Андрей Гуляшки - Контррозвідка
«Дайте негайно вказівку Пловдивському управлінню, щоб арештували Вікторію Ічеренську, а також власника «віл-ліса», на якому вона їздила цієї ночі в Момчилово».
Двічі передав: «Терміново», попросив зв'язатись о другій годині по обіді і на цьому закінчив передачу.
Поклавши свої трофеї до валізи, Авакум укрився ковдрою і зразу ж заснув.
Займалося на світ. Надходив туманний, похмурий ранок.
О дев'ятій годині Авакум зайшов в Ілчів шинок поснідати. Між іншим, зайшла мова про дружину Ічеренського.
— На його місці,— сказав Авакум,— я б не залишив її одну в Пловдиві. Геолог має тут гарну квартиру. Що їм заважає жити разом, як люди?
Бай Марко знизав плечима.
— Вона ніколи не приїздила в Момчилово? — спитав Авакум.
— Ат! — похитав головою бай Марко.— Нібито приїздила двічі, та ненадовго, на кілька годин. Так мені здається.
Через годину Авакум прибув у Смолян. Надіслав вино з двох пляшечок на лабораторний аналіз і, поки чекав відповіді, вирішив подзвонити по телефону Сії. Була субота — у неї вихідний день.
Авакум глибоко затягся сигаретою і, притискаючи до вуха телефонну трубку, спитав:
— Сіє, це ти?
З другого боку мовчали. Йому здалося, що в її кімнаті грає радіо і поблизу сміється якийсь чоловік.
— Сійка зайнята,— відповів чоловічий голос.— Хто її питає?
Авакум поклав трубку.
Він викурив сигарету, стоячи нерухомо. Потім довго і зосереджено гасив недопалок у скляній попільниці, наче то була надто важлива і делікатна справа.
Коли він вийшов на вулицю, вітер підняв на дорозі купку сухого листя, закрутив його і розсипав, наче конфетті.
Було вогко, в повітрі стояв важкий запах осені, пожовклого падолисту.
Лабораторний аналіз підтвердив Авакумові передбачення: в одній пляшці вино було чисте, а в другій мало велику домішку снодійного.
Авакум попросив працівника з управління сісти на заднє сидіння мотоцикла і поїхав у Ликіте. Доїхавши до Зміїці, він пішки рушив у Момчилово, а працівник управління повернувся на мотоциклі у Смолян.
Авакум пройшов повз Ілчів шинок, але, наблизившись до хвіртки Балабанихи, згадав, що не обідав. «Снідав пізно,— подумав він.— Немає рації повертатися».
Приліг на ліжку. До умовленої радіозустрічі лишалось півгодини.
«Де ж була столиця Момчила?»— міркував Авакум. Спробував уявити собі рівнину на південь від Карабаїру, залиту сонцем, золоту, трохи хвилясту від зелених пагорбів, вкриту оливковими гайочками та виноградниками. Ба, марна річ: замість квітучої рівнини перед його очима постали урвища, де безнастанно клубочилися густі тумани.
О першій п'ятдесят п'ять він надів навушники і став чекати. Тихо пролунав умовний сигнал. Авакум узяв олівець і нотував. Передача тривала близько години.
Насамперед йому відповіли на його вчорашнє запитання про родину Ічеренського в Англії і повідомили, що Вікторія Ічеренська і власник «вілліса» заарештовані сьогодні о восьмій ранку. Потім продиктували зміст трьох шифрограм — від десятого, дев'ятнадцятого і двадцятого серпня. їх розшифрували за допомогою англійського вірша. Чотири рядки становили своєрідний ключ шифру.
Коли з Софії закінчили передавати пояснення складної шифрувальної системи, Авакум дав сигнал, що передавати, не він. Попросив назвати, на хвилях якої частоти чужа радіостанція вела переговори з таємною ультракороткохвильовою станцією на нашій території.
Через п'ять хвилин у його записнику були вже і частоти хвиль, і відповідні кодові знаки.
Закінчивши передачу, Авакум вимкнув передавач.
27
Бай Гроздан щойно прокинувся після пообіднього відпочинку, як Авакум постукав у двері. Попросивши його вийти надвір, Авакум спитав з усміхом:
— Задрімав трохи? Бай Гроздан кивнув.
Авакум відвів його вбік і пошепки сказав:
— По-перше, негайно зв'яжися з партійним секретарем. Знайдіть чотирьох вірних людей. Двоє з них нехай стежать за Бонном Ічеренським, а решта двоє — за Кузманом Христофоровим. Якщо хтось із цих красенів спробує втекти з села, негайно повідомте мене. Я буду або в Балабанихи, або в Анастасія, ветлікаря. Запам'ятав?
По-друге. Подзвони з канцелярії кооперативу по цьому номеру в Смолян.— Авакум застромив руку в кишеню і подав голові записку.— Почувши відповідь, перекажеш те, що я тут написав, раз, потім удруге, щоб краще зрозуміли. Надвечір до тебе прийдуть двоє, постарайся влаштувати їх у будинку, що виходить на подвір'я Балабанихи.— І знову спитав: — Запам'ятав?
