Андрей Гуляшки - Контррозвідка
Потім подивився під матрац і подушки, заглянув під ліжко. Знову повернувся до подушок і матраца, уважно помацавши їх.
Лишилось оглянути одяг. У кишенях він знайшов кілька сірників, соняшникове насіння, а також окуляри від сонця в лівій верхній кишені спортивної куртки.
Нічого особливого в цих окулярах не було. Авакум потримав їх у руці і задумався. Скельця, надто біля оправи, густо вкривав білястий порох. Розглянувши порох крізь лупу, Авакум побачив, що він складається з твердих зернистих частинок, з'єднаних у суцільну масу.
У Момчилові і навколо нього шляхи грунтові, отже, й порох на них — земляного походження. Такий порох вкриває скельця окулярів тонкою, гладенькою плівкою, коли вони бувають вогкі від поту, що утворюється навколо очниць.
Зерниста ж плівка на інженерових скельцях складалася з мікроскопічних кам'яних часточок. Такими часточками вкриті шосе, вимощені щебенем або бруківкою.
Якщо людина ходить пішки, на її окулярах осідає небагато таких часточок. А коли вона їде на велосипеді або мотоциклі, їх налипає в кілька разів більше. В холодну погоду вони лягають тонким шаром, у теплу — щільнішим.
Отже, Авакум прочитав по скельцях Кузманових окулярів, що інженер їздив у теплу погоду на велосипеді чи мотоциклі по дорозі, вимощеній щебенем чи бруківкою.
Перш ніж покласти окуляри на місце, він знову стромив руку в кишеню, але цього разу намацав не сірники і насіння, а якийсь тонкий згорнутий папірець.
То була квитанція на бензин. Педант пошкодував кинути в сміття навіть такий незначний документ.
Авакум з хвилюванням розгорнув квитанцію. Чергова пловдивської бензостанції виписала її вночі проти двадцять третього серпня.
Ця «річечка» справді вела до великої води!
Авакум переписав квитанцію і, ні на мить не затримуючись у похмурому будинку, вийшов.
Далі події розгорталися так.
Авакум виклав по телефону з канцелярії кооперативу
Смолянське окружне управління і зажадав, щоб йому негайно прислали потужний мотоцикл. Потім пішов шляхом на село Ликіте.
Він зустрів мотоцикл біля самого села. Сказавши мотоциклістові попросити в управлінні якийсь транспорт, щоб повернутись у Смолян, сам скочив у сідло і помчав дорогою, яка йшла до Пловдивського шосе.
Була десята година ранку.
Мрячив невидимий дощик. Над пагорбами і лісами низько повз білий туман.
Машина ковтала кілометри з шаленою швидкістю. Авакума турбувало лише одне — щоб десь на крутому повороті мотоцикл не занесло, адже дорога була слизька. У Пловдив. він прибув після обіду, знайшов бензоколонку, показав касирці номер Кузманової квитанції і попросив, щоб йому сказали, о котрій приблизно годині виписали її. Касирка перегорнула квитанційну книгу. Виявилося, що вона виписала цю квитанцію незабаром після того, як заступила па чергування.
— Клієнт одержав бензин о першій годині двадцять хвилин ночі,— відповіла касирка.
Авакум подякував їй.
Він вийшов на вулицю, приголомшений. Якщо Кузман Христофоров одержав бензин о першій годині двадцять хвилин ночі, то він прибув у Момчилово не раніше четвертої години ранку. Майже через дві години після пригоди на Ілязовому подвір'ї.
Отже, Кузман Христофоров і злочинець — не та сама особа.
А сині рукавиці? Адже Кузман одержав від плетільниці сині рукавиці? І ворсинки від тих синіх рукавиць він знайшов на лутці розбитого Ілязового вікна?
Авакум одвів мотоцикл далі від станції, закурив і замислився. Трохи згодом помітив, що стоїть навпроти вітрини перукарні. Авакум увійшов і, поки перукар займався його обличчям, думав про Кузмана Христофорова та сині рукавиці.
Раптом Авакум посміхнувся.
— Ви задоволені? — спитав перукар, чистячи щіткою його піджак.
— Дуже,— весело відповів Захов.
Через кілька хвилин він був в окружному управлінні. Покликавши чергового лейтенанта, доручив йому піти в готель «Тримоиціум» переглянути картки мешканців, які перебували тут вночі проти двадцять третього серпня і повідомити по телефону, чи ночував у готелі Бонн Ічеренський.
Через півгодини лейтенант подзвонив:
— Особа, яка вас цікавить, одержала кімнату номер 207 і залишила її вночі проти двадцять третього серпня, о котрій годині — невідомо.
— Чудово! — вигукнув Авакум.— Принесіть мені його картку, але разом з усіма іншими. Сподіваюсь, розумієте чому?
