Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів
Що вони будуть про мене згадувати… Ага. Я втомлений сиджу в кабiнетi. Я не хочу додому. Дзвiнок. "Це саме… Стас? Зайди". Це - Васятко. "Це саме, це саме, мучусь…"
Васятко нервується. Нас запросив найбiльший керiвник. Васятко не знає навiщо. Ми - тим бiльш. Бойова наша команда. Вiка, Степан, Iгорко та я. Васятко телефонує до приймальнi, йому кажуть, що достатньо буде, якщо вiн прийде з двома спiвробiтниками. Я чую (i всi це також чують), що називається моє iм'я. Тобто я маю бути присутнiм обов'язково. Працює фактор "краснодарського авторитета Володимира". Швидко вiн. Авжеж, у тих колах не заведено патякати, лякати пуканням повiтря. Вони, козаки, чiтко знають свою справу. I за друзiв пащi порвуть. А я - їхнiй друг, ага, Васятку. Мафiя безсмертна. Особливо - росiйська. Васятко кидає на мене косяка й каже: "Безперечно. Це саме. Безперечно. Я його вже викликав". Губи Вiкторiї схожi на спущенi труси, її не вiзьмуть - це вже точно. Iгорко всмiхається, вiн завжди в собi впевнений. По Степановi важко здогадатися, що в нього на душi, та й узагалi, чи є вона в нього.
Цей кабiнет неосяжний. Як i стiл. Як i мапа, що висить за спиною найбiльшого керманича. Вiн виголошує промову. Дивиться на нас. "Я можу знати ваше iм'я?" - питає вiн мене. "Так, якщо уважно читаєте колонтитули", - хочу сказати я, але менi бракує нахабства. Моє iм'я справдi зазначено внизу на кожнiй сторiнцi кожного документа, до створення якого я буваю причетним. "Це - це саме, Станiслав Владиславович е-е-е-е Коваленко, кращий, це саме, фахiвець департаменту з мiжнародних питань. Тiльки-но сьогоднi повернувся з Москви, з е-е-е-е переговорiв, якi вiдбулися успiшно". Васятко рапортує. Вiн узяв нас двох. Мене i Степана. Степан робить вдумливий вигляд. Я почуваюся доволi впевнено, бо знаю, хто за мене просив.
Найбiльший керманич висловлює iдею, вiн дає певний час на те, щоб ми її добряче продумали, понад мiсяць. Вiн каже, що за ним не заiржавiє, якщо ми переймемося складнощами питання, знайдемо оптимальний вихiд i шлях реалiзацiї. Ми кажемо, що вже надзвичайно перейнялися. Наприкiнцi вiн каже загадкову фразу: "Я розумiю, що, щоб мене зрозумiти, Василю Васильовичу, вам потрiбно замiсть мозку мати хоча б прищ. Але ви його якраз не маєте. Може, хоча б хлопцi? Через два мiсяцi доповiсти". Аудiєнцiю завершено, ми виходимо. Хлопцi з прищами замiсть мозку. Сумне, я хочу вам сказати, видовище. "Будемо працювати окремо", - каже Степан. Наволоч.
Удома нiчого не змiнилося, хiба що поруч iз крiслом, де розмiстився батько, сидить "Iрка", викапана Таїсiя Повалiй, тiльки менша: пiвтори Iрки - одна Таїсiя Повалiй. "Привiт", - каже Iрка. Коли батько представив менi свою коханку як Iрку, я подумав, що їй приблизно тридцять рокiв, i аж нiяк не сподiвався побачити таку пiдстаркувату й худющу панi. То це заради таких зараз кидають мiцнi українськi родини високi, трохи зап'ятдесятирiчнi чоловiки без натякiв на пивний животик i з кiлькома сивими волосинами, що тiльки додає пiкантностi їхнiй шляхетнiй зовнiшностi? Що коїться iз цим свiтом? Iрка займається художнiм куванням. Працює дизайнером по металу. Такий собi сучасний коваль. Смiшно, можу собi уявити, як плiткували б про них у нашому трудовому колективi: "А ви чули, що Владислав Коваленко кохається з ковалем?" Ги-гик!
