Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Тайлер опустив вікно, позирнув з-під насуплених брів на журналістів: ті уважно спостерігали за нами.

— Що ти мав на увазі? — прошипіла я, щоб ніхто не почув. — Від чого «від усього»?

Очі його дивилися гнівно, та голос він також стишив:

— Вона мусила жити за правилами. Ви постійно її контролювали. Вона казала, що живе за вашим сценарієм і їй від того бридко. Може, якби ви не намагалися керувати її життям, вона б і не наробила дурниць.

Пальці зіслизнули з вікна, я незграбно позадкувала, отруєна його словами. Тайлер зрушив із місця і, скоро набравши швидкість, хоча колеса буксували в гравії, виїхав на дорогу.

Десь поблизу знову спрацював спалах. Я відвернулася, підвела руку, ніби хотіла захиститися.

Хто знає, що про мене тепер писатимуть: вийшла, як навіжена, волосся мокре, скуйовджене, біляві пасма стирчать навсібіч, до того ж із перегаром.

Зашурхотіли по доріжці шини, і я звела очі. З машини вийшли двоє поліціянтів, чоловік і жінка, з жетонами на пасках.

— Так, ану забирайтеся звідси! Ви ж знаєте, що це заборонено: приватна територія, — заговорив чоловік.

Мав приземкуватий, кутастий силует, короткі ноги. З-під густих брів дивилися, ніби оцінюючи мене, прозоро-блакитні очі, обведені синюватими колами. Блакитна сорочка під м’ятим чорним костюмом була також непрасована, морщилася навіть краватка. Він уже лисів, волосся злежалося, ніби зі сну.

Жінка тим часом жестом відігнала журналіста, який поволі підбирався до мого будинку, назад на дорогу. Контраст був приголомшливий: на ній був ідеально випрасуваний діловий костюм чорного кольору, із білим крохмальним комірцем. Висока, немов амазонка, з білявим каре. Мала точене обличчя, очі блакитні, немов крига. Дивилася спокійно, із професійною стриманістю.

Змусивши репортерів відійти на безпечну відстань, вони попрямували до мене.

— Ебіґейл Найт? — уточнив чоловік, потискаючи мені руку.

— Так.

— Я Філліп Мак-Неллі, а це Джейн Семсон. Відділ карного розшуку.

При цьому він показав на напарницю пальцем. Та коротко, міцно стиснула мою руку, маленьку, як у дитини, проти її великих теплих долонь.

— Ми хотіли б поговорити з вами про нещасний випадок, який стався з вашою донькою. Можна зайти всередину? — запитав Мак-Неллі.

Я тупо закліпала на нього очима. Нещасний випадок? Якщо це нещасний випадок, то що вони тут роблять?

— Так... Проходьте!

Я провела їх у будинок і зачинила за собою двері. Постояла з хвилину у вітальні, не знаючи, що тепер маю робити. Нарешті спитала:

— Хочете випити?

— Ні, дякую, — відказав детектив Мак-Неллі. — Можна присісти?

— Звісно.

Я жестом показала на диван, а сама опустилася в глибоке крісло.

— Ми вам дуже співчуваємо, — почав розмову Мак-Неллі, мигаючи, ніби силувався прокинутись. — І перепрошуємо за затримку. Нам щойно надійшло повідомлення, телефонував... — Він звірився із записником. — Доктор Ґріффіт. Я розумію, вам зараз нелегко, але ми хотіли б отримати ваші свідчення. Ви не проти, якщо ми зробимо це просто зараз?

— Так. Звісно.

Він вийняв ручку з внутрішньої кишені піджака.

— Почнімо з того вечора, коли ви востаннє бачили Олівію. Можете розповісти, як це було?

Я кинула погляд на детектива Семсон, але слідча мовчала.

Руки тремтіли, і я стиснула їх між колінами. Хотілося до доньки. Я так скучила за нею, що відчувала цей біль усім тілом, як коли здираєш з обпеченої шкіри прилиплий бинт.

Я розказала все від самого початку, розповіла, як ми провели суботу: про мою роботу і про її навчання, про барбекю.

— Як вам здалося, усе було гаразд? — запитав Мак-Неллі.

— Так. Тільки... Ну, вона підстриглася.

— Підстриглася? — повторив слідчий. Мабуть, подумав, що в мене від горя помутилося в голові.

— Так. Це на неї не схоже.

— Чому не схоже?

