Андрей Гуляшки - Контррозвідка
— Смачного! — побажав йому Гроздан.
— На брак апетиту не нарікаю,— засміявся Авакум. І, тонко нарізаючи ковбасу, спитав Ічеренського: — Правда ж, я розуміюсь на реставраційних справах?
— Звичайно,— погодився геолог, замислено всміхнувшись.
Авакум лукаво глянув на нього й сказав:
— Але за всяку реставраційну роботу мені платять гроші. Я не звик витрачати час марно й базікати по-пустому. За те, що я намалював портрет вашого товариша, ветеринара, доведеться вам заплатити за мій обід.
Ічеренському раптом стало весело. Всі сміялися від душі. Тільки бай Гроздан незадоволено похитав головою.
— Це погано, що ти все переводиш на гроші,— промовив він.— Учена людина, а думаєш тільки про гроші!
— Ах, не сердься на мене, товаришу голово! — по-дружньому глянув на нього Авакум.— Великий Наполеон Бона-парт якось сказав: «Дайте мені гроші, і світ буде мій». Я трохи скромніший від Наполеона, а тому кажу: «Дайте мені гроші, і я обладнаю ванну й убиральню в своїй майбутній квартирі». Наш будівельний кооператив, куди я вніс гроші за квартиру, відмовляється обладнати мені ванну з душем. А я люблю ці речі.
Всі знову розсміялися, навіть бай Гроздан посміхнувся. Силкувався засміятись і я.
— За те, що поїв, заплатить ця поважна людина,— вказав Авакум на Ічеренського.— А тепер дай усім по келиху вина та й собі налий!
Потім зайшла мова про квартиру для Авакума.
Бай Гроздан, якому, очевидно, археолог не душе сподобався, почав крутити: у селі є й кращі кімнати, але вчителі й геологи зайняли їх. Взагалі важко буде знайти квартиру.
— Він може тимчасово влаштуватись у моїй амбулаторії,— запропонував я, хоч мав досить підстав не бути люб'язним з цією людиною.
— Це розумно,— зауважив Ічеренський. Авакум зітхнув.
— Я дуже вразливий,— сказав він.— Завжди втрачаю настрій, коли побачу хвору тварину. А якщо перед очима промайне шприц з голкою, то впадаю в меланхолію на цілий тиждень.
— А мені нічого, коли побачу навіть тисячу шприців! — посміхнувся Матей Калудієв і весело додав: — Я не від того, щоб жити вдвох у моїй кімнаті. Вона чималенька і виходить на південь.
— Чудово,— кивнув Авакум.— У мене велика пристрасть до південних кімнат. Моя майбутня квартира матиме два вікна, які виходитимуть на південь. Але я вередливий щодо сну. В мене дуже розвинений слух — терпіти не можу хропіння. Коли чую, що хтось хропе біля мене, то впадаю в іпохондрію.
Бай Гроздан знизав плечима, але нічого не сказав.
— Я не хроплю,— зовсім несподівано обізвався Кузман Христофоров.
Усі ми здригнулися і наче по команді замовкли. Першим отямився Авакум.
— Щиро дякую за добрі почуття,— сказав він, напружено вдивляючись в обличчя Христофорова.— Я із задоволенням пожив би з таким здібним гірничим інженером. Я завжди поважав гірничих інженерів. Але ти, друже, маєш звичку розмовляти уві сні, правда ж? Шкода!
— Нічого! — кивнув Кузман і налив собі вина. Знову запанувала мовчанка.
— З усього видно, що тобі потрібен комфорт,— вимовив якось через силу бай Гроздан.— У Балабанихи є така кімната: простора, на другому поверсі — повна незалежність!
— У Балабанихи? — лукаво глянув на нього Матей Калудіев, підморгнувши.
— Та ну тебе! — насупився Ічеренський і, відломивши шматок хліба, почав повільно м'яти його пальцями.
Бай Гроздан подивився на нього і раптом зрозумів,, що припустився помилки. Він хотів щось сказати, розкрив рот, але тільки мовчки нахилив голову.
Матей Калудієв присвиснув і відвернувся до вікна.
— Що ж? Може, ви цю зручну кімнату обіцяли комусь іншому? — спитав Авакум.
Ми перезирнулися, чекаючи, що відповість на це пряме запитання Ічеренський: ми ж погодилися, щоб він був старійшиною за нашим столом.
Так і сталося.
Ічеренський прокашлявся і сказав:
— Ця справа дещо інакша, бай Гроздан має на увазі кімнату Балабанихи, де є певний комфорт. Це правильно.
— Та й Балабаниха чогось варта,— лукаво підморгнув Матей Калудієв.
— Тут жарти ні до чого! — докірливо сказав йому Ічеренський і, трохи помовчавши, додав: — Є тільки одна незручність: невідомо, що станеться з людиною, яка її наймала!
— Будьте спокійні,— сказав Авакум,— ця людина навряд чи скоро вийде з в'язниці.
Ми заціпеніли. Обличчя бая Гроздана втратило життєрадісність, а по губах Кузмана Христофорова поповзла якась злорада і водночас страдницька усмішка.
— Неодмінно повісять,— повторив, весело посміхаючись, Авакум. Він запалив сигарету і зручно вмостився на лаві.— Секретар окружної ради розповів мені багато чого про цього вчителя. Методій, чи як його?..
