Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)
- Ото Наполеон, - показав лiкар на чоловiка, який, гордо схрестивши руки на грудях, нерухомо дивився кудись перед собою. Наполеонiв у нас троє. А це... - Вiн не встиг продовжити свою розповiдь, як до нього наблизився статечний чоловiк, цiлком нормальний на вигляд, i перебив його:
- Я прошу випустити мене. Я не псих. Справа в тому, що мене вже вилiкували, i вдома менi буде затишнiше. У мене є дружина, дуже дбайлива, i вона так само, як тут санiтари, зможе давати менi лiки. А потiм людинi треба все-таки жити в нормальнiй атмосферi. Чи не так?
Слухаючи цього чоловiка, Адамадзе подумав, що й справдi тут тримають i здорових людей. У нього з'явилася надiя, що й Апостолов не такий уже й божевiльний i зможе логiчно помислити, вiдповiдаючи на його запитання. Вiн з нетерпiнням чекав, коли лiкар покаже йому Павла Амвросiйовича, упiзнати якого зараз сам не мiг, хоч обмацував поглядом кожного хворого.
- Так, так... - заспокiйливо вiдповiв лiкар чоловiковi. - Маєте рацiю. Ми подумаємо.
Обличчя хворого засяяло.
- Дякую вам, - зворушено промовив вiн. - Бо тут усi брешуть, а я не можу цього терпiти. От стоїть, - кивнув, - Наполеон! I ви щойно сказали, я чув, що це - Наполеон. А який же вiн Наполеон?! Нi в нього, нi у вас немає документiв, що це правда, у кожному разi, я не бачив їх...
Хворий пiдiйшов майже впритул до лiкаря. Кремезний санiтар з великими, як граблi, руками пiдвiвся з табуретки у кутку палати i одним порухом вiдсунув його.
- Тобi все сказали. Йди на своє мiсце.
Лiкар кивнув Адамадзе - мовляв, бачите!
- А он i ваш Апостолов, - показав на сивого, худорлявого, страшенно блiдого сухенького чоловiчка, що мирно сидiв на лiжку у кутку.
"Апостолов?!" Адамадзе нiзащо не упiзнав би у цьому чоловiчковi вальяжного, високого, як йому колись здавалося, солiдного банкiра, батька Клави. У нього навiть майнула думка: "А може, лiкар помиляється, чи це пiдставна особа, яку тримають тут пiд iм'ям Апостолова?"
- Я хочу поговорити з ним в окремому примiщеннi, - заявив Адамадзе.
Лiкар узяв Апостолова за руку i, як малу дитину, мовчки повiв у приймальний покiй, де перед цим розмовляв з Адамадзе.
- Розмова має бути без свiдкiв, - зауважив Адамадзе, побачивши, що у кiмнатi умощується на стiльцi громило санiтар.
- За нашими правилами... - почав головний лiкар.
- Мене не цiкавлять вашi правила. Ви що, побоюєтесь, що хворий накинеться на мене?.. - вперше посмiхнувся Адамадзе. Й справдi було б смiшно подумати, що маленький, знiчений Апостолов завдасть якоїсь шкоди кремезному полiцаю. - Вiн же у вас, кажете, спокiйний...
Пташине обличчя головного лiкаря незадоволено скривилося, але жестом вiн наказав санiтаровi вийти, за ним i сам пiшов. Адамадзе почув, як клацнув за ким замок у дверях.
Антон Нодарович скинув з плечей халат, накрив ним карабiн, що стояв у кутку. Апостолов спокiйно стежив за ним.
- Пане Апостолов, - намагаючись надати своєму голосу якнайбiльшої приязнi, почав Адамадзе, - ви, звичайно, не пiзнаєте мене. Правду сказати, вас теж було нелегко признати. Скiльки часу минуло! Я - Антон Адамадзе, грузинський князь, наречений вашої доньки Клави... Не раз обiдав у вашому домi, в Харковi, пам'ятаєте, я тодi був юнкером...
Апостолов незворушно сидiв перед Адамадзе, дивився на нього, не змигнувши оком, i невiдомо, чув його чи нi.
- Ви мене чуєте, Павле Амвросiйовичу?
Апостолов раптом захiхiкав i враз замовк. Адамадзе потроху домальовував у своїй уявi образ колишнього банкiра. Овал обличчя, невеличка сiдловинка на грудкуватому носi, рiденька борiдка, якiсь невловимi порухи викликали у нього стертий пензлем часу образ нареченої i цим самим пiдтвердили, що перед ким саме Апостолов.
- Я у вас часто бував у домi. Пам'ятаю Клаву, вашого маленького Арсена, їхню гувернантку Єфросинiю Iванiвну... У вас був багатий, навiть розкiшний дiм...
Адамадзе iз спiвчуттям знову згадав дiм Апостолова. Що зробила революцiя з людиною! Вона перевернула свiт i знищила таких поважних, розумних людей, як цей банкiр, як сам вiн, Адамадзе, зламавши їм життя, перетворивши кого на мерцiв, iнших на божевiльних або, як його, на одвiчного бурлаку, шукача невловимого щастя.
