Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)
Пiсля того, як капiтан iз гнiвним виразом на обличчi показав зблiдлому хормейстеру свою знахiдку, той повнiстю скис.
Капiтан був задоволений своєю знахiдкою, але обшуку не припиняв. Вiн шукав перстень з найбiльшим дiамантом, який Гальчинська iз Шумейковою не змогли оцiнити у Києвi i за оцiнкою якого треба було їхати до Москви.
Андрiйко знов i знов усе мацав i перемацував у номерi, попросив у працiвника готелю драбину i з неї оглядав верх шафи, шукаючи будь-якої щiлини, проглянув карнизи i лiплення, вкритi шаром пилу.
Час минав, а спiтнiлий капiтан не вгамовувався, вiд напруження i лазiння на драбинi у залитiй пiвденним сонцем кiмнатi вiн розпалився, обличчя почервонiло, i рубець на щоцi загрозливо побагровiв. Всi втомилися, навiть Задорожний, який припинив розшуки, сiв до столу i став писати протокол обшуку. Понятi теж втратили iнтерес до пошукiв i посiдали бiля столу, розглядаючи гарнi дорогi прикраси, якi лежали перед ними.
Зрештою капiтан злiз iз драбини i пiдступив до Славова. який, здавалось, байдуже, з вiдстороненим, порожнiм поглядом сидiв на лiжку.
- Ви знаєте, що я iще шукаю?! - сердито спитав його каштан.
Славов мовчки знизав плечима.
- Не знаєте?! - ще суворiше промовив Андрiйко. - Де перстень з великим дiамантом, який ви здерли з руки убитої? Де вiн, питаю я вас!
Хормейстер вiдвiв провинний погляд убiк, його серповидне лице, здавалося, ще дужче замкнулося в собi.
- Де?! - не стримавшись, гнiвно скрикнув Андрiйко.
- Продав, - поступаючись натиску капiтана, нарештi видихнув з себе пiдозрюваний.
- Де, коли, кому?
- Не знаю. Бiля скупки. За двiстi п'ятдесят карбованцiв.
Капiтан мало не схопився за голову.
- За двiстi п'ятдесят?
Славов кивнув.
- Йому цiна щонайменше тридцять - сорок тисяч! Це ж унiкальний камiнь.
Але, здавалося, й це повiдомлення не справило на хормейстера враження.
- У мене скiнчилися грошi. Мене виселяли...
- Як виглядала людина, якiй ви продали?
- Не пам'ятаю... чоловiк, ошатно одягнений...
- А ще? Обличчя? Якiсь особистi прикмети? Конкретно одяг?
- Не пам'ятаю... Правда, очi в нього були... Дуже холоднi. Вiн торгувався. Давав двiстi. Я просив п'ятсот... Але з рук персня вiн не випускав. Я не мiг довго торгуватися. Нiхто доти не купував, думали, пiдробка... Я вiддав за двiстi п'ятдесят...
Капiтан Андрiйко дивився на знiченого хормейстера уже не гнiвно, а презирливо. Вiн розумiв, що за таким словесним портретом, власне, без будь-якого портрета, сочинському карному розшуку буде дуже складно знайти цього покупця...
Славов покiрно пiдписав разом iз понятими протокол обшуку, Андрiйко запакував знайденi цiнностi i повiз Славова назад до мiського управлiння. Там уже пiд час третього протягом цього дня допиту Славов почав признаватися у вбивствi i розповiв подробицi.
На запитання капiтана про мотиви злочину вiн сказав:
- Коли я познайомився з Гальчинською i потрапив до її квартири, я зрозумiв, що вона багата. Я всiляко догоджав їй i на роботi видiляв серед усiх...
- Ви були її коханцем?
- Так, - кивнув Славов, - я дуже хотiв зблизитися з нею... Я навiть запропонував одружитися, бо жив я бiдно, на маленьку зарплатню. Ви ж знаєте, як платять у культурi... а вона розкошувала. Це було несправедливо. Я весь час думав, звiдки у естрадної спiвачки таке багатство, такi дiаманти. Теж, певно, якась нечиста iсторiя... Це несправедливiсть долi гнiтила... До того ж, коли освiдчився, вона мене образила. Незважаючи на те, що я значно молодший i, здавалося, подобався їй, рiзко, навiть грубо вiдмовила... Гiдний тiльки на роль коханця, не бiльше!..
Тодi я вирiшив убити її i пограбувати. Я носив в собi цю iдею кiлька рокiв. Думка про вбивство переслiдувала мене. Я не спав ночами, в найменших деталях обмiрковуючи свiй план.
Коли вона запрошувала у гостi i, роздягаючись, знiмала свої коштовностi, клала їх на тумбочку бiля лiжка, я дурiв. Ледве стримувався, щоб тут-таки не задушити її подушками...
Зрештою я вирiшив убити її молотком i заздалегiдь купив його. Важкий, зручний, чистенький, з гладкою ручкою, вiн став моїй найближчим другом, пiд час безсоння я клав його бiля себе в постiль i тодi, заспокоєний, засинав.
- Де вiн тепер? - жорстко спитав Андрiйко.
- Потiм, - хормейстер уникнув слiв "пiсля вбивства", - я кинув його в урну на Чкалова разом iз ватяником, який теж був у кровi...