— Методій Парашкевов,— промимрив я.
— Саме так. В усьому зізнався, від початку до кінця.
— Дивно,— промовив Ічеренський.
Бай Гроздан важко зітхнув, наче вішати збиралися його, а не Методія Парашкевова.
— І цей тип сидів тут, за цим столом, поміж нас! — Капітан ударив кулаком по столу і схопився за кобуру.
Від удару, яким він міг би звалити теля, келих Кузмана Христофорова підскочив, вино полилося на стіл, йому на коліна, а він навіть не поворухнувся.
— Хто не вміє сміятись і не любить базікати про жінок, той не заслуговує довіри! — зробив філософський висновок капітан і погрозливо похитав головою.
— Мені випало щастя! — весело засміявся Авакум.— Як бачите, все схиляється на мою користь. Рік тому, коли ми проводили розкопи поблизу Нікополісад Іструму, стара циганка ворожила мені на бобах і сказала, що я народився під щасливою зіркою. Вона так і сказала: «Ти народився, сину, під щасливою зіркою, але ця зірка з'являється на небі, коли достигає виноград і настає пора збирати кукурудзу. В цей час, за яку б роботу ти не взявся, тобі щаститиме». Так сказала мені тоді циганка біля руїн Нікополісад Іструму і, Думаю, вона не помилилась. Ці циганки інколи знають про тебе все. Поміркуйте самі: яка тепер пора? Рання осінь. Виноград достиг, настав час збирати кукурудзу. Отже, моя зоря зійшла на небі, і я матиму зручну квартиру й приємну хазяйку. А ці речі, погодьтеся, бо й ви теж люди науки, мають велике значення у науково-дослідницькій справі. Капітан Калудієв несподівано сказав:
— Ми з тобою станемо добрими приятелями, голубе!
Він налив по келиху Авакумові й собі, потягнувся через стіл і гучно цмокнув археолога в ліву щоку.
Авакум і собі зробив те саме. Потім вони цокнулись і спорожнили келихи до дна.
— І все-таки,— зауважив Ічеренський, до якого знову повернувся добрий настрій,— я не раджу тобі жити в цій квартирі. Подумай, невже приємно жити в кімнаті повішеного?
— Але, друзі мої, невже я схожий на людину, яка боїться привидів?
Ми мовчки погодились, що він не схожий на таку людину.
Потім Ічеренський підвівся зі стільця, голосно позіхнув і неквапливо пішов до дверей.
— Ти забув заплатити, друже! — гукнув йому вслід Авакум.
Я здригнувся. Вкотре у цей день! Хіба можна так нахабно гримати на людину із заслугами, на вченого, що відкрив стільки покладів міді! Хоча в душі я й не полюбляв Ічеренського, але поважав його і чомусь боявся, як боявся вчителя математики.
Але Ічеренський тільки посміхнувся.
— Не турбуйся, мій хлопче! — сказав він.— Сьогодні середа, а в середу я плачу за все спожите за цим столом, разом із тим, що з'їли гості. Ти задоволений?
— Дуже,— відповів Авакум.— Я цілком задоволений. Урочисто обіцяю тобі перед цією чесною компанією, що кожної середи буду твоїм постійним гостем.
— Дякую,— кивнув Ічеренський.— Це дуже приємно, звичайно. Люблю чемних людей.
Тільки-но він переступив поріг, Авакум кинувся за ним.
— До речі, покажи мені, де хата того злочинця з чудовою хазяйкою! — засміявся Авакум.
По обличчю Ічеренського пробігла тінь. Він зупинився, помовчав мить, ніби міркував, чи не вилаяти нахабу і якими саме словами. Але, здається, переборов своє обурення, бо сказав спокійно і досить ввічливо:
— Хата злочинця? Та її видно звідси, навіщо ж вести тебе? — І показав у вікно.— Третя ліворуч, обгороджена цегляним муром.
— Ага, бачу,— сказав Авакум.— Бачу.
— Я проведу тебе,— зітхнув бай Гроздан.— Мені треба піти з тобою. Балабаниха не прийме тебе без представника ради — такий у нас порядок.— Він махнув рукою і зсунув набік свою овечу шапку.— Що ж, ходімо!
17
Отаке жахливе враження залишилось у мене від першої зустрічі з цією людиною.
Звичайно, тепер моя думка про Авакума і ставлення до нього змінилися. Та коли хтось спитає мене, як саме, я добре подумаю, перш ніж відповісти. І не знаю, відповім точно чи помилюсь. Проте дві речі для мене цілком очевидні. По-перше, я захоплююсь ним, хоч це захоплення дещо особливе. Я можу захоплюватися, приміром, яскравою квіткою, лісовою галявинкою. Але коли я думаю про цю людину, мені здається, що перед моїми очима постає сувора гірська панорама із запаморочливими проваллями під ногами і з ще більш запаморочливими верховинами. У моїх вухах лунає шум водоспадів, я бачу райдугу над спіненими коловоротами, а в небі орла, що нерухомо ширяє у височіні. Така панорама теж тішить мої очі, але я милуюсь нею трохи інакше, ніж, наприклад, яскравою квіткою або галявинкою, що загубилася в тиші зелених лісових нетрів.