"Драстє", - вiдповiдаю. "Якi в тебе плани на вечiр? - питає стара. - Треба щоб ти допомiг менi посунути меблi. Владик має хвору спину". Бач, яка кмiтлива та спостережлива.
Я тiльки подумав про те, що компанiю їй може скласти батько, як вона мене - трiсь по потилицi. "Iро, - бубонить батько з крiсла. - У хлопчика - серйозна хвороба". "Так. Добре. Але зараз у нього нiчого не болить, правда, Стасику? А ти завтра вранцi не встанеш, якщо тягатимеш меблi".
"У мене був важкий день. До речi, ви менi так i не сказали, чи надовго ви тут оселилися?" "А де Iгор? - питає батько. Переводить тему: - Вiн нас соромиться?" "Чого б це вiн вас соромився, кажу я, - вiн живе в себе вдома, а не в мене. Вiн годував кота, тому що я був у вiдрядженнi. Хтось мав би годувати кота, чи вам би було приємно знайти тут його голодний скелет? Я не розумiю, як ви взагалi могли подумати, що… Тiльки такi збоченцi, як ти з Iркою, могли подумати, що я, твiй рiдний син, який до того ж був одружений, має дитину i не з валтував жодного сусiдського хлопчика, на вiдмiну вiд тебе, що трахкав усiх сусiдських жiнок, - педик! Ви вже пояснiть, менi дуже цiкаво, як ви дiйшли такого висновку?"
"Ми б не дiйшли, - каже батько. - Але що б ти подумав, синку, якби в мене вдома зустрiв симпатичного хлопця, молодого, дуже доглянутого, в джинсах, що майже з'їхали з пружних (це все Iрка помiтила) сiдниць, який вихляє стегнами, як повiя, мружиться, як цей кiт, i починає вивалювати на нас iнформацiю щодо твоєї роботи, твоєї хвороби, твоїх злиднiв? I кидається звинуваченнями, мовляв, де ми були весь цей час, чому ми тебе залишили одного? Ще й нiкуди не поспiшає. Я був переконаний, що вiн тут живе. В нього є ключ вiд цiєї хати, ключ, якого немає нi в мене, нi в твоєї мамцi". "А ви що, цiкавилися хоча б адресою, де я живу?" "Синку, в нас були обставини. Складний перiод, розумiєш?" Iрка гризе нiгтя. Рожевий лак. Баби з вiком їдуть глуздом.
Я зникаю у ваннiй кiмнатi. Там сидить воно. "О, з'явилося. Нарештi.
Менi б такий робочий розклад, постiйно кудись зникає, розважається, а я сам мушу триматися, не зриватися, поводитися негiдно, так?
Сам на сам iз доброчинними спокусами Бога. Слухай, прибери їх звiдси, я давно нiчого в тебе не просив, але зараз прошу: прибери, бо я за себе не ручуся". "А чого це я маю таке робити? Твої родичi - розбирайся, вони ж твої родичi - не мої. Ненавиджу з'ясовувати стосунки з родичами, вiдразу псується настрiй". Воно потягається. Паненя зманiжене.
"Усе це несуттєво. Не варто моїх фiзичних зусиль i твоїх моральних тортур. Якось минеться. Давай поговоримо про справи". "Давай", - риплю зубами я. "Отже, тобi сьогоднi зробили дуже слушну пропозицiю. Ти ступив на вищу сходинку. Занiс ногу. Ще трохи - й ти скинеш кайдани, якими тебе закуто на цiй посадi. Тебе чекає iнша - впливова, дуже впливова. Це те, чого ти прагнув. Ти на пiдходi до слави й необмежених можливостей. Пильнуй за собою. За кожним словом та рухом. Спостерiгай за Степаном, вiн обов'язково знайде правильне рiшення, а тобi залишатиметься його привласнити, все дуже просто. Нiякої напруги. А коли рiшення буде в твоїх руках, ти його демонструєш, кому треба, i тодi нарештi ми пiдписуємо контракт, будемо вважати, що ти витримав умови випробувального термiну. I ти помстишся всiм наволочам, котрi псували тобi настрiй роками, i в тебе буде достатньо iнструментiв для цього, повiр менi".
