Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

— Казала йому?

— Авжеж!

— І?

Я відвела очі.

— Зрозуміло, — зітхнула Сара. — Його це не обходить.

Я мовчала.

Найгіршим було те, що він тільки вкотре довів: усі покинуть мене, рано чи пізно.

Сара хлопнула себе по колінах, рвучко підвелася.

— Я піду з тобою, ми все владнаємо.

Мені стало страшно.

— Ти що, хочеш, щоб я зробила аборт?

Здавалося, Сара розгубилась.

— Ні, що ти. Я просто...

— Це моя дитина, я її не покину. Я тобі не...

Закінчувати я не стала: ми обидві знали, про що йдеться. Мама покинула мене, не в моїх силах було її зупинити.

Сара сіла, риси її пом’якшилися.

— Ну, звісно, ти не така, Абі. Але дитина?.. Не можна ж... — Вона не договорила, подивилася на мене уважно, ніби шукала щось у моєму обличчі.

Він теж так сказав. А потім додав, що і мені, і дитині буде непереливки, якщо дізнаються, хто батько. І я пішла на аборт, сповнена рішучості. Та довести до кінця не змогла. Усе життя боялася бути покинутою. Учинити так із власного дитиною — не могла.

Я зміряла поглядом колишню комору, у якій спала з десяти років, відтоді як оселилася в Сари. Немовляті тут місця немає. Та вихід був, може, не найкращий, але я прагнула дати дитині все те, чого не мала сама: свій дім, нормальне виховання, перспективи в житті.

Я сказала Сарі, що подала документи до Веллі. Так називався місцевий коледж.

— Вивчуся на журналістку, матиму диплом. Писати я люблю і пишу добре. Працюватиму в газеті.

Здавалося, це здивувало Сару. Я рідко складала плани, більше рухалася за течією. Вона помовчала з хвилину, добираючи слова, та я вже знала: вона не заперечуватиме. Сара замінила мені батьків, і одне вона справді вміла — підтримати в скрутну хвилину.

— Ти ж знаєш, я завжди з тобою, хай би що ти обрала, — нарешті промовила вона.

— Дякую тобі!

Я притулилася до сестри всім тілом. Вона обійняла мене, відкинула з лоба пасмо волосся. Я одразу вивільнилася, стала біля вікна, тупо дивлячись на гірлянди, що їх сусіди вивісили до Різдва. Не любила, коли вона робила, як мама.

Подивилася на свій живіт, що вже округлився, ледве помітний під светром, уявила дитину, яка згорнулась у мене під серцем. Вона не покине мене, хай би що сталося. Я любитиму її більше, ніж любили мене всі, разом узяті...

Тепер, у ванній, я поволі підвелася й, ледве стоячи на тремких ногах, плеснула в лице холодної води: розвіяти спогади. Схопила тест на вагітність, який залишила в смітнику Олівія, і вирушила з ним до вітальні, до детектива Семсон.

На якусь мить професійна маска зникла з її обличчя, очі блиснули жалем, та вона вмить опанувала себе. Дістала з кишені пластиковий пакет, сховала за надійною застібкою цей доказ того, що я стала бабкою.

— Не знаю, чи Олівія з кимось бачилася тієї ночі, — вимовила я, знов опускаючись у крісло. — Я не знала, що вона вагітна. Вона мені не сказала.

Від цього зізнання розпухле горло заболіло ще сильніше, ніби по ньому полоснули лезом.

Слідчі мовчали, та, звівши нарешті очі, я побачила, як вони обмінюються значущими поглядами.

— Що ж... — Детектив Мак-Неллі підвівся й рушив до дверей. — Наразі це все. Якщо з’являться інші запитання, ми дамо знати.

— Зачекайте! — Я скочила на ноги, простягаючи до нього руку. — А як же синці, браслет? Ви будете щось розслідувати?

Мак-Неллі зітхнув, і мені захотілося кричати.

— Розслідування ще тільки починається, — промовив, ховаючи очі. — Ми ще маємо поговорити з очевидцями, попрацювати на місці подій, проаналізувати ті синці...

Обидва посунули до дверей, та останньої миті Семсон обернулася.

— Дуже співчуваємо вашій втраті. Ми на зв’язку, якщо щось знайдемо, обов’язково вас повідомимо. — І вона сунула мені в руку візитку. — А на журналістів не звертайте уваги, міс Найт. За кілька днів їх тут уже не буде.

