Бентежна кров - Галбрейт Роберт

— Ви пам’ятаєте Марго Бамборо? — спитала вона.

На її подив, Риччі видав тихий стогін. Це «так» чи «ні»?

— Пам’ятаєте? — спитала Робін.

Він знову застогнав.

— Вона зникла. Ви не знаєте...

У коридорі почулися кроки. Робін швидко підхопилася і розгладила після себе покривало.

«Боже, тільки б це не до нього».

Але Бог, вочевидь, не почув Робін Еллакотт. Кроки погучнішали, а тоді двері відчинилися, і на порозі постав дуже високий чоловік з обличчям, перекопаним шрамами від акне, і шишкуватою лисою головою, на яку, як сказав Барклей, ніби впало щось важке: Лука Риччі.

— Ти хто? — спитав він. Його голос був тихіший і тонший, ніж уявляла Робін, але все одно шия в неї пішла сиротами. На мить Робін охопив такий страх, що вона мало не провалила свій ретельно продуманий план відступу. Вона очікувала, що в найгіршому разі матиме справу з доглядальницею. Ніхто з Риччі не мав сьогодні прийти; вони бували тут тільки по неділях. І з усіх Риччі Робін найменше хотіла перестріти Луку.

— Ви його родич? — спитала Робін з північнолондонським акцентом.— Ой, слава Богу! Він так дивно стогне. Я прийшла до баби, почула, подумала, шо людині зле.

Стоячи в дверях, Лука оглянув Робін з голови до ніг.

— То він прошто так,— сказав він; виявилося, що Лука шепелявить.— Буває, шо штогне, але то прошто так, правда, тату? — голосно сказав він до старого, але той тільки глянув на старшого сина, і все.

Лука засміявся.

— Як тебе звати? — спитав він у Робін.

— Ванесса,— хутко відповіла.— Ванесса Джоне.

Вона зробила крок, сподіваючись, що Лука пропустить її, але той не зрушив з місця і тільки заусміхався ширше. Робін бачила, що він розуміє її бажання вийти, але не могла сказати, чому Лука не випускає її. Тішиться, що отак упіймав дівчину? Чи не повірив надуманій причині її перебування в кімнаті його батька? Робін відчувала, як пітніє під пахвами й під волоссям, і молилася, щоб кольорова крейда не потекла.

— Я тебе тут раніше не бачив,— сказав Лука.

— А я тут уперше,— змусила себе усміхнутися Робін.— Вони тут добре дбають про стареньких, правда?

— Так,— погодився Лука,— непогано. Я жажвичай приходжу по неділях, але ми шьогодні летимо до Флориди. Пропущу його день народження. Він, звітно, не знає, що в нього день народження — правда, тату? — звернувся він до батька, який так і сидів з роззявленим ротом і тупо дивився на сина.

Лука видобув з-піж піджака маленький пакунок і поклав його на комод біля дверей, не зсунувшись зі свого місця ні на крок.

— Ой, так гарно,— сказала Робін.

Вона відчувала, що пітніють груди, і Лука це точно побачить. У кімнаті було спекотно, мов у теплиці. Робін не була знайома з Лукою, але добре знала, який він. Здатність до насильства пашіла від нього, мов жар. Це відчувалося в зверненій до Робін жадібній посмішці, в тому, як він зіперся на дверну раму, насолоджуючись своєю владою.

— Та прошто шоколад,— сказав Лука.— А хто твоя бабушя?

— Вона мені прабаба, але я кажу на неї баба,— сказала Робін, тягнучи час, щоб згадати імена, які бачила на дверях, коли йшла до Риччі.— Седі.

— І де вона?

— Через двоє дверей у той бік,— сказала Робін і показала ліворуч. Вона сподівалася, що Лука не чує, як сильно в неї пересохло в роті.— Обіцяла мамі зайти, поки вона на відпочинку.

— Он як,— сказав Лука.— А куди мама поїхала?

— До Флоренції,— відчайдушно збрехала Робін.— Мистецтво любить.

— Он як,— повторив Лука.— А моя шім’я ж Неаполя походить. Правда, тату? — гукнув він через голову Робін до старого з роззявленим ротом, а тоді знову глянув на Робін.— Жнаєш, хто був мій штарий?

— Ні,— похитала головою Робін, тиснучи з себе усмішку.

— Штрипклубом володів,— повідомив Лука Риччі.— В штарі чаши він би вмить ж тебе труши жняв.

Робін спробувала засміятися, але не змогла, а Лука відверто насолоджувався її дискомфортом.

— О так. Таку дівчину, як ти, він би працювати вжяв. Гроші добрі, тільки іноді довелося б шмоктати татовим друзякам, ха-ха-ха.