Капiтан подумав, що попереду оперативникiв iще чекає марудна i брудна робота на мiському звалищi, куди, очевидно, потрапили закривавленi ватяник i молоток i якi треба будь-що знайти, щоб довести обвинувальний висновок щодо злочину Славова. Не пiдводячи голови вiд протоколу, який писав поспiхом, намагаючись встигнути за квапливою, плутаною розповiддю пiдозрюваного, вiн кинув:
- Продовжуйте!
Збираючись iз думками, Славов не вiдразу розкрив рота. Трохи похитуючись на стiльцi, з напiвзаплющеними очима, вiн нiби перебував у сомнамбулiчному снi.
- Я слухаю, - повторив Андрiйко, вiдiрвавшись вiд протоколу. Купили молоток. Що було далi?
- Я помiняв квартиру на Севастополь. Я нiколи не чекав, що подумають на мене. Нiхто не знав, що я повернувся до Києва i заздалегiдь узяв квиток на Сочi... Я прийшов до неї, упiзнавши мене, вона вiдчинила дверi. Ми привiталися, i вона пiшла уперед...
- Вона скрикнула: "Як давно я тебе не бачила!" - зауважив капiтан.
- Я. вже не пам'ятаю... - витрiщив очi пiдозрюваний. - Може бути... - Голос Славова затремтiв. - I тодi я витяг iз кишенi молоток i з усiєю силою вдарив її по головi. Мiй вiрний друг не пiдвiв - вона вiдразу впала, i я став її добивати...
Славов схлипнув i раптом голосно заридав.
Капiтан Андрiйко, не виявляючи своїх почуттiв, терпляче чекав, коли скiнчиться iстерика.
- Я ж любив її, - бурмотiв, схлипуючи, хормейстер. - Я ж хотiв одружитися... Вона сама винна...
- Годi нити! - гримнув на нього Андрiйко. - Продовжуйте! Як вона впала?
- На живiт... Це потiм я перевернув її на спину, щоб зняти перснi, сережки... У шкатулцi, на тумбочцi, я знайшов iще два перснi... Ви їх зараз забрали...
- Далi.
- Я знайшов ключi i тiльки тодi помiтив трубку бiля телефону й поклав її на важiль. Не оглядаючись на труп, вийшов з квартири i замкнув її.
- О котрiй годинi?
- Я не дивився на годинник... Може, о п'ятiй чи шостiй дня... Надворi вже було темно.
- Де ви подiли ключi?.
- Я про них забув i згадав лише в аеропорту... Спустив у туалет....
Допит закiнчувався. Андрiйко дав пiдписати пiдозрюваному протокол i наказав вiдвести його до камери. Потiм пiшов до начальника вiддiлу i вiд нього дав телеграму, щоб iз Києва вислали за Славовим конвой...
Уже в Києвi дорогою до слiдчого iзолятора iз Славовим сталася нова iстерика. Крiзь негусту пелену мокрого снiгу, що висiла над Києвом, вiн помiтив, як машина з площi Перемоги завертає на вулицю Воровського.
- Тiльки не везiть мене у цей дiм! - закричав вiн. - Я не витримаю!
Андрiйко наказав водiєвi повернути на Чкалова, однак зауважив хормейстеру:
- Вам все одно доведеться побувати на мiсцi злочину, пiдтвердити зiзнання в деталях. Без слiдчого експерименту не обiйдемося, бо маємо переконатися, що ви не обмовили себе...
Славов, хитаючи головою, застогнав...
19
Полковник Коваль важко пiдiймався по лунких металевих сходах мiського Управлiння внутрiшнiх справ, яке незмiнне, скiльки пам'ятає, мiстилося у старезному, дореволюцiйному, але ще мiцному будинку колишнiх "присутственных мест". Цi сталенi сходи, вичовганi до блиску, амортизуючi пiд вагою людей, на якi ставали багато рокiв пiдряд i рiшучi, впевненi ноги чиновникiв усiх рангiв та урядiв, i тремтячi, розгубленi - пiдданих правосуддю, нiби пiдкреслювали непохитнiсть i силу закону. Скiльки разiв, сотнi, тисячi, ступав по них i Дмитро Iванович Коваль з вiрою в душi у справедливiсть, яка завжди живе в людинi, хоч би якi найтяжчi обставини складалися навколо.
Полковник пiднiмався повiльно, ще раз пригадуючи деталi давньої справи про убивство реемiгранта з Канади Андрiя Гущака. Час вносив свої корективи. Обмеженi у часi, зникали в небуття окремi люди, цiлi поколiння. Але нiколи не вмирала справедливiсть, прагнення її. Ранiше чи пiзнiше, а злочини проти людини все одно розкривалися - якщо не мiлiцiєю, то iсторiєю, й iз пiтьми небуття висвiчувалися образи жертв i постатi їхнiх катiв.
Так сталося i з давньою подiєю - пограбуванням банку Апостолова, з трагедiєю самого банкiра i його сiм'ї, з долею отамана загону анархiстiв Андрiя Гущака...
Багатьох iз персонажiв цiєї трагедiї за пiвстолiття уже не було серед живих - загинув Андрiй Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психiатричнiй лiкарнi колишнiй банкiр Павло Амвросiйович Апостолов, померла i його донька Клава, зовсiм постарiв професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибеницi гауптштурмфюрер СС Раух i, нарештi, загинула не своєю смертю колишня спiвачка з "Едельвейса" Люцiя Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидiв нинi у слiдчому iзоляторi i, обливаючись вiд страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих i просили справедливостi...