— Олівія — дівчина врівноважена. Не п’є, займається плаванням, вчиться на відмінно. Вештатись вулицями пізно вночі чи піти й напитися, не попередивши, як це зазвичай роблять тинейджери, — це не про неї. Тому я й здивувалася, коли побачила, що вона обрізала волосся. Але ж із підлітками таке трапляється, хіба ні?

— Буває, — відповів Мак-Неллі, не відриваючись від нотатника. — Може, вона з кимось не ладнала? Її хтось неполюбляв?

— Ні. — Це запитання заскочило мене зненацька. — Олівію всі люблять. Я це не просто так кажу. Минулого року в школі було голосування, вона перемогла в номінації «Міс Харизма». Була королевою балу. Це щаслива дитина, у неї повно друзів... — Голос у мене затремтів і урвався, я сиділа, не в змозі договорити.

Слідчі синхронно закивали головами, наче фігурки, що їх часто ставлять у машині.

— Ви думаєте?..

— Ми ще нічого не думаємо, — урвала детектив Семсон. Я аж здригнулася від несподіванки: вона вперше заговорила. — Ми тільки збираємо свідчення, хочемо побачити цілісну картину.

— Щось сталося! У неї синці!

Детектив Мак-Неллі звів брови.

— Чи у вас є якісь підстави вважати, що на Олівію напали?

Я поглянула на нього з відчаєм. Вони тут і десяти хвилин не пробули, а вже мені не вірять.

Слідчий повернувся до розпитів: з ким вона дружила? з ким зустрічалася? чи в неї бували проблеми з хлопцем? чи вона не завдавала собі тілесних ушкоджень? чи не було на неї нападів? удома проблем не було? а в школі?

Час від часу він щось записував у нотатнику. Що далі, то більше я нервувала. Семсон майже весь час мовчала, говорив лише Мак-Неллі, типовий замучений роботою коп. І як вони хочуть дізнатися, що сталося з моєю донькою?

Я провела детективів до Олівії, і вони взялися обшукувати кімнату, ховаючи найрізноманітніші дрібниці в пластикові пакети. Забрали її ноутбук і кілька шкільних зошитів, знову ставили мені запитання.

Зрештою голова в мене, здавалося, так розпухла, що заболіла шия.

Хотілося одного: щоб усе було як раніше. Щоб донька була зі мною.

— Ви не знаходили її браслета? — запитала я, звертаючись до детектива Семсон. Та наморщила лоба. — Срібний браслет із підвісками. Олівія його ніколи не знімала. Ніколи. Але на ній його не було. — Я затулила долонею очі.

— Ні, браслета не бачили, але я подивлюся ще раз.

— Олівія ні з ким не гуляла того вечора? Може, пішла випити з друзями? — поцікавився детектив Мак-Неллі.

Після обшуку вони так і не схотіли присісти й тепер нависали наді мною, немов дві башти. Мені бракувало простору, і від цього постійно хотілося підтиснути пальці на ногах.

— Ви що, ні! — Я сполошилась: Олівія взагалі не пила. — Усі її друзі були з нами на барбекю. І вона не...

А тоді мені згадався той шарф, і нова стрижка, і що вона була вагітна.

Густа кисла жовч підступила до горла.

Я скочила й мерщій побігла до вбиральні. Останньої миті нахилилась над унітазом і корчилася, аж доки вся горілка, до краплі, не вийшла з мене.

Тоді опустила сидіння, притиснулась лобом до кришки. Стулила повіки, відсапуючись. Перед очима пливли червоні кола. Я обливалася гарячим потом. Сховавши телефон Олівії в задній кишені джинсів, стягнула з себе толстовку, кинула на підлогу.

Розплющивши очі, я побачила в смітнику, серед зім’ятого паперу, смужку білого пластику. Поволі сіла, простягнула руку. Тест на вагітність, із чітким рожевим плюсиком на кінці.

Олівія знала, що вагітна. Знала і не сказала мені.

Я спробувала перетравити цю нову інформацію, та вона стала грудкою, ніби я наїлася битого скла. Так, коли я дізналася про свою вагітність, дуже злякалася, але принаймні поруч була Сара.

Спогади з того дня замерехтіли уривками, ніби бульбашки у воді, коли вона закипає.

— Ти знаєш, хто батько? — спитала тоді Сара.

Вона підсіла до мене, і було відчутно, як провиснуло під її вагою стареньке ліжко.

— Так, — відрубала я.

Щоправда, розбірливістю я не відрізнялася. Спала будь з ким, аби тільки подобатися. Пила, балувалася наркотиками, палила, любила допізна погуляти. Та тепер цьому край.