Карти на стіл - Крісті Агата
– А потім Креддок захворів на ту сибірську виразку?
– Так, гадаю, на той час вона вже в нього була. Господиня до останнього віддано доглядала за ним, але він усе-таки помер. Гарні йому віночки на похорон поприносили.
– А що потім? Доктор Робертс ще приходив до будинку?
– Ні, не приходив. Але ж і любите ви про все випитувати! А ще вбили собі в голову щось проти нього. Кажу ж вам, там нічого такого не було. Якби він мав якийсь підступний план, то одружився б із господинею одразу після смерті її чоловіка, хіба ж ні? А він цього не зробив. Він же не дурень якийсь. Він моментально її розкусив. А вона все продовжувала йому надзвонювати, але якось так виходило, що його ніколи не було на місці. Тоді вона продала будинок, розпустила всіх слуг і подалася геть до Єгипту.
– І відтоді ви більше не бачили доктора Робертса?
– Я – ні. А вона з ним бачилася, бо поїхала до лікаря отримати… цю, як її… акцинацію від тифу. Коли вона приїхала додому, то мала страх яку розпухлу руку від уколу. Про мене, він тоді їй чітко і ясно дав зрозуміти, що між ними нічого не може бути. Вона більше не телефонувала йому, але походжала вся така піднесена, накупила собі нових одежин – і всі таких світлих-світлих кольорів, хоч надворі й була зима. Але вона казала, що там, куди вона збирається, буде сонячно й спекотно.
– Так-так, – підтвердив сержант О’Коннор. – Я чув, що там в Єгипті іноді взагалі нестерпно спекотно. Знаю, що вона там і померла. Але ви, мабуть, і самі чули про це?
– О ні, не чула. Оце так! Може, в неї справді були гірші проблеми зі здоров’ям, ніж я гадала. Бідолашна.
Дівчина замовкла, а тоді додала, зітхаючи:
– Цікаво, що сталося з усім тим гарним одягом. Там же всі чорношкірі, вони такого не носять.
– Б’юся об заклад, що вам би той одяг пасував як нікому іншому, – сказав О’Коннор.
– Який ви безсоромний, – відповіла Елсі.
– Що ж, вам ще не довго залишилося терпіти мою безсоромність, – повів сержант. – Муситиму скоро поїхати у робочих справах.
– Надовго їдете?
– Ймовірно, доведеться вирушити за кордон, – відповів він.
Обличчям дівчини промайнула тінь розчарування.
Хоча Елсі й не знала відомого вірша лорда Байрона «Я не кохав газель прекрасну» [43] та інших ліричних поем, у ту мить цей вірш щонайкраще передавав її емоції. Вона подумала про себе:
«Ех, із цими симпатичними чоловіками ніколи нічого путнього не виходить. Ну, не біда, в мене завжди є Фред».
І це й добре, бо скидається на те, що раптове вторгнення сержанта О’Коннора так і не залишило в житті Елсі якось суттєвого сліду. А вже згаданий Фред, ймовірно, навіть залишився у виграші!
Розділ сімнадцятий. Свідчення Роди Довз
Рода Довз вийшла з магазину «Дебенгемс» і зупинилася посеред тротуару, роздумуючи про щось. З виразу її обличчя можна було легко зрозуміти, що дівчина вагалася і ніяк не могла вирішити, що їй зробити. Кожна найменша зміна емоцій завиграшки прочитувалася на Родиному лиці.
У цю мить, наприклад, поглянувши на обличчя дівчини, одразу можна було зрозуміти, які думки її бентежать: «Варто чи не варто? Мені хотілося б… Але, можливо, краще не треба…»
Швейцар звернувся до неї з надією в голосі:
– Таксі, міс?
Рода похитала головою.
На неї випадково наскочила якась масивна жіночка, що несла в руках море пакунків, очевидно, повертаючись із завбачливо ранніх закупів до Різдва. Але й це не змусило сповнену роздумів дівчину відступити бодай на крок.
У Родиній голові снували сотні різних думок.
«Зрештою, чому я не можу просто взяти й зробити це? Вона сама мені казала… але, мабуть, вона всім так каже… Може, вона зовсім не вкладала жодного значення у свої слова… Та ще й Енн не хотіла, щоб я йшла. Вона чітко дала мені зрозуміти, що хоче піти з майором Деспардом до адвоката сама… І чого б це вона мала хотіти моєї компанії? Так-так, третій зайвий… Та і яке мені до того діло… Не те щоб я якось дуже сильно хотіла побачити майора Деспарда… Хоч він і надзвичайно привабливий чоловік… Але, гадаю, йому сподобалася Енн… Чоловіки ж нічого ніколи не роблять просто так… Доброта добротою, а вони завжди переслідують якісь власні цілі…»
На Роду набіг маленький хлопчик-посильний і сказав «даруйте, міс» із докором у голосі.
