Бентежна кров - Галбрейт Роберт

67

Вони подякували Глорії за витрачений час і за чесність. Попрощавшись із нею, Страйк і Робін довго сиділи за партнерським столом, поринувши в задуму, поки Страйк не запропонував Робін відерце сухої локшини, яку тримав у офісі як перекуску. Робін відмовилася й натомість без ентузіазму дістала з сумки пакетик горіхів і розірвала його. Наливши у своє відерце гарячої води, Страйк повернувся за стіл, виделкою помішуючи локшину.

— Вправність,— сказав він, знову сідаючи,— ось що мене гризе. Її слідів реально ніде не можна знайти. Або злочинець був неймовірно розумний, або йому безпрецедентно щастило. І на цю роль і досі найкраще пасує Крід, а Лука Риччі — на другому місці.

— От тільки це не міг бути Лука. У нього алібі: Глорія.

— Але ж вона каже: в нього були знайомі, які могли подбати, щоб людина зникла,— бо якщо Марго викрали на вулиці, які шанси, що це могла реально зробити одна людина? Навіть у Кріда були тупуваті спільники. Сонлива домовласниця, яка надала йому безпечний підвал, і власник хімчистки, який того дня дав йому фургон, і...

— Не смій,— різко сказала Робін.

— Не смій чого?

— Винуватити їх.

— Я їх не винувачу, я просто...

— Ми з Максом говорили про це,— мовила Робін.— Про те, як людей — зазвичай жінок — звинувачують у тому, що вони нічого не знали й не помічали,— але так помиляються всі. Геть усі.

— Думаєш? — нерозбірливо сказав Страйк, поклавши в рота першу порцію локшини.

— Так,— відповіла Робін.— Ми всі схильні до узагальнень, які ґрунтуються на нашому попередньому досвіді. Ось візьми Вайолет Купер. Вона гадала, що добре знає Кріда, бо в часи своєї театральної кар’єри зустрічала чоловіків, які поводилися так, як він.

— Чоловіків, які нікого не пускали у свій підвал, бо варили там черепи?

— Ти знаєш, про що я, Страйку,— мовила Робін, якій було анітрохи не смішно.— Про тихих, лагідних, трохи жіночних чоловіків. Крід полюбляв одягати її театральне боа, вдавав, що любить пісні з мюзиклів, отож вона вважала, що він ґей. Та якби єдиним її знайомим ґеєм був Макс, мій сусіда...

— А він ґей? — перепитав Страйк, який пригадував Макса смутно.

— Так, і він і близько не жіночний, а мюзикли ненавидить. Коли вже на те пішло, якби вона познайомилася з парочкою Меттових гетеросексуальних приятелів з регбі-клубу, які обожнювали запихати собі під футболку апельсини й пустувати, вона б могла дійти зовсім інших висновків, хіба ні?

— Мабуть,— сказав Страйк, жуючи локшину й міркуючи над цим питанням.— Чесно кажучи, більшість людей не знайома ні з якими серійними вбивцями.

— Отож-бо й воно. Тож навіть якщо в когось дивні звички, наш безпосередній досвід переважно підказує, що ця людина просто ексцентрична. Вай ніколи не зустрічала чоловіка, який фетишизував жіноче вбрання... вибач, я тебе втомлюю,— додала Робін, якій здалося, що погляд Страйка спорожнів.

— Ні, не втомлюєш,— пробурмотів Страйк.— Навпаки, ти змусила мене замислитися... Знаєш, була в мене ідея. Мені здалося, що я побачив деякі збіги, й вони навели мене на думку...

Він відставив відерце з локшиною, потягнувся під стіл і підсунув до себе одну з коробок з речовими доказами, згори на якій лежали папери, що їх він переглядав. І зараз він узяв ці папери, знову розклав перед собою і повернувся до своєї локшини.

— Ти не збираєшся розповісти мені про ці збіги? — поцікавилася Робін з нетерплячою ноткою в голосі.

— Стривай хвильку,— сказав Страйк, зводячи на неї погляд.— Чому Тео стояла перед таксофоном?

— Що? — спитала Робін, заплутавшись.

— Здається, у нас уже немає сумнівів, правильно ж, що Рубі Елліот бачила Тео біля таксофону неподалік Албемарл-вею? Її опис точно збігається з описом Глорії... отож чому Тео стояла перед таксофоном?

