Бентежна кров - Галбрейт Роберт

— Ти б підкрався до Страйка, хапав би його за талію? Ти лізеш обнімати Барклея? Ти їм надсилаєш фотки свого члена?

Запала мовчанка.

— Ах ти ж сучка,— сказав Моррис, притискаючи долоню до носа.— Ти ж обіцяла не...

— Що-що він зробив? — спитав Страйк.

— Надіслав мені фото свого прутня,— різко відповіла Робін і знову насіла на Морриса.— Я тобі не шістнадцятирічна етажерка, яка боїться сказати «годі». Не хочу, щоб ти мене торкався, зрозумів? Не смій до мене лізти з поцілунками...

— Він тобі надіслав...— почав Страйк.

— Я тобі не казала, бо ти й так був у стресі,— сказала Робін.— Джоан помирала, ти мотався між Корнволлом і Лондоном, я не хотіла тебе обтяжувати... але з мене годі. Я з ним не хочу більше працювати. Нехай забирається.

— Та Господи Боже,— знову почав Моррис, витираючи ніс,— я просто пожартував...

— Друже, навчися вже розуміти ситуацію,— порадив Барклей, який стояв під стіною, склавши руки на грудях, і дуже тішився.

— Не можна мене отак вигнати через...

— Ти — підрядник,— сказав Страйк.— Ми просто не поновимо твій контракт, та й по тому. Твоя угода про нерозголошення залишиться в силі. Одне слово про те, що ти дізнався, поки тут працював, і я зроблю так, що на жодну детективну роботу тебе більше не візьмуть. А тепер забирайся геть з офісу.

Моррис підвівся. Очі в нього було дикі, з ніздрі крапала кров.

— Зрозуміло. Хочеш, щоб лишилася вона, бо в тебе на неї стоїть, зрозуміло.

Страйк зробив крок уперед; Моррис позадкував і мало не впав на диван, перечепившись.

— Зрозуміло,— повторив він.

Він розвернувся і вийшов з офісу, ляснувши по собі скляними дверима. Поки двері вібрували, а кроки Морриса дзвеніли по металевих сходах, Барклей відштовхнувся від стіни, забрав у Робін ніж, який вона так і тримала, і кинув його в раковину до решти брудного посуду.

— Мені цей пришелепок ніколи не подобався,— заявив він.

Страйк і Робін перезирнулися, тоді глянули на витертий ковролін, де лишилося кілька крапель Моррисової крові.

— Ну ось,— сказав Страйк, плеснувши в долоні.— Як вам ідея: хто перший зламає носа Барклею, той сьогодні переміг?

Частина шоста

60

Питання про те, що могло статися, якби Сем Барклей того вечора не відчинив двері й не увімкнув світло, виринало в думках детективів-партнерів цілі вихідні; обоє раз у раз наново прокручували в голові розмову, мудрували, що собі думає інший, переймалися, що казали й чи не виказали забагато.

Протверезівши, Страйк порадів, що не зробив того, що підказувало йому віскі. Якби він піддався натхненному алкоголем пориванню, то тепер, можливо, гірко жалкував би про втрачену дружбу — а іншої такої в нього ніколи не було. Однак у вільні моменти він усе думав, чи зрозуміла Робін, що він мало не завів розмову на територію, раніше огороджену колючим дротом,— і що в останні секунди перед тим, як Барклей клацнув вимикачем, Страйк намагався згадати, чи давно міняв постіль.

Робін тим часом прокинулася в неділю з відчуттям, ніби по її обличчю ходили ногами, з легким похміллям і з мінливою сумішшю насолоди та тривоги. Вона пригадувала все, що сказала Страйкові, сподіваючись, що не видала почуттів, існування яких звично відкидала — навіть перед собою. Згадка про те, як він назвав її своїм найкращим другом, щоразу викликала спалах щастя,— але день перетікав у вечір, синці набрякали, і Робін почала жалкувати, що не спитала в нього про почуття до Шарлотти Кемпбелл.