Стукiт у дверi ванної. "Ти що там робиш?" Iрка. Блiн.
От яка її собачача справа, що я тут роблю. "Блюю. Наслiдки хiмiотерапiї", - ввiчливо вiдповiдаю. "Бачиш, що коїться? Прибери її геть. Вона менi заважає". "Твоя вигадка про рак - спрацьовує. Смiшно, до речi. Пупа зараз надiрву. Менi завжди подобалися люди, що спекулюють на вигаданих смертельних хворобах". Воно регоче. "Це не вигадка, це воно саме якось уклалося всiм у вуха", - кажу я. Не потрiбнi менi чужi кмiтливiсть та винахiдливiсть.
Батько дивиться чергову серiю "Сiмнадцять миттєвостей весни", наспiвує: "пумпум, пумпум-пумпум, пум-пум, пумпум". Голос Капеляна лунає на всю кiмнату. "Батьку, - спокiйно звертаюсь я до нього, беру пульт i роблю звук тихiше. Розвiдник Iсаєв переходить на шепiт. - Ти можеш менi дещо пояснити? Як так сталося, що зi мною, твоєю хворою дитиною, коли вона, тобто я, дiзнався про те, що невилiковно хворий, були не мамця, не татусь, не колишня дружина з моєю дитиною, не друзi, а знаєш хто? Водiй мого керiвника, який зжер усi мої продукти. В тебе є щось менi сказати з цього приводу?" Батько мовчить. "А ти впевнений у тому, що ти маєш право отак зараз гарчати на мене, синку, пiсля того, як понад десять рокiв тебе зовсiм не хвилювало, чим живу я? Понад десять рокiв ти не давав менi навiть тимчасової перепустки у своє життя?" Батько встає, висмикує з моєї руки пульт. Керманич гестапо Мюллер вiдчайдушно кричить на розвiдника Iсаєва. "Слухай, допоможи Iрцi з меблями, досить сварок, менi цiлком вистачило й твоєї матерi. Дай спокiйно подивитися кiно". Ось тобi й маєш. Ага.
Я йду на кухню. Iрка вовтузиться там iз паяльником. Я так думаю, що краще не чiпати жiнку, яка здається нервовою i тримає в руках паяльника. Це не слушна нагода вправляти такiй жiнцi мiзки. Ви не згоднi? Я помiчаю, що на балконi за добу з'явилися чорнi гори якогось мотлоху. "Це - мої iнструменти", - посмiхається менi Iрка. В неї немає двох зубiв. Ще трохи, хай тiльки покладе паяльник, в неї бракуватиме як мiнiмум трьох.
Так, де ж їх немає? Гостей столицi, де їх немає? Куди я можу сховатися в цiй хатинцi? Знову пертись у ванну - пiдозрiло, Iрка за мною стежить. Залишилося одне - вбиральня. Там з'являється воно. "Слухай, ти не мiг би дати менi спокiй? Не вдиратись у вбиральню, кiнець кiнцем, менi нiяково. Я, знаєш, не звик срати при комусь. Ранiше хоча б це менi вдавалося робити на самотi. Принаймнi в цей момент у представникiв людства вистачає клепки, щоб менi не заважати". "Я думав, побачивши мене, ти трохи вiдкиснеш, угум-с". "Так. Якщо ти вже тут, скажи комусь iз ваших, що б зiстрибнув з батькових ребер! Тодi йому має попустити". "Що за нiсенiтницю ти верзеш?" - питає воно. На його пицi зацiкавленiсть i здивування, як у цуцика-спанiєля. "Сивина у бороду - бiс у ребро. Давай домовимося iз цим бiсом, хай iде собi й дасть спокiй батьковим ребрам, i тодi батько повернеться додому, а Iрка, я сподiваюся, кудись щезне теж". "Який ти примiтивний", - пирхає воно. Ще зараз я бачу його скривлену мармизу, аж раз - воно кудись подiлося. Всi мене зраджують i тримають за телепня. Але скоро, скоро настане час. Мiй час. Тодi ми на вас подивимося.
