Владимир Кашин - День народження (на украинском языке)
_Лада._ Ну i як: завищав?
_Магнiтофон._ Нi, мовчки облизнувся... Але тепер, сподiваюсь, бiльше не буде говорити непристойностi про наших дiвчат. А вже пiсля цього вiн, може, й пiшов у ванну - прополоскати душу. А я повернувся до компанiї. Еге ж, Чорний?
_Санько-Чорний._ Умгу.
_Денис._ Значить, Маг i Чорний вiдпадають. Хто iще виходив?
_Лада._ До речi, ти теж на мiсцi не сидiв, бiгав по квартирi.
_Денис._ Але ж я господар. В мене - обов'язки: то попiльничку витрусити, то з пляшками розiбратися, то...
Несподiвано дзвонить телефон. Нiма сцена.
_Денис_ (бере трубку злякано). Так... Веприк слухає... Клуб? Який клуб? (Повертається до друзiв i робить заспокiйливий жест. Зовсiм iншим тоном). Це не клуб!.. Ах, ви - клуб!.. Ясно... Оздобити? Гаразд... Можна. Можна рiзьбу зробити... Iнктрустацiя, звичайно, теж приємна рiч... Що-що?.. Рiзьба завжди доречна!.. Не розумiю... Сосновi рами? Каркаси?! Якi каркаси?!! (Гнiвно кидає трубку).
_Магнiтофон._ Знову кличуть цвяхи у дошки забивати? Такого майстра! Iдiоти!
Знову дзвонить телефон. Денис не хоче брати трубку, гiрко знизує плечима: "Що я їм, шабашник який-небудь..."
_Магнiтофон_ (бере трубку). Нi, не перервали... Нi, майстер з вами не буде розмовляти... Вiн зайнятий - Венеру Мiлоську зараз рiже. На весь зрiст... Не розумiєте?.. Мiлоську, кажу... А рами самi навчiться збивати. Так-так? Дуже просто: молоток i жменя цвяхiв... Чао! (Кладе трубку. До всiх). Отже, продовжимо. Денис теж вiдпадає. Бiлий нiкуди не виходив. Єдиного зовсiм не було того вечора. Залишається Еврика. Наскiльки я пам'ятаю, Еврика виходив з Олею.
_Еврика_ (iронiчно). Чiпка в тебе пам'ять. Це було тодi, коли я витягав з ванни Чорного, наприкiнцi фантiв. Ти ж сам був "самоваром" i присудив нашим фантам поцiлуватися.
_Магнiтофон._ Для цього не обов'язково йти у ванну кiмнату.
_Еврика._ А може, вона соромилася при всiх.
_Лада._ Щось довгенько ви там цiлувались. З пiвгодини.
_Таня._ Скористався, що Єдиного не було!
_Еврика._ Якi пiвгодини? Може, пiвхвилини. А ти що з хронометром стежила?
_Лада._ Нi, пiвгодини. Я точно знаю. У мене якраз заболiла печiнка, i я випила лiки. А вони тiльки через двадцять хвилин бiль знiмають. А вас з Олею все не було...
_Еврика._ А ти нiде не занотувала, скiльки часу я витягував Чорного з ванни, одягав. Може, всi двадцять хвилин.
_Лада._ I не тiльки цi двадцять хвилин. Потiм ще прийшов Вiктор, всi танцювали, i вiн вмикав свiтло. А тебе все ще не було...
_Таня._ Ой!..
_Денис._ Що "ой"? Що?
_Таня._ Ой, якi ж ми дурнi!.. Як же це вiдразу не спало менi на думку! Все ж так просто.
_Денис._ Не тягни за душу.
_Таня._ У квартирi були тiльки ми. I якби стався тут злочин, то хтось би iз нас потерпiв. Все iдiотськи просто! Ми знову тут - i всi живi й здоровi.
_Лада._ Крiм того Вiктора. Але убивцю знайдено. Правильно, Таню.
_Денис._ А Оля?
_Санько-Чорний._ Що "Оля"? Адже дiвчата не беруться до уваги. Якi з них можуть бути злочинцi!
_Денис._ Я питаю, де Оля? Чому не прийшла сьогоднi? Навiть по телефону не поздоровила.
_Таня_ (пiдхоплюється). Справдi! Оля тодi теж десь зникла. Може, це з нею щось трапилося?!