Образ Шарлотти нині всякчас витав у думках Робін, ніби темний портрет, який вона ніколи б сама не повісила. Відтоді як чотири роки тому їхні шляхи перетнулися на сходах на Денмарк-стріт, образ потроху набував форми та щільності завдяки подробицям, що їх Робін розповідала Ільза, й уривкам інформації з преси. Й от учора він зробився чітким: романтично-темне видіння втраченої присмертної коханої, що шепоче свої останні слова на вухо Страйкові, лежачи серед дерев.

І це був, як не глянь, дуже потужний образ. Одного разу жахливо п’яний Страйк зізнався Робін, що в житті не бачив жінки, вродливішої за Шарлотту; й от ця прегарна жінка, опинившись на межі між життям і смертю, вирішила написати Страйкові та сказати, що досі його кохає. А що може запропонувати прозаїчна Робін Еллакотт, що дорівняється до такої драми, до такого шалу емоцій? Актуальний графік, упорядковані рахунки й чашку чаю? Обличчя дуже боліло, і через це, понад сумнів, настрій Робін коливався між зблідлою веселістю і похмурими роздумами. Врешті-решт вона себе просто насварила: Страйк зробив перед нею безпрецедентне зізнання в прихильності, а ще вона більше ніколи не побачить Сола Морриса; є всі підстави радіти.

Очікувано, найгірше прийняла звістку про раптове звільнення Морриса Пат. Страйк повідомив їй новину вранці в понеділок, коли детектив і секретарка зіштовхнулися на порозі: він виходив, Пат — заходила. Обоє саме чекали на свою дозу нікотину: Пат дістала електронну цигарку, яку курила на роботі, Страйк витягнув пачку цигарок, якими зазвичай не димів у офісі.

— Доброго ранку,— привітався Страйк.— Я вам лишив на столі записку, треба зробити дещо, поки мене немає. Робін прийде о десятій. А...

Він уже відійшов, але повернувся.

— ...порахуйте зарплату Морриса до п’ятниці й перекажіть, будь ласка, на його рахунок. Він уже не прийде.

Страйк не став чекати на реакцію, тож на повну силу розчарування секретарки вилилося на Робін, коли вона прийшла до офісу о десятій. Пат слухала радіо, але вимкнула його, щойно Робін натиснула клямку дверей.

— Доброго ранку. А чому... ой, що в тебе з обличчям? — спитала Пат.

За два дні обличчя Робін мало ще гірший вигляд, ніж у суботу. Набряк зменшився, але навколо очей виступили сіро-червоні плями.

— Та випадково налетіла обличчям на дещо,— відповіла Робін, скидаючи пальто й вішаючи його на гачок.— Тож цього тижня на стеження я не виходжу.

Вона дістала з сумки книжку й пішла до чайника. В метро сьогодні всі на неї потай поглядали, і це було не дуже приємно; але говорити Пат, що винний лікоть Страйка, Робін не хотіла, щоб по можливості не підживлювати її антипатію до свого партнера.

— Чому Сол уже не прийде? — спитала Пат.

— Не впорався з роботою,— відповіла Робін, не обертаючись до Пат, і взяла з полиці два горнятка.

— Про що ти? — обурилася Пат.— Він викрив того чоловіка, що зраджував дружині з нянькою. І всі папери вчасно заповнював... на відміну від того юродивого шотландця.

— Знаю,— відповіла Робін.— Але з нього був кепський командний гравець, Пат.

Пат затягнулася нікотиновою парою і насупилася.

— Отой,— кивнула вона на стілець, на якому зазвичай сидів Страйк,— міг би в Морриса дечого повчитися!

Робін чудово розуміла, що не Пат вирішувати, кого партнери беруть на роботу, а кого виганяють; але, на відміну від Страйка, вона вважала, що Пат як член їхньої маленької команди заслуговує знати правду.

— Його не Корморан вирішив звільнити,— сказала вона, розвернувшись до секретарки,— то я так захотіла.

— Ти! — здивувалася Пат.— Я думала, ви одне одному подобаєтеся!

— Ні. Він мені не подобався. Серед іншого, він на Різдво надіслав мені фото свого ерегованого прутня.

На зморшкуватому обличчі Пат проступив майже комічний шок.

— П... поштою?

Робін засміялася.

— У різдвяній листівці? Ні. В есемесці.

— А ти не...

— Чи я про це просила? Ні,— відповіла Робін уже без усмішки.— Пат, він неадекватний.