Коли черговий лейтенант вийняв з величезного стосу картку, яка цікавила Авакума, і подав йому, той хитнув головою: картка Бонна Ічеренського була заповнена рукою Кузмана Христофорова. Він одразу пізнав його письмо, великі, округлі, краснописні літери!
Тільки через двадцять хвилин з Софії повідомили серію і помер Боянового паспорта. Дані цілком відповідали написаному на картці.
Авакум подякував лейтенантові й відпровадив його з усіма картками назад у готель.
Тепер він точно знав, що вночі проти двадцять третього серпня Кузман Христофоров забезпечив безумовне алібі Боннові Ічеренському. Бонн Ічеренський мав фальшивий паспорт — на своє ім'я і з своїми даними, але з фотокарткою Кузмана Наумова Христофорова.
Перш ніж вийти, Авакум попросив Смолянське управління відкликати під якимось приводом обох старшин, які охороняли військово-геологічний пункт, а на їхнє місце прислати інших. Нові вартові повинні пропускати його на пункт у будь-який час. Він сказав пароль і поклав трубку.
Порившись у картотеці адресового бюро, він записав якусь адресу і близько другої години пополудні залишив управління.
Будинок, який Авакум шукав, стояв посередині вулички, що проходила за міським народним театром. Був він двоповерховий, масивний, збудований у стилі, близькому до барокко, із жалюзі на вікнах і ліпними карнизами під двома балконами.
Відчинила йому літня жінка, одягнена в темний пеньюар. Її кволе, тендітне обличчя, попри зморшки, зберігало сліди давньої, стертої роками краси.
— Пані Ічеренську? — спитала літна жінка і, помовчавши якусь мить, знову спитала: — А хто її просить?
— Колега її чоловіка,— відповів, усміхаючись, Авакум.
Вона запросила його в невеличкий, з гіпсовим орнаментом на стелі передпокій, облицьований червоним деревом. Ця красива кімната, забита старими меблями, здавалася занедбаною і постарілою, як і літня жінка.
— Я тітка пані Ічеренської,— промовила вона.— Тут, на цьому поверсі, живуть наші квартиранти. Нам довелося потіснитись... Ми влаштувались нагорі, на другому поверсі.
Жінка вказала Авакумові на внутрішні кручені сходи, теж оздоблені червоним деревом, з колонками і полірованим поруччям.
Східці, вкриті вичовганим, подекуди подертим червоним хідником, рипіли, як здалось Авакумові, стримано, з якоюсь підкресленою і шляхетною гідністю.
Тітка Ічеренської провела Авакума у вітальню, запросила сісти і пішла покликати племінницю, яка не чекала гостей і була негліже.
Вітальня, як і хол на першому поверсі, була захаращена меблями. Деякі з них, наприклад круглий столик з коричневими ніжками і плюшеве крісло на коліщатках, носили на собі печать запізнілого барокко початку століття.
З суміжної кімнати долинали дзвінкі дитячі голоси.
Хвилин через десять у вітальню ввійшла дружина Бояна Ічеренського — висока струнка жінка років тридцяти, з дуже знебарвленим русявим волоссям і повними щойно пофарбованими губами. Обличчя її було на диво біле, гарне, з м'якими, наче зів'ялими, рисами, як у людини, що мало спить уночі. На ній було коричневе плаття, прикрашене на грудях золотою брошкою.
Жінка подала руку, і Авакум вправно поцілував її.
— Передаю вам палкий привіт від вашого чоловіка,— промовив він, галантно підсуваючи їй плетений віденський стілець,— і тисячу сумних вибачень, що завтра не матиме щастя зустрітися з вами.
— Он як? — сказала Ічеренська з жахливо несподіваною байдужістю в голосі. Вона сіла на стілець і злегка знизала плечима.— Дуже жалкую.
Але й цей жаль був висловлений таким самим холодним і байдужим тоном.
Авакум глянув їй в очі, і коли б не його звичка спокійно реагувати на найбільші несподіванки, скрикнув би від подиву. В неї були очі Ічеренського — великі, довгасті, жовті, з відтінками карого. Цієї миті вони були більше карі, ніж жовті.
Авакум вийняв сигарети, запропонував жінці, і та не відмовилась. Підносячи сірника до сигарети Ічеренської, він помітив, що її вказівний і середній пальці жовті від тютюну.
Вона не спитала, чому не приїде її чоловік. Глибоко затяглась тютюновим димом і мовчала.
— Наші геологи дістали термінове завдання і пішли в гори,— пояснював Авакум, всіляко намагаючись удавати з себе веселого.— Я теж перебуваю у відрядженні в Момчи-лові, але зовсім з іншим завданням — вивчаю історичне минуле цього цікавого краю. Ви, мабуть, часто буваєте в Момчилові, правда ж?
