Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Хороша ідея. – Вона звільнилася від спідниці. – А загалом, я знаю, хто повинен заплатити за все.

– Кажи.

– Потім.

Рушник упав на дно мокрої ванни.

Вологий після вчорашнього дощику день перетік у тихий, надміру теплий, як для середини осені, вечір.

Права жіноча рука розгорнула новий записник на першій клітчастій сторінці. Ліва стиснула простеньку кулькову ручку, куплену там само, де й блокнот, – у канцтоварах неподалік. Перш ніж писати, жінка все ж затримала руку біля верхньої клітинки. Нарешті старанно, друкованими літерами вивела:

Пальці вибили дріб на поверхні стола. Жінка ще трохи вагалася. Проте далі писала впевнено, вона вже все остаточно вирішила, склала потрібний список.

Останнє в списку прізвище жінка жирно підкреслила.

Трохи подумавши, провела таку саму лінію під прізвищем його дружини.

Ще й обвела обидва нерівним колом.

Частина перша

Чвари давні, проблеми нові

На виїзді з Києва трасу накрив ранковий туман.

Погода була однією з причин, чому Лора Кочубей не любила листопад. Останній місяць осені віддячив за ставлення сторицею, три роки тому забравши в неї Ярослава. Чоловік, який був для неї Всесвітом, загинув у листопаді на Донбасі, під Мар’їнкою, від снайперської кулі.

Трохи більше ніж за рік по тому до Лори в гості, не в найкращий для неї час, завітали двоє чоловікових друзів. Раніше в новинах вона чула про застреленого російського снайпера. Побратими прийшли розкрити невеличку військову таємницю: той стрілець – убивця Ярослава, і один із гостей полював за ним сім місяців, щоб помститися. Тоді молода вдова розгубилася. Й дотепер згадує, як ніяково почувалася і як їй було за себе соромно.

На той час Лариса Василівна Кочубей вже не служила в карному розшуку. Попросилася туди ще на п’ятому курсі університету. Вже тоді одружилася, взяла чоловікове прізвище, і Ярослав уперто, наполегливо відмовляв іти на «чоловічі хліби». Аби він не сказав саме цю фразу, хтозна, чи пішла б Лора в розшук. Але оте чоловічі змусило затятися, впертися, закусити вудила. На її глибоке й щире переконання, немає – гаразд, майже немає – таких сфер, котрі призначені лише для чоловіків або лише для жінок. У них навіть виникла з цього приводу перша сімейна сварка, в якій Лора перемогла.

Попервах їй було важкувато. Не через ношу, непосильну для жіночих плечей, – через потребу щодня, щогодини, щохвилини доводити колегам та керівництву свою професійну придатність. У сталому чоловічому світі зі звичаями, що вкоренилися роками, поколіннями, Лорі спершу доводилося банально виживати й пристосовуватися, приймати не нею, загалом – не жінками, створені правила гри, зазвичай неписані.

Та незабаром слідча Кочубей вже вважалася однією з найкращих, найкомпетентніших фахівців із розкриття особливо тяжких злочинів.

Закріпившись у відділі, змусивши себе поважати й рахуватися з собою, Лора бралася за навмисні вбивства, ловила кілерів, вираховувала серійних убивць. І до того, як Ярослав пішов добровольцем, мала в активі шістьох маніяків, із них – двох жінок, чия жорстокість та винахідливість давала фору чоловікам. Ходили чутки, що на тридцятиріччя їй готують подарунок – підвищення в чині та посаду начальниці «убивчого» відділу не в районному управлінні, аж у Главку.

Не судилося – Ярославова загибель поставила хрест на подальшій службі. Лора написала заяву, мотивом указала відсутність сил та стимулу для подальшої роботи. Про те, що почалося в її житті потім, без болю й огиди згадувати не могла. Але й забувати не хотіла – надто повчально, дуже важливий урок на майбутнє.

Ось звідки сором перед чоловіковими друзями-месниками. Лора мала справу з трупами, багато разів оглядала тіла на місцях пригод, навчилася не зомлівати в морзі під час розтину. Але не змогла знайти правильних слів для тих, хто покарав – убив – росіянина, чия куля зробила її вдовою. В якийсь дуже короткий момент вона побачила перед собою не бійців, які з честю, гідно виконали свій обов’язок, а вбивцю та його спільника, не інакше. Лора тоді швидко опанувала себе, висварила подумки, почала вибачатися, і гості щиро не розуміли, за що саме. Зрештою, вони правильно оцінили стан жінки, довго не затрималися, попрощалися й пішли.