Мовчанка.
_Еврика_ (роздумливо). Що з нею могло статися...
_Таня._ Я так бiльше не можу, треба подзвонити Олi i все з'ясувати. (Пiдбiгає до телефону).
_Еврика._ Не треба.
_Денис_ (пiдводиться). Я сам подзвоню. (Починає набирати номер).
_Еврика_ (теж пiдходить до телефону i кладе руку на важiль). Не треба, я сказав!
_Денис._ Чому?!
_Еврика._ Не чiпайте. Я знаю, що говорю...
_Санько-Чорний._ Вiн щось знає!!
_Лада._ I приховує вiд нас?!
_Магнiтофон._ Тут щось не так... Ану кажи!
_Еврика._ Не хотiлося говорити, адже Ольга - наречена. Але ви мене примушуєте...
Пауза.
_Таня._ Ой, почекай!.. Може, й справдi не треба зараз...
_Еврика_ (роздумливо). Та, мабуть, все ж таки треба. Я вагався, не хотiв компрометувати Ольгу. Але тепер скажу - злочин був.
_Таня._ Оля - i злочин?!
_Еврика._ Злочинець - Вiктор. Той самий Вiктор. Користуючись тим, що Ольга сп'янiла, вiн намагався... Ну, зрозумiло... I до Лади потiм на танцях чiплявся... Манiяк!
_Магнiтофон._ I ти це бачив?!
_Еврика._ Розповiм все по порядку. Пiшли ми з Олею спершу на кухню. А там Вiктор сидить, смалить сигарету... Заглянув я у ванну кiмнату. Там - Чорний хропе. Поки приводив його до пам'ятi, випихав на сходи, ставив пiд стiнку, щоб вiн прочумався на свiжому повiтрi, цей Вiктор почав залицятися до Олi. Повертаюся, дивлюся - Ольги на кухнi вже немає, Вiктора теж. I чую раптом крик у ваннiй кiмнатi. Смикнув за дверi, замкнено...
_Денис._ А чому ми не чули крику?
_Еврика._ У вас тут гримiла музика!.. Значить, смикаю дверi, стукаю, нiякого результату... Ольга там плаче, кричить. Ну, я зiрвав гачок, вирвав Ольгу з його рук i дав цьому Вiктору в морду.
Пауза.
_Денис._ Чого ж ти вiдразу нам не сказав?!
_Еврика._ Заради Ольги.
_Денис._ Певно, тому у Вiктора був такий божевiльний вигляд, коли вiн прибiг i став вмикати в кiмнатi свiтло.
_Майя._ Нi, товаришi. Злочинець не став би у такий момент вмикати свiтло. Навпаки.
_Магнiтофон._ Звичайно, вiн вiв би себе iнакше.
_Еврика._ Вiн був п'яний i лiз на рожен. Йому хотiлося скандалу, бiйки. Особливо пiсля того, як я йому врiзав. Або просто хотiв засвiдчити свою присутнiсть у кiмнатi, створити собi алiбi.
_Магнiтофон._ Ти, до речi, повернувся пiзнiше вiд нього...
_Еврика._ Я заспокоював Ольгу. Вона ридала, плаття в неї було подерте, i вона побiгла додому... Тепер злочинець убитий... Мабуть, це мав на увазi слiдчий, коли сказав про другий злочин...
_Лада._ Оце так... Ми нiчого не чули i навiть не здогадувалися!
_Денис._ А я думав, хто у ваннiй кiмнатi гачок одiрвав?!. До речi, Чорний, ти усе ще стояв на сходах, коли пiшла Оля?
_Еврика._ Чорний на той час уже сповз по стiнцi i спав навпочiпки у кутку. Я знову його розбудив i упхав у кiмнату, поки Оля на кухнi приходила в себе... Вiн нiчого не бачив... Тепер ви розумiєте, чому я не хотiв, щоб дзвонили Ользi. Не слiд травмувати людину. I давайте умовимося: я вам нiчого не говорив, ви нiчого не знаєте. I слiдчому не треба цього знати. Зробленого не повернеш, а злочинця вже покарано...
_Магнiтофон._ Й справдi, де ж подiвся той слiдчий?
_Таня._ Може, подзвонити у прокуратуру?