На мить йому знову згадався той перший обiд в сiм'ї Клави, якого був удостоєний пiсля тривалого захоплення дiвчиною i освiдчення їй. Вiй почувався як на гарячiй печi. Ловлячи на собi не дуже доброзичливi погляди Клавиної матерi - гладкої, хворої дами, вiн втрачав апетит i майже не торкався вишуканих страв, якi подавав пiдстаркуватий лакей. Обiдали мовчки, лише Клавина матiр, iм'я й по батьковi якої вiн давно забув, питала його, де живуть батьки, який у них маєток, чи справдi вiн родовий князь. Вiн пiк ракiв, вiдповiдав невлад i ледве дочекався кiнця цього довгого, виснажливого обiду. Згодом, коли вдруге i втретє побував у царствi Клави, тримався спокiйнiше i звернув увагу на рiзьбленi, червоного дерева меблi, на темнi великi картини у позолочених рамах, на красу кришталевої люстри, яка пiд трiпотливим вогнем свiчок розкидала навколо сяйнi промiнцi.
У Адамадзе знову защемiло серце чи вiд жалю до себе, вiд жалю за втрачений раєм, чи вiд жалю до старого, знищеного Апостолова. Та зрештою не для спогадiв вiн прийшов сьогоднi до божевiльнi, ризикуючи тим, що начальство довiдається i не схвалить цей похiд.
Старий завовтузився на лавi. Адамадзе постукав у дверi. Вiдразу клацнув замок, i на порозi вирiс санiтар.
- Гляньте, що з ним.
- Ах ти! - накинувся на хворого санiтар i витяг з кiмнати, - Мий потiм за ним!
Через кiлька хвилин санiтар вштовхнув Апостолова назад у кiмнату. Адамадзе раптом охопив сумнiв, чи вийде з його затiї що-небудь. Але нi, вiн мусив дiзнатися про таємницю скарбу, хоч би йому сто разiв довелося прийти сюди.
- Павле Амвросiйовичу, - почав знову з самого початку, - мене звуть Антон, я дружив з вашою донькою Клавою, ми збиралися побратися. Я бував у вашому домi. У вас була велика квартира - цiлий поверх, другий, а на першому був банк, пiд ним пiдвали, сховища... Ви впiзнаєте мене?
Апостолов нiяк не реагував на слова Адамадзе.
- Мене звуть Антон, а вашу доню - Клавою... Так?
Апостолов захiхiкав. Блаженний усмiх осяяв його лице.
- Клава, Клава, ваша дочка, Клава, - ще раз повторив Адамадзе.
Старий раптом кивнув.
Адамадзе пiднiсся духом. Йому навiть здалося, що вицвiлi очi Апостолова спалахнули розумними вогниками.
- Ну, от i чудово, - радо промовив вiн. - А я Адамадзе, Антон Адамадзе, юнкер Антон, грузинський князь... Подивiться на мене, подивiться уважно. Упiзнали?.. У вас у Харковi був великий Кредитний банк, який обiкрали бiльшовики... Але ви дещо сховали... Правильно! Сховали.
Адамадзе пiдхопився з стiльця i радо вдарив себе по стегнах.
- Адже сховали, Павле Амвросiйовичу, я знаю.
Апостолов пожвавився i теж пiдхопився, повторюючи жести Адамадзе.
- А де, Павле Амвросiйовичу, де сховали?..
Хворий i далi радо ляпав себе по стегнах i повторював: "А де? Де? Де?" Вiн навiть став пiдстрибувати в такт цим словам.
- Сядьте, - наказав, втрачаючи терпiння, Адамадзе. - Сядьте, пане Апостолов.
Оскiльки хворий не зрозумiв, що йому наказують, князь силомiць посадив його назад на стiлець. - Сидiть спокiйно, пане Апостолов, i згадуйте.
Хворий покiрно закивав.
- Я - Апостол, - сказав вiн. - Тринадцятий.
- А Гущака ви пам'ятаєте? - спитав Адамадзе. - Андрiя Гущака? Ви з ним удвох закопали золото i дiаманти. Пам'ятаєте, Павле Амвросiйовичу?
Той зробив такий двозначний жест руками, який можна було зрозумiти i як "так, i "як "нi", i просто непевнiсть. I раптом старий заплакав.
Вiн плакав щедро, сльози рясно зрошували його блiде i худе обличчя.
- Тихше, тихше, - як мiг, заспокоював його Адамадзе. Вiн навiть витер своїм носовичком сльози на обличчi хворого.
- Ну зарили, ну закопали, ну що з того. А плакати не треба. I де ви закопали? Пiд Харковом, Полтавою? У Києвi? Нi? У Люботинi, Мерефi, у Ков'ягах чи у Лубнах, Миргородi... - Адамадзе повiльно називав мало не усi населенi пункти Харкiвщини i Полтавщини, водночас пильно спостерiгаючи за виразом обличчя хворого, сподiваючись, що знайома географiчна назва викличе у нього якiсь живi асоцiацiї, якусь реакцiю i це вiдiб'ється в очах, на обличчi.
Проте ця спроба теж виявилася марною.
Адамадзе, кленучи у душi Апостолова, гарячкове мiркував, чим можна розворушити старого. Не мiг довго морочитися iз хворим. Це викличе, зрештою, пiдозру у лiкарiв. Тим бiльше що у погано опалюваному примiщеннi було холоднувато, Апостолов закляк, зiщулився, очi його погасли.
Антон Нодарович згадав, що головний лiкар не дозволив заносити у палату нiчого блискучого, бо це спровоковує хворих. Вiн розстебнув сорочку i витяг невеличкий золотий медальйончик, теплий вiд тiла, який носив на грудях як талiсман.
Навiть у сiрому осiнньому свiтлi, що пробивалося крiзь грати, медальйон засвiтився, заграв вогнем.
- Павле Амвросiйовичу, - ще раз спитав майже благальне Адамадзе, - скажiть, де ви сховали свої дiаманти, золото. Я їх вам принесу, адже ви самi не зможете їх викопати. Ось такi речi, - вiн показав медальйончик. - Я викопаю i вам принесу.