Проте листопад був для неї прикрішим за вісника смерті – так назвала останній місяць осені для себе.

Чи то від сильного стресу, чи від кошмарних, затягнутих дурманом місяців скорботи Лора втратила імунітет до різних застудних хвороб. Раніше не помічала за собою надмірної хворобливості, вважаючи чхання й кашель у березні та листопаді звичайною сезонною ознакою. Вичухувалася дуже швидко, і тут не обходилося без чоловіка: Ярослав у сезон заварював дружині шипшину, дбав, аби вона постійно тримала себе в теплі, й боровся з протягами. Відтоді, як його не стало, Кочубей почала «чіпляти» сезонні хвороби швидше, а вичухувалася з них довше й важче.

Листопад, сірий, брудний, пронизливий, незатишний, мов відкрита рана природи, був Лорі особливо неприємним.

Нуль комфорту.

Тому спершу категорично відмовилася їхати у відрядження, тим паче – в дивне, незрозуміле їй і взагалі – приватне. Хоча Данило Гайдук, колишній колега й добрий приятель Ярослава, а нині – її шеф та покровитель, так не вважав. На його думку, залагодження справ, котрі псують його особисту репутацію, прямо стосується безпеки банку «Омега».

Бо репутація – це і є безпека.

Проблему шеф окреслив учора по обіді.

А їхати до Житомира треба було вже завтра зранку. Лора не пам’ятала, коли востаннє її по роботі підганяли аж так, ще й із такого дивного приводу. Навпаки: служба безпеки банку була ефективною, коли поспішала повільно, ретельно вивчала загрози, не порола гарячку та не рубала з плеча. На відміну від карного розшуку, тут Лору ніхто не квапив, не дивився в потилицю, не вимагав якомога швидшого звіту про успішне розкриття. Дещо повільний темп, котрий передбачав більше аналітики, цілковито її влаштовував. Тому й запитала:

– Де пригорає, Гайдуче?

Коли вони були самі, Лора дозволяла собі такий тон, навіть панібратство, хоча не зловживала й мала чітке розуміння субординації. За межами їхнього приватного простору він був «Гайдук, Данило Гайдук». Так начальника служби безпеки називали колеги позаочі, й це перегукувалося зі знаменитою візиткою: «Бонд. Джеймс Бонд». Шеф знав це, і порівняння йому лестило. Проте воно стосувалося не якихось суперменських здібностей, а того, який вигляд намагався мати Гайдук – і, власне, мав.

У травні йому виповнилося сорок два. Лора знала Гайдука стільки, скільки й покійного чоловіка, проте жодного разу не була в нього вдома. Тож могла лише уявити ту шафу, де шеф тримає дорогі елегантні костюми, сорочки та цілу колекцію краваток. Із дружиною він розлучився ще до війни. І хоч вони залишилися друзями, та Лора не уявляла, що колишня щодня навідує Гайдука й прасує йому одяг. Дбайливо приборкує праскою кожну складочку й наводить стрілки на штанях. Літня спека могла змусити шефа зняти піджак, але краватку – ніколи.

Часом Лора уявляла його рекламною моделлю брендового чоловічого одягу, і тут образ дорослого, впевненого в собі, надійного солідного пана доповнювала зачіска. Гайдук зарано, як для своїх сорока двох, посивів, та навіть тут залишився собою. Біле волосся дуже рівномірно, гармонійно, мовби хтось навмисне так робив, межувало з чорним. Це давало йому підстави жартувати з себе, називаючи голову чорно-білою, мов людське життя.

Усе це вкупі обеззброювало як підлеглих, так і опонентів. Данило Гайдук не просто справляв враження чоловіка, який залишає за собою останнє слово й домінує в усьому. Він був таким. Лора ж користувалася власним статусом тієї, хто може та має право не погодитися з шефом, заперечити йому. Це не афішувалося зі зрозумілих обом причин. І все ж Гайдук зважав на Лорину думку, коли про щось просив чи віддавав розпорядження.