Сміх у Луки був високий, жіночий. Робін не змогла приєднатися. Вона згадала Кару Вулфсон.

— Слухайте,— сказала вона, відчуваючи, як піт стікає по шиї,— мені вже час...

— Та не бійшя,— усміхнувся Лука, не зрушивши з місця,— я таким не займаюш.

— А чим ви займаєтеся? — спитала Робін, яка мало не попросила його відступити вбік, але не наважилася.

— Штрахування від нещашних випадків,— широко усміхнувся Лука.— А ти?

— А я няня в садочку,— відповіла Робін; ідею їй підказали малюнки на дверцятах шафи.

— Он як. Дітей любиш?

— Дуже люблю,— сказала Робін.

— Так,— кивнув Лука.— І я люблю. Сам шіштьох маю.

— Ого! — здивувалася Робін.— Шістьох!

— Так. І я не такий, як він,— сказав Лука, через голову Робін дивлячись на батька, який так і роззявляв рота.— Він нами не цікавившся, поки не повироштали. А я малих обожнюю.

— Ой, і я,— пристрасно погодилася Робін.

— Машина жіб’є, то, може, він поцікавитьшя, отаке в наш було дитиншство,— повідомив Лука.— Мого брата Марко й жбила, як мав дванадцять років.

— О ні,— ввічливо жахнулася Робін.

Лука грався з нею, видобуваючи правильні відповіді; обоє розуміли, що вона боїться і не попросить його відійти — боїться того, на що він здатен. Тепер його посмішку викликало її удаване співчуття до давньої аварії, в яку потрапив його брат Марко.

— Так, тато шидів ж Марко в лікарні три тижні пошпіль, поки його життя було в небежпеці,— сказав Лука.— Принаймні я так думаю, що він шидів там жаради Марко. Може, жаради медшештер. У штарі часи,— додав Лука, знову змірявши Робін поглядом,— вони ношили чорні панчохи.

Робін знову почула кроки й цього разу благала: «Тільки б сюди!» Цю молитву було почуто. За Лукою прочинилися двері, вдаривши його в спину. Повернулася клишонога білявка.

— Ой, вибачте, містере Риччі,— сказала вона, а Лука відступив убік.— Ой,— повторила вона, побачивши Робін.

— Він стогнав,— повторила вона, показавши на Гнійного в кріслі.— Вибачте, треба було... я подумала, йому зле чи шо...

І ніби по команді Гнійний Риччі застогнав — понад сумнів, заперечуючи її слова.

— Так-так, він так робить, коли щось хоче,— сказала нянечка.— Мабуть, уже готові до вбиральні, містере Риччі?

— Хай шере беж мене,— зі смішком сказав Лука Риччі.— Я йому тільки подарунок на четвер жаніс.

Робін уже вийшла, але, на свій жах, не пройшла і трьох кроків, як до неї приєднався Лука, легко її наздогнавши.

— Не будеш прощатишя з Шеді? — спитав він, коли проходили повз двері місіс Седі О’Кіф.

— Та вона заснула, сердешна, поки я в неї була,— сказала Робін.— Ще й так міцно.

Вони спустилися сходами. Лука тримався позаду Робін; вона відчувала його очі, ніби лазерні промені, у себе на шиї, ногах, сідницях.

За три хвилини (але здавалося, що минуло аж десять) спустилися на перший поверх. Алебастровий Ісус у натуральну величину сумно дивився на вбивцю і на самозванку, які йшли до дверей. Робін тільки поклала руку на клямку дверей, як Лука її зупинив:

— Зажди, Ванешо.

Робін обернулася. На шиї тремтів пульс.

— Треба ж випишатишя,— нагадав Лука та простягнув їй ручку.

— Ой, забула,— задихано захихотіла Робін.— Я ж казала... вперше тут.

Вона нахилилася над журналом. Просто під її першим підписом стояв підпис Луки: «лука риччі».

У колонці «Коментарі» він написав таке:

приніс йому цукерки до дня народження в четвер. Подаруйте вранці 25 липня

Робін розписалася нижче його підпису й розвернулася до дверей. Лука притримав їх для неї.

— Дуже дякую,— видихнула вона й вислизнула повз нього на свіже повітря.

— Тебе кудиш підвежти? — спитав Лука, спинившись на вершечку сходів.— У мене машина жа рогом. «Аштон-мартин».

— Ой ні, але дуже дякую,— відповіла Робін.— Я на зустріч з хлопцем.

— Тоді поводьшя чемно,— порадив Лука Риччі.— А як хочеш нечемно, то штережишя, ха-ха-ха.