Андрей Гуляшки - Контррозвідка
Але людина, що піднялась на сходовий помісток, не мала наміру входити до його кімнати. Вона відчинила двері комірчини і ввійшла всередину.
Що їй треба було там, серед лахміття та препарованих птахів і тварин? З несподіванки та подиву Авакум мало не скочив з ліжка.
Він опам'ятався лише тоді, коли знову почув тихе рипіння східців. Людина вже була на подвір'ї.
Далі все сталося за хвилину-другу. Авакум кинувся до вікна, перескочив лутку і, схопившись за гілку старої сосни, почав швидко спускатись униз. Ще не відчувши під собою землі, він кинувся до тину. Попереду бігла людина.
Авакум засунув руку в кишеню, щоб дістати ліхтарик, але посковзнувся, похитнувсь і впав горілиць на мокру траву.
Підводячись, він гірко посміхнувся: усвідомлював,, що програв першу сутичку.
Він довго не міг заснути, бо втратив таку нагоду! Що заважало йому присвітити ліхтариком в очі невідомому, коли той був ще в комірчині? Це могла б зробити навіть жінка...
Авакум скрипнув зубами, повернувся до стіни й заплющив очі.
На світанку Авакума розбудив вітер, який згинав і ламав гілки старої сосни. Сірі розірвані хмари пливли по небу, і в їх отворах блищали клапті синього, вимитого неба.
Немов вітром здуло поганий настрій Авакума: коли розплющив очі, йому здалося, що поблизу лунають звуки знайомої мелодії. Дуже весела мелодія, напевно вальс.
«Тепер треба глянути, що діється в комірчині»,— подумав Авакум. Він узяв рушник і вийшов на подвір'я. Довго мився і хлюпався біля колонки, поки шкіра почервоніла від холоду.
«Зараз подивлюся, як там у комірчині»,— подумав знову
і почав голитися. Раптом згадав: мелодія, яка розбудила його, була з опери «Євгеній Онегін».
Авакум надів новий пуловер, почистив взуття, вилив жменю одеколону на волосся і став зачісуватися перед люстерком, прикріпленим до штатива з пробірками. Весь цей час він висвистував вальс із «Євгенія Онєгіна», немов навпроти світився рожевий фасад з жовтими балкончиками, а не хмурилася здиблена Зміїця.
Галерею, дверну ручку й двері в комірчину цілу ніч поливав дощ. Шукати тут якихось слідів не було рації.
Усередині все було так, як Авакум бачив і запам'ятав учора.
Він зупинився і почав уважно оглядати речі. Це тривало близько десяти хвилин.
Нарешті Авакум посміхнувся: йому здалося, що підставку, до якої було прикріплене ведмежа, зсунуто вліво пальців на два. Виднівся лівий верхній ріжок скрині. Учора, коли він закривав скриню підставкою, всі ріжки були закриті,— це він добре пам'ятав. А тепер лівий ріжок відкритий пальців на два. Хтось пересунув ведмежа вбік, ліворуч, мабуть, щоб заглянути в скриню й засунути руку. А потім у темряві-не встиг поставити опудало точнісінько так, як воно стояло. «Зміщення якраз два сантиметри»,— подумав Авакум.
Він поставив ведмежа на підлогу і заглянув у скриню. Всередині ніби нічого не змінилося. На дні та сама купа різноколірних камінців, а зверху, на тому самому місці, куди поклав його Авакум, лежав камінь, загорнутий в аркуш із зошита з написом: «Зміїця, 7 серпня». І папір, і напис були ті самі. Тільки трохи змінився колір мінералу. Авакум чудово пам'ятав, що той камінь був коричневий. Цей, який він зараз тримав у руці, розміром і формою був схожий на той, а колір мав інший — якийсь білястий.
19
Сонце зійшло з боку Ликіте, і небо над Зміїцею почервоніло. Далекі схили і зубчасті скелі потонули в присмерковому рожевому світлі.
Авакум спустився сходами вниз і в сінях мало не зіткнувся з Балабанихою.
— Вже мала б бути на сироварні, та проспала,— всміхнулась вона, поспішно ховаючи під хустку кучерик, що впав на чоло.
Поверх ситцевої блузки жінка наділа кунтушик з короткими рукавами. Він був відкритий на грудях, і у вирізі, оздобленому золотистими вилогами, блищала її м'яка, молочно-біла шкіра.
— Що ж, буває,— сказав Авакум,— хто мало спить уночі, тому ранком важко прокидатись!
Вона глянула на нього здивованими іскристими очима, здвигнула плечима і весело засміялася. Сміх її був чистий, дзвінкий. Вона взялася руками в боки, блузка напнулася, огортаючи пишні груди. Зітхнувши, жінка сказала засмученим голосом:
— Що поробиш, така моя вдовина доля! Але очі її все ще сміялися.
Авакум подивився їй услід — він прокинувся бадьорий, йому хотілося навіть висвистувати.
Коли Балабаниха зникла з очей, він швидко повернувся назад, відімкнув невеликою відмикачкою двері її кімнати, зайшов і став навколішки. На білих, чистих дошках підлоги не знати було ніяких слідів. «Сюди він заходив у шкарпетках,— подумав Авакум.— Взуття залишив у першій кімнаті, а там підлога земляна, нерівна, до того ж уже підметена, отже, нічого не вдасться розгледіти».
