Остання крапля - Цикіна Галина

Вероніка не відповіла.

— Знаєте?! — закричала Софія і стисла пістолет у руці.

— Ні, — тихо відповіла Вероніка, відчуваючи, що її самоконтроль от-от лусне, як мильна булька.

— На горищі. Зізнаюся, іноді взимку там було холоднувато, але загалом це було моє місце, мій світ. Тому я з дитинства знала всі способи туди потрапити, — Соня знову перевела погляд на полум’я. — Того разу, останнього разу, коли мати зрадила мене, я вночі без ускладнень пробралася на горище, там у нас електричний провід проходив. Улаштувати коротке замикання було простіше простого.

Вероніка видихнула.

— А знаєте, що мені принесло найбільшу насолоду? — Софія знову обернулася до Вероніки, її обличчя стало хижим. — Вона прокинулася, коли почалася пожежа. Прокинулася і побігла до дверей, але цього разу я зачинила їх у неї перед обличчям.

— Софіє! — Вероніка протерла очі руками, намагаючись не допустити, щоб сльози зрадницьки побігли щоками. — Ти ж не така! Ти хороша дівчина.

— Так, — усміхнулася Соня, — так і є. Дивіться, скільки добра я зробила! Моя мати була лише кінченою алкоголічкою, зайвою людиною в цьому суспільстві. Антон — ще та тварюка, шкода, що я стільки років уважала його своїм сонцем. Я знала, як він біситься через ті пробки, а ще знала, що з нього такий електрик, як із мене балерина. Підтягнути голий провід до пробки було дуже просто. Щоправда, я вважала, що разом з Антоном згорить і наш будинок, щоб не залишилося слідів. Ех… — Софія на мить замислилась. — А Антоніна Йосипівна? Ви бачили, як раділи Ластівенки, коли вона не прийшла того дня до них по борг?

— То Надя Ластівенко справді бачила зниклу папку у вашому домі?

— Я дурепа, не встигла її сховати, і спершу злякалася, що Ластівенчиха щось розповість, але та товстуха все звалила на Антона. Вона, видно, і подумати не могла, що така затюкана домогосподарка, як я, на щось здатна. Певне, по собі мене рівняє. Так що, — Софія розвела руками, — як бачите, я лише добро роблю.

Вероніка видихнула. На мить у домі запала тиша, у плиті потріскували полінця.

— Справді, Соню? — врешті запитала жінка. — Як же у твій список добрих справ уписується Тетяна?

Софія повільно підійшла до Вероніки, нахилилася так близько, що жінка бачила білки її очей.

— Вона знала… Ваша Таня…

— Що знала?

— Про результат тесту на безпліддя.

— Це вона тобі таке сказала?

— Вона натякнула сьогодні вранці, але я відразу все зрозуміла.

Вероніка відчула, як біль у боці посилився, у голові знову стали вистрибувати зображення кольорів.

— Навіть якщо так, — Вероніка струснула головою. — Таня не хотіла тобі зла. Вона чи не найбільше прагнула тобі допомогти!

— Та ні, не треба тепер мені її допомога. Нехай вона краще згорить.

«Згорить. Вона сказала в майбутньому часі», — промайнула думка.

— Соню, припини це все, — Вероніка спробувала встати, але біль пройняв її бік, і жінка знову впала на ліжко, — скажи мені, де Таня, будь ласка.

Софія хмикнула:

— Хороша ви людина, Вероніко. Самі он у якому становищі, а хвилюєтеся за якусь Таню. — Софія зітхнула. — Ви підтримали мене не один раз, і я це запам’ятала. Бо ви така була єдина. Дуже шкода, що ви прийшли сюди. — Стримуючи сльози, Софія спрямувала пістолет Вероніці у груди.

Жінка завмерла. Що робити — вона не знала. Дуло чорним оком уп’ялося в її грудну клітку.

Руки Софії затремтіли, коли палець потягнувся до спускового гачка. Але, мить постоявши, Софія опустила зброю. Вероніка бачила, що дівчина розривається між бажанням прибрати перешкоду та почуттями. Вона хотіла сказати дівчині щось важливе, аби вгамувати її біль, але не встигла. Обидві різко повернулися до вікна, бо почули гарчання двигуна. Софія обережно виглянула в розбиту шибку.

— Якого чорта тут робить позашляховик? — обурилася дівчина. — А ще кажуть, що це безлюдна місцина.

Трохи подумавши, Соня підійшла до жінки. Вероніка не відводила очей від обличчя дівчини.

