Бентежна кров - Галбрейт Роберт

З першого погляду сумнозвісна лікарня здалася Страйкові фортецею на пагорбі. Вона була збудована вікторіанцями серед лісів і лук — велика червона кам’яниця, найвищою точкою якої була годинникова башта. Стіни, що її огороджували, були двадцять футів заввишки, а коли Страйк під’їхав до центральної брами, побачив на стовпах сотні циклопічних камер. Коли брама відчинилася, Страйк відчув викид адреналіну, й на мить перед очима пропливли примарні чорно-білі образи сімох мертвих жінок і стривожене обличчя Браяна Такера.

Номерний знак своєї машини він зареєстрував заздалегідь. Проминувши першу двостулкову браму, Страйк побачив внутрішню сітчасту огорожу — таку саму високу, як і та, яку він щойно проїхав. Чоловік з військовою виправкою, в білій сорочці й чорних штанях, відчинив другу браму, щойно позаду «БМВ» зачинилася перша, й відіслав Страйка на стоянку. Перш ніж вийти з машини, детектив, щоб скоротити час перевірки, сховав у бардачок телефон, ключі, ремінь, цигарки, запальничку та дрібні гроші й зачинив там.

— Містер Страйк, так? — спитав усміхнений чоловік у білій сорочці, чий акцент видавав у ньому валлійця, а профіль — боксера.— Маєте документи?

Страйк показав водійське посвідчення, і його провели всередину, де він побачив рамку металошукача, як в аеропорту. Неминучий, проте добродушний подив викликало пронизливе незадоволення металошукача Страйковою металевою ногою, і довелося підтягнути холоші штанів, щоб довести: зброї в нього немає. Після обшуку йому дозволили приєднатися до доктора Ранбіра Біджрала, який чекав на нього потойбіч рамки,— це був худорлявий бородатий психіатр, чия розстебнута на шиї жовта сорочка вирізнялася яскравою плямою на тлі тьмяної сіро-зеленої кахляної підлоги, білих стін і важкого повітря, притаманного будь-якому медичному закладу: відгонило дезінфекторами і смаженою їжею, і ще домішувалася нотка ув’язненого людського духу.

— Маємо ще двадцять хвилин, перш ніж Денніс буде готовий зустрітися з вами,— сказав доктор Біджрал, ведучи Страйка моторошно порожнім коридором через численні бірюзові двері.— Ми чітко стежимо за пересуваннями пацієнтів, і завжди виникають труднощі, коли треба його кудись вести. Дуже важливо, щоб він не зустрівся з кимсь із пацієнтів, які його недолюблюють, розумієте. Він тут не дуже популярний. Почекаємо в моєму кабінеті.

Страйк добре був знайомий з лікарнями, проте ще не бував у такій, де в коридорах не чути ані штовханини, ані човгання пацієнтів. Порожнеча грала на нервах. Проминули чимало замкнених дверей. Назустріч пройшла невисока санітарка в темно-синьому однострої. Вона всміхнулася до Страйка, і він усміхнувся у відповідь.

— У вас тут і жінки працюють,— трохи здивовано зронив він.

— Звісно,— озвався Біджрал.

Страйк чомусь уявляв, що співробітники тут — усі чоловіки, хоч і знав, що в чоловічих в’язницях працюють і жінки-наглядачки. Біджрал штовхнув двері невеличкого кабінету, який нагадував перероблену маніпуляційну: фарба на стінах лущилася, а вікна були заґратовані.

— Сідайте,— махнув Біджрал на крісло навпроти його столу та з трохи силуваною ввічливістю запитав,— добре доїхали? Ви з Лондона?

— Так, дорога була приємна,— відповів Страйк.

Сівши за стіл, доктор Біджрал набув діловитого вигляду.

— Що ж, гаразд: ми вам дамо сорок п’ять хвилин з Крідом.

— Сорок п’ять хвилин,— повторив Страйк.

— Якщо Денніс хоче зізнатися ще в одному вбивстві, цього часу цілком достатньо,— сказав Біджрал,— але... можна я говоритиму чесно, містере Страйк?

— Певна річ.

— Якби вирішувала команда Деннісових лікарів, ми, мабуть, не дозволили б ваш візит. Знаю, міністерство юстиції вважає, що слід дати Бамборо і Такерам останній шанс розпитати Денніса про їхніх родичів, але...

Відкинувшись на кріслі, Біджрал зітхнув.

— ...він — класичний соціопат, розумієте, в чистому вигляді. Йому вищою мірою притаманна вся темна трійця — нарцисизм, мак’явеллізм і психопатія. Лицемірний, садистичний, нерозкаяний і неймовірно самозакоханий.