_Санько-Чорний._ Здурiла!
_Денис._ Ви ж чули - вiн у лiкарнi.
_Санько-Чорний._ А я не можу бiльше тут сидiти. На мене стеля давить!
_Денис._ Давайте змiнимо обстановку. Ходiмо на кухню пити каву.
_Санько-Чорний._ Каву?! Годиться!
Санько-Чорний пiдхоплюється i виходить, за ним iдуть усi, крiм Майї, Лади та Санька-Бiлого, який i далi лежить на розкладушцi, зарившись головою пiд подушку.
Пауза.
_Лада_ (поволi пiдводиться i пiдходить до Санька-Бiлого, якийсь час мовчки дивиться на нього, цiдить крiзь зуби). У-бив-ця...
Санько-Бiлий нiяк не реагує на це.
_Майя_ (спокiйно). Вiн ударив Вiктора, захищаючи вас, Ладо.
_Лада._ А чого ви радiєте?
_Майя._ Я не радiю.
_Лада._ Не ваше засипалось, не ваше i мелеться. I що взагалi ви тут робите? Чого стовбичите i вуха розпустили? Приємно ритися у чужiй бруднiй бiлизнi?!
_Майя._ Я не можу пiти. Слiдчий сказав нiкому з квартири не виходити.
_Лада._ Тебе це не стосувалося! (Тупає ногами). Забирайся геть! Негайно!..
_Майя._ А тепер я сама не хочу.
_Лада._ А-а, може, ти теж з прокуратури, шпигуєш тут?! Хто ти така?!
_Майя_ (дуже спокiйно). А знаєте, вам у парику було краще.
Входить _Санько-Чорний_ з чашкою кави в руцi.
_Санько-Чорний._ Чого ви настовбурчили пiр'я як пiвнi?.. Пробачте, як дикi курки...
Лада рвучко повертається i виходить.
_Санько-Чорний_ (до Майї). А ви хiба не хочете кави? Денис там уже i вам налив.
Майя виходить. Санько-Чорний сiдає у крiсло, п'є каву i просторiкує.
_Санько-Чорний._ Найжахливiше - це замкнутий простiр. (Ставить чашку на стiл, пiдводиться). Чотири кроки вперед... чотири назад. (Пiдводить голову). Хоч би стеля обвалилася, i то було б легше... Не маю права вийти звiдси... Я - чесна людина i не маю права!.. (Вибухає). Я бiльше не можу!.. Я бiльше не хочу!.. Я не витерплю!.. Цей замкнутий квадрат, цi стiни!.. (Роззирається i раптом звертає увагу на Санька-Бiлого). Лежиш?.. Ну лежи! Вскочив ти в халепу, братухо. М-да... А менi, зрештою, наплювати на вас всiх. Я нiкого не вбивав i нi за кого не хочу страждати. Я буду їсти i пити, пити i їсти, а потiм - "смiятися, як дiти". (Сiдає за стiл). О, сайра! Годиться! Ковбаска. (Наливає собi чарку). I вип'ємо...
Входить _Лада._
_Лада._ Не можу. Не можу її бачити! Мене всю тiпає. I на кухню приперлася. Крива, перехняблена, ноги нi те нi се, а теж корчить iз себе. Цяця!..
_Санько-Чорний._ Ти про кого?
_Лада._ Та про цю - Майку. А ти чого тут усамiтнився?
_Санько-Чорний._ Розумiєш, Ладо... Давить...
_Лада._ Що давить?
_Санько-Чорний._ Усе... Ти вiдчувала коли-небудь жах замкненого простору? Я - вiдчуваю. Декотрi люди не можуть довго перебувати серед одних i тих самих стiн. Я - теж. I ця квартира, пiсля того, як заборонили виходити, стала менi нестерпною.
_Лада._ Еге ж, все тут якесь незугарне. Меблi розставлено без смаку, безглуздо. А якi гидкi, похмурi оцi стiльцi, очi мої їх не бачили б! (Саркастично). "Краса, краса!", "Золотi руки!", "Чудо!.." А краса - це зовсiм iнше... I у всьому тут якась нiсенiтниця! (Починає переставляти стiльцi). Безглузда розстановка!.. I важкi якi!.. (Намагається пересунути диван). Та ну його!.. (До Санька-Чорного). Дай сигарету.