Я стояла, ніби заклякла на місці, дивлячись, як гойдаються на вітру вхідні двері. Слідчі сіли у свою звичайну, зовсім не поліційну на вигляд машину та повільно викотилися на дорогу. Я інстинктивно зіщулилася від холоду, сховала долоні в задніх кишенях джинсів. Пальці наштовхнулися на щось тверде.

Телефоном Олівії вони не поцікавилися.

9

АБІ

Листопад

Листопад настав у Портедж-Пойнті зненацька. Небо стало сіре й сире, бушував вітер, розкидаючи по землі опале листя. Доки я дісталася дверей, до лоба вже прилипли закручені мокрі пасма.

Я сунулася до ліфтів, на ходу набираючи один за одним номери, зазначені на візитівці, що її залишила Джейн Семсон. Це була третя спроба за день, і знову мені пропонували залишити голосове повідомлення.

Я все розуміла: бюджет останнім часом скоротили, та й розслідування забирає чимало часу. Але ж рано чи пізно вони візьмуться до справи!

Іноді хтось зі слідчих відповідав-таки на дзвінок, просив не квапити. Мовляв, якщо буде якась нова інформація, мене сповістять. Від мене відмахувалися, та я не могла просто чекати, склавши руки. Минуло чотири тижні з тієї ночі, коли Олівія впала. Іще чотирнадцять — і дитина з’явиться на світ, якщо мені пощастить. Баритися не можна, треба якомога швидше дізнатися правду.

Я піднялася на потрібний поверх: минулого тижня Олівію перевели в іншу палату. Тут було більше шансів, що дитина житиме, аніж у реанімації, та щоразу, побачивши її підімкненою до апарата ШВЛ, із зондом у носі, через який потрапляла до шлунка їжа, я незмінно відчувала шок.

Приготувавшись до нового удару, я відчинила двері. Поряд з Олівією, схилившись безвільно на ліжко, спала Сара. Рот у неї був розтулений, на лобі пролягла глибока зморшка.

— Capo, — позвала я пошепки, торкнувшись її плеча. Сестра підскочила. — їдь додому. Побудь трохи з Діланом і Бредом.

Вона терла заспані очі.

— Я ніяк не могла заснути. Котра година?

— Шоста.

— Вони сплять. І тобі краще відпочити.

Я зняла сумку й вислизнула з пальта. Сіла на стільці поруч із нею. У палату вже потроху сіялося тьмяне світло. Узяла Олівію за руку, уважно подивилась на зап’ясток. Синці зійшли, ушкоджена шкіра заживала, хоча — я знала — мозок доньки вже неможливо було врятувати.

— Я розмірковую, чи не повернутися на роботу, — промовила я, звертаючись до Сари.

Хоча це й дивувало мене, та я розуміла, що скучила за звичним ритмом життя. За передбачуваністю. У бухгалтерії все чітко, гадати не треба: є тільки правильне і неправильне. Мої дні минали в очікуванні, але на що я чекала? У поліції на дзвінки зазвичай не відповідали. Справа Олівії залишалася відкритою, та складалося враження, ніби розслідування зовсім не просувається.

Останні чотири тижні закрутили мене до нудоти, плин часу наче вповільнився. Я мало спала та їла, натомість багато плакала. Ковтала жменями заспокійливе, запиваючи червоним вином і горілкою, аж доки в домі не лишилося ані алкоголю, ані таблеток.

На зміну заціпенілій в’ялості, що охопила мене, коли Олівію перевели з реанімації, поволі прийшла адреналінова лихоманка, нав’язлива потреба дізнатися правду.

Те, що сталося, не приховалося від мешканців Портедж-Пойнта. Люди хотіли знати, як це сталося, шукали відповідей на свої запитання, та я не мала, що сказати. Не мала й сил пояснювати, що розслідування триває і поліція досі не знає, що спіткало Олівію.

Принаймні про журналістів детектив Семсон не збрехала. Вони розійшлися поволі, шукаючи більш сенсаційних сюжетів.

Моя страховка вже не покривала рахунків, що їх виставляла лікарня за утримання Олівії, тож я розуміла: треба шукати грошей. Попереду було щонайменше три місяці. А ще ж дитина...

— Маю зберегти страховку, — пояснила я.

Сара кивнула. Вона, як ніхто, добре знала, як інколи обтяжує нова, неочікувана відповідальність.

Я поглянула на Олівію, зблідлу, ніби зморщену на лікарняній койці. Із заплющеними очима. З трубкою в роті. Живу завдяки роботі гучних машин.