«Та Боже мій, – подумала Рода. – Ну не можу ж я тут цілий день простовбичити просто тому, що я така дурна, що не ладна вирішити щось певне… Гадаю, цей піджак зі спідницею якраз ідеально підійдуть. Може, хіба що коричневий пасував би більше, ніж зелений? Ні, не думаю. То що, йти чи не йти? Зараз у нас пів на четверту пополудні. Це найкращий час: о такій порі ніхто не подумає, наче я просто хотіла напроситися на обід чи вечерю. Хай там як, я можу піти й на місці розібратися що й до чого».
Вона рішуче перейшла через дорогу, повернула праворуч, а потім ліворуч, уперед по Гарлі-стріт, зрештою зупинившись навпроти багатоквартирного будинку, про який місіс Олівер не раз жартома говорила як про «дім посеред будинків престарілих».
«Та що може трапитися? Ну не з’їсть же вона мене», – подумала Рода і, зібравши всю свою сміливість, увійшла досередини.
Квартира місіс Олівер була на останньому поверсі. Ліфтер у формі підняв дівчину догори й висадив на гарненькому новому килимку перед яскраво-зеленими дверима.
«Боже, який жах, – подумалося Роді. – До зубного лікаря і поготів не так страшно ходити. Але вороття немає».
Заливаючись рум’янцем від безмежного зніяковіння, Рода задзвонила у дзвінок.
Двері відчинила літня покоївка.
– Чи можна… я можу… чи є місіс Олівер вдома? – зрештою запитала Рода.
Покоївка ступила крок назад, впускаючи дівчину досередини, а тоді провела гостю до вітальні, де царював повний безлад.
– Як вас відрекомендувати? – запитала служниця.
– О… ем… міс Довз. Міс Рода Довз.
Покоївка вийшла з кімнати. Роді здалося, що сплило аж сто років, хоча насправді пройшла лише рівно хвилина й сорок п’ять секунд, перш ніж жінка повернулася до неї.
– Пройдіть, будь ласка, за мною, міс.
Почервонівши ще більше, ніж раніше, Рода пішла слідом за старенькою. Вони промайнули коридор і звернули вбік до відчинених дверей. Долаючи хвилювання, дівчина ввійшла у кімнату, яка їй з переляку здалася справжнім африканським лісом!
Птахи – цілі зграї найрізноманітніших папуг, ар і незнаних ще орнітологам видів – заполонили собою всі найменші закутки цього дивного місця, яке здалося Роді справжнім первозданним лісом. Посеред цього буйства пташиного й рослинного життя дівчина розгледіла якийсь пошарпаний кухонний стіл із друкарською машинкою, купу листків із надрукованим на них текстом, що були розкидані по всій підлозі, й саму місіс Олівер із копицею розтріпаного волосся на голові, що саме підводилася зі стільця, який, здавалося, от-от розвалиться.
– Моя люба, як же я рада вас бачити! – вигукнула письменниця, простягаючи гості свою вимащену копіювальним папером руку й безуспішно намагаючись якось приборкати своє волосся іншою рукою.
Цієї миті зі столу впав паперовий пакет, що його місіс Олівер ненароком заділа ліктем, і звідти градом покотилися по підлозі яблука.
– Не страшно, голубонько, не хвилюйтеся. Хтось прийде й попіднімає їх.
Захекана Рода підвелася з підлоги, тримаючи в руках зо п’ять яблук.
– Дякую, любонько. Ні-ні, в пакет їх краще не класти. Гадаю, там у ньому десь є дірка. Покладіть їх на камін. Ось так. А тепер ходімте сядемо й поговоримо.
Рода сіла на ще один пошарпаний стілець, який їй запропонувала господиня, і прикипіла поглядом до жінки.
– Я страшенно перепрошую. Здається, я вас від чогось відволікаю? – запитала дівчина на одному подиху.
– Ну, можна сказати і так, і ні, – відповіла місіс Олівер. – Я справді працюю зараз, як бачите. Але той мій ненависний фін щось уже вкрай заплутався. Страва з квасолею наштовхнула його на певні неймовірні висновки, які допомогли йому розкрити таємний план убивства, що його хотіли вчинити, помістивши смертельну отруту в начинку з шавлії й цибулі, якою була нафарширована гуска до дня святого Михаїла. Я все це написала, а тоді зрозуміла, що до дня святого Михаїла квасолі вже ніде немає.
