Остання крапля - Цикіна Галина

Жінка струснула із себе спогади двадцятирічної давнини, коли звернула на рідну вулицю. Втретє поглянула на телефон і втретє переконалася, що батарея сіла й екран мовчить. Вона автоматично запхала мобільний до кишені куртки. Носити телефон у сумочці було б, звісно, зручніше, але жінка переживала, що тоді не почує дзвінка. А мати завжди дуже сердилась і хвилювалася, коли Таня не брала слухавки.

Тетяна поспішала та йшла з опущеною головою, щоб вітер не задував в обличчя снігу, тому не звернула жодної уваги на зміни у дворі Андрія Злого. Вона нарешті добігла до свого двору, коли помітила біля воріт чиюсь постать. Жінка зойкнула й відсахнулася.

— Таню, це я, — почула вона знайомий голос.

— Вероніко? Що ти тут робиш у таку погоду?

— Тебе чекаю, — Тетяна побачила, що подруга затамувала подих.

«У неї щось сталося?» — промайнуло в голові.

— Твій брат уже знає, — продовжила Вероніка, — а тобі ніхто не міг додзвонитися.

— У мене розрядився телефон… А що, власне?…

— Таню, — подруга взяла її за руку, — у мене для тебе дуже погані новини…

Розділ 7

Після вечірніх подій Вероніка цілу ніч не могла заснути. Вона втішала Таню як могла. Подруга відразу хотіла мчати до моргу, але таки вдалося переконати її почекати до ранку. Врешті, наковтавшись заспокійливого, Таня заснула у Вероніки вдома. І добре, бо не хотілося лишати її саму в такому стані.

Коли будильник на телефоні рішуче став наполягати, щоб Вероніка прокидалася, вона вже давно була на ногах. Швидко натиснула кнопку «Вимкнути», аби не розбудити Тетяну, що спала в сусідній кімнаті. Жінка продумувала, що їй треба зробити зараз: відпроситися з роботи, приготувати сніданок і…

Від думок Вероніку відволікло активне шурхотіння в кухні. Здавалося, що ціла зграя кігтистих істот танцює в її будинку вальс. Жінка шмигнула до джерела шуму.

Коли двері відчинилися, до її ніг підбіг маленький коричневий клубочок із великими очима та куцим хвостом. Вероніка взяла цуценя на руки й зойкнула, оглянувши свою кухню.

Усе, що тільки міг подіставати, песик подіставав, порозривав і порозкидав: сміття, їжу, спеції.

— Бачу, ти тут часу не гаяв, — звернулася до цуценяти. — Ну і що мені з тобою тепер робити?

Жінка провела рукою по шерсті: де-не-де вона позлипалася, Вероніка навіть угледіла кількох бліх.

— Найперше — помити! — відповіла вона на своє ж запитання.

Щеня пискляво гавкнуло й лизнуло її обличчя. Вероніка засміялася, пригорнула його до себе. Цуценя підняло голову й дивилося на неї розумними, повними грайливих іскорок очима.

Раптом жінка відчула, як тепла пляма розповзається по грудях і животі. Ні, це був не прилив любові, а струмінь сечі, що виливався з песика.

— Ні, ні, ні, — Вероніка побігла з будинку, несучи перед собою цуцика, який не переставав пісяти.

— Ось тут треба це робити! — скомандувала жінка, коли винесла цуценя за поріг. Песик лише весело махнув хвостом і заскочив назад до будинку.

— Зрозуміла, — промимрила Вероніка, — пісяти не хочеться. Ну звісно, усе ж на мені.

Жінка вчасно встигла помітити, що її хвіртка відчиняється. Вона заскочила на веранду й накинула на себе куртку, аби прикрити обпісяну собакою піжаму.

Коли Вероніка знову вийшла надвір, гість був уже майже на порозі. Її сусід досить хвацько минав кучугури й наближався із широкою усмішкою.

— Привіт, — мовив він, наблизившись.

— Привіт, Тарасе, — відповіла Вероніка.

Песику, вочевидь, набридло чекати на свою хазяйку в домі, тому він повернувся на ґанок. Побачивши незнайомця, цуценя розсерджено загарчало. Спробувало навіть стати в бійцівську позу, але лапка зісковзнула на заледенілих кахлях, і цуцик бемкнувся носиком. Куди й ділася його хоробрість — цуценя сховалося за ногу Вероніки.

— Що це ще за бродяга? — запитав чоловік.