У черепку від розбитого глечика пишно цвіла пеларгонія, в кімнаті стояв приємний аромат. Він зливався з ароматом квітучої герані, яка ніби всміхалася з вікна, нагадуючи про безтурботну молодість, про давноминулі роки.
Не можна гаяти часу. Авакум поспішно вийшов з будинку, знову замкнувши двері, і швидко попрямував до Ілчового шинку. Марко Крумов пригостив його тетеркою з підсмаженого хліба, бринзою і гірким перцем. Авакум їв з вовчим апетитом, і довго після цього в роті пекло, як у розжареній печі.
Бай Гроздан наливав собі чарку ганусівки, коли помітив, що на подвір'я заходить Авакум. Щось кольнуло його в серце, і він, вихиливши чарку, глибоко зітхнув, похмурий і невдоволений, потім сховав пляшку в буфет.
А тим часом його дружина, Грозданиха, вже базікала з гостем біля дому.
«І чого я не зібрався на п'ять хвилин раніше?» — подосадував голова, але, поважно кашлянувши, вийшов у сіни і широким жестом запросив гостя ввійти.
— Ласкаво просимо,— сказав він, дивлячись на Авакума спідлоба.
Поки бай Гроздан вагався, чи запропонувати гостеві стільця, вбігла тітка Грозданиха, сердита на вигляд жінка, і забубоніла:
— Ну й людина ти, Гроздане! Прийшов гість, а ти стоїш посеред хати, мов тороплений, Це нікуди не годиться! — Відчинивши двері у вітальню, вона кинулася до столу, квапливо поправила мережану скатертину, знову підбігла до гостя.— Заходьте до хати, сідайте, як годиться, я зараз вас швиденько почастую чим бог послав!
Авакум вклонився й шанобливо поцілував їй руку. Грозданиха почервоніла і з невимовною гордістю глянула на свого чоловіка.
Бай Гроздан зніяковіло кашлянув.
Увійшли до вітальні і сіли один проти одного.
Тут стояв двостулковий гардероб, комод з будильником а ньому і широке ліжко з розмальованими спинками, сидіння стільців були застелені плетеними покривалами; на стінах висіли кольорові картинки, на вікнах — білі завіски. Кімната Балабанихи — проти цієї і справді нагадувала пустку.
— Влаштувалися ви чудово,— посміхнувся Авакум. Не вистачало тільки запашної пеларгонії.
— Так, як можемо,— втрете кашлянув бай Гроздан.
— Мабуть, заробляєте непогано? — зацікавився Авакум. Бай Гроздан підкрутив вуса.
— Заробляємо,— відповів він.— Цього року будемо ще краще забезпечені.
Авакум глянув на двері, вийняв своє службове посвідчення і подав голові. Потім закурив, підвівся і почав розглядати фотографії на стінах.
— Цей юнак твій син? — спитав він.
Бай Гроздан мовчав. Насупивши брови, він вдивлявся в печатку.
Авакум узяв посвідчення, вмостився зручніше на стільці й простяг ноги.
— Це твій син? — знову запитав Авакум, кивнувши головою на портрет.
— Мій син,— прошепотів Гроздан.— Служить республіці. Зараз у Благоєвграді.
Авакум щиро розсміявся.
Ввійшла Грозданиха. Вона поставила на стіл повну тарілку меду, принесла бринзи й хліба.
— Принеси, мати, й ганусівки,— лагідно попросив її Авакум, приймаючи з її рук посуд.— Ми повинні цокнутись за здоров'я вашого сина, який служить республіці у Благоєвграді. Правда ж, бай Гроздане?
Вони цокнулись і відпили з чарок. Залишившись з головою удвох, Авакум сказав:
— Я прийшов до тебе, бай Гроздане, не тому, що ти голова заможного господарства і член народної ради, а тому, що найавторитетніші люди рекомендували тебе як порядну людину, якій можна довіритись. Ти відданий нашій справі з двадцять третього року 1, тяжкі часи навчили тебе усвідомлювати і розуміти, що таке таємниця. Хочу розповісти тобі, чого я, власне, прибув до Момчилова і чим ти мусиш допомогти мені. Тільки заздалегідь попереджаю: ніхто і ніколи не повинен дізнатися, хто я. Ні сьогодні, ні завтра, ні довіку. Ясно?
— Про це не турбуйся,— кивнув бай Гроздан,— Як Карабаїр не заговорить людською мовою, так і я не скажу ні слова про тебе.
— Вірю,— промовив Авакум.— Навіть думаю, що коли б зненацька Карабаїр заговорив людською мовою, ти й тоді мовчав би. А річ ось у чім. По-перше, треба довідатися, якщо це можливо, звичайно, кого з тутешніх жителів не було в селі вночі проти двадцять третього серпня. Запам'ятав? По-друге, хто з момчиловців носить або носив рукавиці з синього прядива. Якщо не пощастить тобі дізнатися про це або виявити людину, яка носила або носить рукавиці з синього, прядива, то постарайся довідатись, коли і де продавалося синє прядиво і хто займається плетінням у Момчилові або в сусідніх з ним селах. [У вересні 1923 року в Болгарії відбулося народне антифашистське повстання]