— То ви не фан? — пожартував Страйк, і лікар дозволив собі казенну усмішку.

— Розумієте, проблема в тому, якщо він під час вашого допиту зізнається ще в одному вбивстві, це зарахується вам. А Денніс такого не витримає — він не дозволить, щоб чиєсь виявилося зверху. Звісно, він дав дозвіл на ваш візит, та я гадаю, він погодився, лише щоб потішити власне еґо, особливо якщо його допитуватиме людина, про яку писали в газетах, і я гадаю, він сподівається, що зможе маніпулювати вами і зробить з вас такого собі адвоката. Він давно вже намагається вирватися з лікарні й повернутися до в’язниці.

— Мені здавалося, він відчайдушно хотів потрапити сюди?

— Колись хотів,— сказав Біджрал.— Як вам, певно, відомо, у в’язничній системі завжди існує ризик, що резонансні сексуальні злочинці зазнають нападу. Мабуть, ви читали в газетах, що якийсь чоловік мало не виколов йому око загостреним держаком ложки. Коли Денніса тільки засудили, він хотів потрапити у Бродмур, проте тоді ще не було підстав поміщати його в лікарню. Психопатію як таку вилікувати неможливо.

— Що ж змінилося?

— У в’язниці з ним дуже важко було впоратися. Він примудрився підбурити юного злочинця з синдромом Аспергера накласти на себе руки. За це його перевели в одиночну камеру. Зрештою його протримали там майже рік. Він завів звичку поночі відтворювати те, що відбувалося в підвалі на Ліверпуль-роуд: горлав цілу ніч на різні голоси — то за себе, то за жінок. Цього не могли слухати навіть наглядачі, не те що ув’язнені.

Після одинадцятьох місяців у одиночці в нього з’явилися суїцидальні думки. Спершу він оголосив голодування. Далі намагався прокусити власні зап’ястки, бився головою об стіну. Його оглянули, визнали психічно хворим і перевели сюди.

Він провів у нас кілька місяців — і тут заявив, що вдавав психічну хворобу,— це так схоже на Денніса! Ніхто ж не може бути розумнішим за нього. Та як по правді, його психічний стан, коли його щойно перевели до нас, був дуже важкий, і знадобилося багато місяців медикаментозного лікування і психотерапії, щоб він припинив ранити себе й намагатися накласти руки.

— А тепер він хоче вирватися звідси?

— Коли йому стало ліпше й він до кінця усвідомив відмінність між в’язницею і лікарнею, то був, можна так сказати, розчарований. У Белмарші він мав більше свободи. До хвороби йому дозволяли багато писати й малювати. Коли його тільки перевели, я читав його незакінчену автобіографію. Це було корисно для оцінки його стану. Він дуже добре пише як на людину майже без освіти, проте...— Біджрал сплів пальці, і Страйкові це нагадало іншого лікаря, який говорив про командну роботу, жуючи рулетики з інжиром.— Розумієте, переконати пацієнтів поговорити про їхні злочини — це зазвичай важлива частина терапевтичного процесу. Лікар намагається намацати шлях до визнання злочинів і каяття, але Денніс не відчуває ніякого каяття. Його досі збуджують думки про те, як він учинив з тими жінками, і він залюбки говорить і пише про це. Він колись ще й малював епізоди з підвалу — творив власну жорстку порнографію. Отож коли його перевели сюди, ми конфіскували всі його записи й малюнки.

Денніс винуватить нас у тому, що його інтелект погіршується, та як по правді, для сімдесятисемирічного старого він на диво кмітливий. Усі пацієнти різні, й упоратися з Деннісом допомагає сувора система заохочень і покарань. Він обирає незвичайні заохочення. Він любить шахи — навчився в Белмарші, тож іноді я граю з ним партію. Ще він любить кросворди й логічні вправи. Коли він поводиться добре, ми дозволяємо йому цим займатися... Але не думайте, що він — типовий пацієнт у нас,— серйозно додав Біджрал.— Переважна більшість психічно хворих абсолютно не має схильності до агресії — ви й самі це знаєте, я впевнений. І багато хто виходить з Бродмуру, багато кому стає ліпше. Якщо людей правильно мотивувати, якщо їм допомагати, їхня поведінка може змінитися. Наша мета — це завжди одужання. Можна ненавидіти вчинений злочин, але співчувати злочинцю. Чимало чоловіків у нас піддавалися в дитинстві жахливому насильству. У Денніса дитинство було пекельне... хоча, звісно, є чимало людей, які пройшли через те саме в дитинстві, проте ніколи не вчиняли такого, як Денніс. Як по правді, один з наших колишніх пацієнтів...