— Схоже, це мій новий співмешканець, — засміялася жінка, — а головне — про те, що мешкатиме тут, вирішив він, а не я.

— Цікава істотка, — усміхнувся Тарас.

Вероніка раптом піймала себе на думці, що це усмішка чоловіка, який уміє зваблювати жінок, тому поспіхом відвернулася.

— Я чув, що сталося вчора, — продовжив тим часом чоловік. — Якщо потрібна моя допомога, звертайся.

— Та що мені буде? — Вероніка взяла цуцика на руки, помітивши, що той почав тремтіти від холоду. Але вже врахувала попередній досвід і повернула його пісяльним апаратом вбік. — Кого шкода, то це Таню. Тепер, вважай, у неї нікого не лишилося.

— Так, усі знають, що в них із братом кепські стосунки.

— Я пам’ятаю Антона з дитинства й сумніваюся, що з кимось у нього можуть бути нормальні стосунки.

— Ти, як завжди, маєш рацію, — розвів руками Тарас.

Цуценя, побачивши різкий рух, знову загарчало.

— Ти диви яке! Ти дійсно вирішила його залишити?

— Мій колишній терпіти не міг собак, котів і взагалі все живе. Тому, вважаю, зараз саме час нарешті робити так, як хочу я.

— Твій колишній — ідіот. Якби в мене була така дружина, як ти, я б виконував будь-яку її забаганку.

Вероніка знітилася. Вона не знала, як реагувати на такі слова. Тарас одним реченням робив їй комплімент і принижував власну дружину. На своє щастя, жінка через прочинену хвіртку помітила, як повз її двір, повільно похитуючись, пройшов якийсь чолов’яга.

— А це хто? — запитала вона. — Уперше за кілька місяців його бачу.

Тарас обернувся.

— Це Васька Іванченко. Ти вперше його бачиш, бо він безпросвітно в запої. Алкоголік кінчений. Дивно, що він вештається тут. Я чув, що поліція вважає його одним із підозрюваних у вбивстві баби Тоні.

— Його? А я думала, оцього Андрія.

— Злого? Та проти нього не буде ніяких доказів, як завжди.

Вероніка хотіла уточнити, що чоловік має на увазі під «як завжди», але цуценя на її руках незадоволено завертілося, намагаючись залізти під куртку.

Жінці хоч і приємно було бесідувати з Тарасом, але вона не хотіла більше тримати на морозі маленьке створіння, до того ж боялася, що запах сечі от-от сягне чоловікових ніздрів. Сусід зрозумів її міміку й жести й досить незграбно почав прощатися.

— Вероніко, — спинився він, — якщо потребуватимеш допомоги, будь-якої, звертайся.

— Добре.

«І чого це я так рознервувалася від його слів? Людина просто допомогу пропонує».

— Як ти хоч назвала свою знахідку? — кинув він їй наостанок.

Вероніка ще раз поглянула на песика. Одне вухо в нього стирчало, інше висіло, він мав величезні сірі очі й ніс, що трішки підпух після удару об ґанок.

— Носик, — усміхнулася жінка. — Його звати Носик.

Розділ 8

Антон Доля наніс на обличчя крем для гоління і завмер, розглядаючи своє відображення у дзеркалі. Широкі брови, довгий із кривинкою ніс, тонкі стиснуті у стрічку губи. Він був цілковито схожий на батька в молодості, за винятком погляду. Ні, не очей, а саме погляду. Щойно він зрозумів, що це мати так завжди дивилася на всіх і все, із якоюсь зверхністю і відразою. На мить чоловікові здалося, що то вона споглядає на нього з люстра, готова кинути черговий свій докір.

Антон провів далі піною і наткнувся долонею на малесенький, ледь помітний рубець на підборідді. Він добре пам’ятав той день.

Його батько від природи був людиною безтурботною і завжди любив усе перетворювати на веселу гру. От і тоді. Антону було тринадцять, і в нього щойно почав з’являтися перший пушок на обличчі. Тож батько запропонував поголитися.

Їм тоді було так весело, що хлопець не помітив, як випадково порізав бритвою підборіддя. Антон зойкнув і почав швидко змивати краплі крові.

— Нічого, — усміхнувся батько, — ти ж мужик, терпи.

Він дістав із шухляди медичний пластир і заклеїв синову ранку.

— Ну що, полегшало? — запитав чоловік.

Антон не встиг відповісти, бо до ванної кімнати заскочила мати. Вона, вочевидь, почула його крик і прибігла рятувати свого хлопчика.