— Чекала, поки її підбере фургон.

— Правильно. Не хочу нагадувати очевидні речі, але червоні таксофони мають вікна. Падав дощ. У Тео не було парасольки, і Рубі сказала, що її волосся намокло і прилипло... отож чому вона не сховалася в будці, чекаючи, поки її підберуть? Клеркенвелл-роуд — довга і пряма вулиця. З будки Тео мала б чудовий огляд і достатньо часу, щоб вийти й показатися водію фургона. Чому,— повторив Страйк утретє,— вона стояла перед таксофоном?

— Тому що... в ньому хтось був?

— Це очевидне пояснення. А з тої будки на початку Албемарл-вею видно і Сент-Джон-лейн.

— Гадаєш, хтось підстерігав Марго? Вичікував у таксофоні?

Страйк повагався.

— Зроби ласку: почитай про синдром ламкої Х-хромосоми, добре?

— Окей... навіщо? — запитала Робін, відставляючи мигдаль і набираючи текст.

— Та будка — на початку вулиці, де мешкають Аторни.

Поки Робін друкувала пошуковий запит, Страйк підсунув до себе копію чека Айрін Гіксон. На ньому стояв час — 15:10. Жуючи локшину, Страйк довго роздивлявся чек, поки Робін не почала читати з екрана:

— «Колишня назва — синдром Мартіна — Белл... Секвенування гена FMR1 у Х-хромосомі здійснене 1991 року...» Перепрошую, що конкретно ти хочеш дізнатися?

— Які конкретні відхилення це викликає?

— «Соціофобія,— знову почала читати Робін,— відсутність зорового контакту... проблеми з заведенням стосунків... тривожність у незнайомих ситуаціях і з незнайомими людьми... труднощі з упізнаванням облич, які вже бачили раніше...» Але: «добра довгострокова пам’ять, здібності до наслідування й візуального навчання». На чоловіках це позначається сильніше, ніж на жінках... зазвичай гарне почуття гумору... «можуть виявляти творчі нахили, особливо у візуальних мистецтвах»...

Вона визирнула з-за монітора.

— А навіщо тобі все це знати?

— Просто подумав.

— Про Ґіерма?

— Ага,— підтвердив Страйк.— Ну, про всю родину.

— Але у нього точно не було ламкої Х-хромосоми, правда?

— Не було, і я не знаю, в чому там була проблема з Ґіермом. Може, просто на «колесах» сидів.

Цього разу, вимовляючи його ім’я, Страйк не всміхався.

— Корморане, які збіги ти помітив?

Замість відповісти, Страйк підсунув до себе кілька аркушів з поліційних записів і перечитав їх ще раз. За звичкою, Робін узяла записник Талбота й розгорнула на першій сторінці. Кілька хвилин у кабінеті було тихо, й напарники не помічали фонових звуків, знайомих, як власне дихання: дорожнього руху на Чаринг-Кросс-роуд, поодиноких криків і гуркоту на Денмарк-стріт під вікнами.

Перша сторінка записника Білла Талбота починалася з неохайних нотаток, у яких, знала Робін, містилися перші свідчення і спостереження. Це були найбільш зв’язні записи, проте вже в кінці цієї сторінки з’явилися перші пентаграми й перші астрологічні міркування.

Робін, легенько хмурячись, двічі перечитала останній абзац. Вона відсунула свій пакетик горішків, щоб залізти в найближчу коробку речових доказів з поліції. П’ять хвилин пішло на те, щоб знайти перший протокол свідчень Рубі Елліот, і весь час, поки вона шукала, Страйк сидів, глибоко поринувши у свою частину нотаток.

Я побачила їх біля таксофону: дві жінки вовтузилися, наче боролися. Вища, в дощовику, спиралася на нижчу, яка була в поліетиленовому непромокальному капелюсі. Мені здалося, що це дві жінки, хоча облич я не бачила. Мені здалося, наче одна з них намагалася змусити другу рухатися швидше.

У Робін пришвидшився пульс, і вона, відклавши аркуш, знову опустилася навколішки й заходилася шукати протокол свідчень Рубі, які та дала Лосонові; це забрало ще п’ять хвилин.

Я побачила, як біля двох телефонних будок на Клеркенвелл-Ґріні вовтузяться дві жінки. Вища, в дощовику, хотіла, щоб нижча, в непромокальному капелюсі, йшла швидше.