам треба поговорити. Я...

— Зараз не можу. Я в Ентоні.

— Абі, послухай...

— Не зараз! — Я натиснула «Закінчити виклик» і мовчки дивилась на телефон. «Якби тільки вона сказала мені правду...» Я не дала собі додумати.

Мене всю трусило, кров так і билася в жилах. Знову накотило бажання поговорити з Олівією, хоч раз наостанок побачити її живою.

— З вами все гаразд?

Я так і підскочила. Ентоні стояв позаду мене.

— Так. Ні. Тобто... Мушу йти. Дякую за... — Я показала на піцу, яку навіть не надкусила, — за це все.

Мені раптом здалося, що я опинилася в піщаному годиннику, пісок сиплеться на мене потроху, давить своєю вагою. До народження дитини залишалось тринадцять тижнів. Тринадцять тижнів, а я сиджу тут, їм піцу й обмінююсь люб’язностями з людиною, якої зовсім не знаю.

Часу обмаль.

Я схопила сумку й помчала до дверей. Руки не слухалися, замок ніяк не хотів відмикатись. Ще трохи, й емоції захлеснуть мене з головою. Треба мерщій забиратися звідси.

Дощ ледве накрапав. Швидко проносилися небом підбиті білим хмаринки. Визирав повний місяць. Я чула гулкий стукіт своїх підошов по доріжці.

Я мріяла тільки про те, щоб сховатися в машині, та переді мною несподівано виріс Ентоні.

— Абі! З вами все гаразд?

У місячному світлі очі в нього стали сріблясто- зелені. Він був утіленням доброти й чесності.

— Усе добре. Просто мені треба додому.

Я хотіла була обійти його, та він загородив мені дорогу.

— Ви не можете керувати автівкою в такому стані. Дозвольте, я вас підвезу!

Ця пропозиція заскочила мене зненацька. Я тільки й змогла, що витріщити очі. Він весь день провів у суді, потім давав групові консультації для потерпілих, а вдома на нього чекає хвора мати, яка потребує турботи. Я вже вбачала закономірність. Отже, він усьому світові лікар.

— Про що ви говорите? — відповіла я несподівано різко, охоплена безпричинним гнівом. — Подивіться на себе: таке враження, що ви кілька тижнів не спали.

— Принаймні я не такий виснажений емоційно. У вас нині тяжкий період. Дозвольте мені повести. Назад поїду на таксі.

— А мама?

— З нею все буде добре. Двері я зачинив, доглядачка вже в дорозі й усю ніч буде з нею.

— Це був не мій вибір, — озвалась я роздратовано, маючи на увазі його турботу, та Ентоні неправильно мене зрозумів.

— Звісно, хто ж таке вибере?

Знову рушила до машини. Я йому не принцеса в біді, щоб мене рятувати. Він мені не потрібний.

— Абі. Дозвольте мені допомогти.

— Навіщо? Навіщо вам це треба?

Здавалось, він не чекав на таке запитання. Його обличчям промайнула тінь.

— Я знаю, що це таке — утратити близьку людину. Мені знайоме це відчуття безпорадності. Мою сестру вбили, і я прожив більшу частину свого життя, не знаючи правди. Справу закрили тільки чотири роки тому. Слідчий... — Він тяжко глитнув і, здавалося, хотів щось сказати, але тільки похитав головою. — Словами не передати, скільки той слідчий для мене зробив. Це була просто чергова справа, яка зависла в повітрі. Течка з паперами в дальній шухляді. Коли вбивцю знайшли, я відчув, ніби скинув із себе тягар, і довгі роки постійних хвилювань лишились позаду. Так, її вже не вернеш, та я радий був принаймні дізнатися, як усе сталось. Тож я вас прекрасно розумію.

Відчувши, що йому вдалося пробити мою броню, він ступив крок мені назустріч.

— Нумо! — Він простягнув руку. — Я довезу вас додому.

Повагавшись хвилину, я віддала йому ключі та влізла на пасажирське сидіння. Мене раптом охопила страшна втома. Я почувалася м’якою іграшкою, що їй розрізали живіт і витрусили звідти все начиння.

— Гаразд.