— Усе запам'ятав і зроблю як слід,— помовчавши трохи, відказав бай Гроздан.— А хіба геологи повернуться сьогодні?
— Повернуться,— кивнув Авакум.— Вони взяли у бая Марка харчу на два дні.
Авакум непомітно потис руку голові кооперативу і пішов до бая Спиридона.
О п'ятій годині зі Смоляна прибули два лейтенанти в цивільному. Вони назвалися закупниками торговельної організації, і голова влаштував їх у тітки Надки, найближчої сусідки Балабанихи.
Трохи пізніше прибули й геологи. Коли Авакум був у Ілчовому шинку, вони показалися з боку Ликіте. Він зустрів їх і якось особливо врочисто привітався з Бонном Ічеренським.
— Я зробив деякі цікаві відкриття,— сповістив він.
— Он як? — звів брови геолог.— Дуже радий.
— Здається, столиця Момчила була розташована коло південного підніжжя Карабаїру.
— Чудово! — посміхнувся Ічеренський.— Це велике відкриття!
— З такої нагоди завтра почастую тебе келихом вина,— сказав поважно Авакум і подав йому руку.
Підійшовши до двору Балабанихи, він помітив під парканом тітки Надки незнайомого чоловіка. Той стояв біля хвіртки і спокійно курив.
Авакум нахилився, щоб витерти взуття.
— Вас звуть Асеном? — спитав його незнайомий.
— Моє ім'я Петр,— відповів Авакум.
Вони поговорили одну-дві хвилини, потім Авакум побрався сходами до себе в кімнату. Замкнувши двері, він передав у Софію радіограму:
«Терміново. Дайте вказівку, щоб сьогодні ввечері, о дев'ятій сорок п'ять, над Карабаїром кружляв літак. Повторюю...»
Закінчивши передачу, він сів за стіл, вийняв аркушик з англійським віршем, записник, де занотував, як працювати ключем, і почав терпляче складати шифрограму з п'яти колонок п'ятизначних чисел.
Балабаниха давно вже поралася в передпокої. Відчинивши двері, Авакум став на сходах.
— Ти не спустишся? — спитала його Балабаниха.
— Ні,— відповів Авакум і позіхнув.— Сьогодні я багато ходив. Спинався аж на Карабаїр! — Він знову позіхнув і додав: — Ляжу спати, мила господине, а завтра ввечері ми з тобою запалимо велике вогнище й гомонітимемо до перших півнів.
Він знову замкнув двері, ще раз перевірив шифрограму, погасив світло і, закуривши люльку, заходив туди-сюди.
Вітер шумів у гілках сосни. Пішов дощ.
Хвилини спливали повільно. Авакумові здавалося, що вони повзуть, мов черепахи. Щоб не заснути, він ковтнув дві таблетки кофеїну і знову заходив між столом та ліжком.
О дев'ятій сорок Авакум відчинив обидві стулки вікна, сів перед передавачем і прислухався. Дощ наче шептався про щось зі старою сосною.
Очі Авакумові були прикуті до світних стрілок, а серце, здається, стукотіло швидше за механізм, який відлічував секунди.
О дев'ятій сорок п'ять від Карабаїру долинув далекий гул. Він то наростав, то затихав, то знов тривожно бринів у мовчазній темряві.
Над Карабаїром пролітав літак.
Авакум надів навушники, засвітив ліхтарик і натис на ключ. Що три секунди він передавав в ефір умовний сигнал, викликав таємну ультракороткохвильову радіостанцію, шукав її вночі.
На чолі у нього виступив холодний піт. А коли вже здавалося, що серце от-от розірветься від натиску крові, до мембрани долетіли перші крапки й тире кодової відповіді. Серце Авакумове тривожно забилося, він стис губи, вп'явся очима в шифрограму й передав таємній ультракороткохвильовій станції:
«Слухайте уважно. Негайно ліквідуйте археолога, ще до півночі. Станцію і шифр передайте ветлікареві, не затримуючись ні на мить. Припиніть усякий зв'язок. Очистіть свою квартиру. Про подробиці дізнаєтесь від своєї дружини. Кінець. Повторюю...»
Дощ припустив, час від часу дув холодний північно-східний вітер.
Авакум відбіг на кілька кроків від старої сосни і ліг на траві обличчям до вікна. Не минуло й трьох хвилин, як біля перелазу з'явилась постать Ічеренського. Він був без кашкета і пальта. Зупинившись під деревом, постояв нерухомо, потім швидко і безшумно поліз по суках. Опинившись на рівні вікна, Ічеренський піднявся ще трохи, заглянув у кімнату і простяг до вікна руку.
До Авакумового слуху крізь тихий шум дощин долинуло кілька розмірених металевих ударів.
«Стріляє у мене з безшумного пістолета»,— подумав Авакум.
Ічеренський спустився на землю так само спритно, як і виліз, і, необзир, побіт назад, до перелазу.