— Вибачте, Вероніко, — промовила Софія. Вона розмахнулася і вдарила жінку у скроню руків’ям зброї. Вероніка знепритомніла. — Я поки що не можу вас убити.

Розділ 50

Таня підставила руки та ступні до залишків імпровізованого вогнища. Усміхнулася, відчуваючи, як шкіра всотує останні залишки тепла.

Її вогнище горіло недовго: гілляччя було сире та й Тетяна не була майстром у розведенні багаття. Вогонь добре палав, доки горів гас, потім кілька гілок таки зайнялося, але вони були тонкі і згорали швидко. Ті ж товсті полінця, до яких Тані вдалося дотягнутися, лише шкварчали, але так і не зайнялися.

Таня заплющила очі, щоб не спостерігати, як цівочка диму, що струменіла від обгорілого сирого поліна, поступово тоншає.

Жінка інстинктивно потяглася до балончика гасу та коробки з останнім сірником.

«Може, долити гасу й воно розгориться, — подумала вона, — але що робити тоді? Сподіватися, що хтось кинеться мене шукати…».

Таня згадала, як у дитинстві, коли її ображав однокласник Пашка Заворотнюк, вона мріяла, що колись приїде прекрасний принц на білому коні, її лицар, її захисник, і врятує… але принц усе не приїжджав.

Потім, коли вона закохалася вперше, щиро повірила, що то нарешті він, її охорона й захист, але хлопець виявився як та цівочка диму — тонкий і слабкодухий. Злякався майбутньої тещі і втік ще до вінчання.

«Усе-таки Антон мав рацію, — сумно подумала Таня, прокручуючи в руці коробку із сірником, — я ні на що не здатна без матері».

Вона задерла голову, вдивляючись у зорі.

«Ба більше, я нікому не потрібна, окрім неї».

Тетяна поглянула на балончик із гасом, що лежав на колінах.

— Може, тоді й не варто стільки мучитися, — хрипло проговорила вона і стала мугикати стареньку пісеньку, беручи до рук балончика.

Розділ 51

Андрій ніяк не міг розгледіти місток, що мав вести через річку до Антонового мисливського дому. Із кожною хвилиною це все дедалі більше дратувало чоловіка. Здавалося просто нестерпним проїхати так швидко десятки кілометрів, а потім за двісті метрів від будинку витратити стільки часу.

Чоловік урешті зупинив авто. Дорога біля річки була похилою, далі скрізь були яри, Андрій зрозумів, що навіть його позашляховик тут далеко не заїде. Тому він нетерпляче вимкнув запалювання, поставив першу швидкість і ввімкнув ручне гальмо, щоб його «Land Cruiser», бува, не вирішив продовжити рух без водія. Андрій замкнув двері, підійшов до берега річки, роззирнувся. Містка так і не було видно, але через річку виднівся вогник, що тьмяно блимав у мисливському домі. Ще трохи далі Андрій помітив припаркований Веронічин червоний автомобіль.

«“Таврюха” тут, отже, і Вероніка», — вирішив він.

Чоловік ще раз роззирнувся. Ніякого переходу через річку! Андрій проаналізував ситуацію. Об’їзд річки навіть на його авто коштуватиме не менше ніж пів години часу. Так довго чекати чоловікові було незмога.

Андрій опустився до річки та обережно ступив на лід, перевіряючи його на міцність. Потім зробив ще крок і ще. Крига відповіла тихим порипуванням. Андрій прислухався, а тоді кілька разів підскочив. Під ногами все ще була твердь. Чоловік видихнув, зрадівши, що крига витримала його вагу. Обережною ходою він попростував до берега.

Річка була вузенькою, Андрій прикинув: щоб дістатися берега, йому вистачить якихось п’яти хвилин. Та все ж намагався ступати обережно, на всяк випадок перевіряючи міцність льоду під ногами.

Уже на середині річкового плеса Андрій побачив за кілька сотень метрів місток, що, як і раніше, перекинувся через водойму.

«От дурень, — вилаяв він себе, — ну вже чхав я на той місток, через кілька хвилин і так буду на тому березі…».

Його думка перервалася, бо він почув позаду себе якийсь рух. Ще за мить дзенькнуло скло. Шалено завищала сигналізація. Андрій зрозумів, що то розбили вікно в його автомобілі.

— Гей, ти! — озвався Андрій до зловмисника. — Це моє авто!!! Я тобі зараз ноги повідриваю!