Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів
"Слухай, далися вони тобi, цi полководцi. Вони вже своє вiдвоювали, мiсце на календарях. Ти менi краще скажи, чого в нас так багато секретарок працює, га? Я ось до чого: на хрiна їх нам стiльки треба? Їх узагалi хтось трахкає? Слухай, якщо їх нiхто не трахкає, то на хрiн вони нам потрiбнi? Ти з'ясуй це питання з партнерами та директоркою, щоб я до цього не повертався, треба ж якось розв'язувати кадровi питання?"
"Гарнi зуби свiдчать про стан здоров'я жiнки" - каже молодий самовпевнений чоловiк. "Густе волосся та вiдсутнiсть синцiв пiд очима. Менi потрiбна тiльки здорова жiнка". Вона на очах скулюється. Свiтло безжальне, вона намагається впоратися з волоссям, зробити його густiшим за допомогою однiєї тонкої руки. "Моя колишня подружка розкрутила мене на три штуки доларiв, щоб полiкувати їй зуби. Полiкували, грошi я дав, для себе ж старався, але їй це не допомогло, бо вона - дурепа. Дурепою народилася й помре". Вона намагається вiдсунутися вiд нього, на пiдлогу падає схiдна подушка, нiхто з офiцiантiв не поспiшає її пiдняти. Самовпевнений молодий чоловiк теж. "У тебе подушка впала, коли їси, то треба сидiти спокiйно". "Це ти їй зуби вибив за м'ясо з кiсткою? Ти, так? Ти це зробив? Я тебе знаю, ти б просто так грошi на стоматологiв не витрачав". Її наче прориває. "Ти що? Взагалi - фiльтруй базар свiй. Думай, про що бовкаєш. Зовсiм неадекватно трахнута, i на всю голову". Вона бiжить геть.
Вiн кидає грошi на стiл, повiльно пiдводиться. "Сука. За кого вона себе має? За графиню Лопухiну? Незайманка до-сраки-рiчна. Шльондра, бл…"
Їхнє вiльне мiсце швидко займає розгульна компанiя, золото, мобiльнi телефони останнiх моделей, стильнi бiлявi зачiски та голенi черепи, галас, вереск, смiх. Офiцiант посмiхається. "То вам нiчого не потрiбно?" - знову запитує вiн у лiтнього чоловiка, який посмоктує краєчок кавової фiлiжанки i смiється над анекдотами на останнiй сторiнцi газети. "Та нi. речно дякую. Менi здається, що все це в мене є. Чи, певною мiрою, вже колись було"…
Я завершую свою фiлiгранну доповiдь. Мої слухачi незадоволенi, але надiю не втрачають. Я можу на щось знадобитися. Вони приглядаються до мене, як зубожiлi дивляться на свiчку. "Якщо її нiяк не вдається запалити на тортi, то, може, нею можна вилiкувати дупу?"
"Слухай, а ти не стикався з проблемою, як можна витягти нiмецький танк зi скелетами танкiстiв з болота в Чернiгiвськiй областi?"
Добре, що вони не поцiкавилися тим, чи нiколи я не намагався лiкувати трипер у спосiб полоскання члена в мiцному розчинi марганцiвки. Втiм, з iншого боку, якраз на це я мав чiтку вiдповiдь: так. "Вас цiкавить технологiчний бiк питання чи економiчно-правовий?" - питаю я замiсть вiдповiдi. "А ти давай, спробуй, так i так нам скажи".
Я повернувся на роботу. Я розумiю, що з цими людьми спiвпрацi в мене не вийшло. Щось я не те роблю, не вмiю, не навчився, але що? В головi хтось грає на роялi п'єсу "Ненависть". Я ненавиджу людство. I кожного, без виняткiв, його представника. Чиста, нiчим не заплямована ненависть. Ось вони, представники людства, намагаються випередити одне одного бiля лiфта. "Нi хрiна". Я штовхаю плечем одну дуже гонорову дамочку. Куди лiзеш? Треба вже про вiчне думати, а не про те, щоб першою вдертися до лiфта. Дев'ять осiб, котрi абсолютно нiчого не роблять, але дуже зайнятi. Тому що чекають лiфта.
Вiн стоїть поруч зi мною, високий стрункий шатен у дорогому костюмi в тонку сiру смужку. Тут багато таких, хто ж їм доплачує, щоб так виглядали? Красень. Вишукане вбрання, новi мешти, новi парфумернi пахощi. Про таких моя теща завжди казала: "Побачити та й лягти", а Леся, яку ви також, мабуть, пам'ятаєте, сказала б: "Козел". Поруч iз ним стоїть дiвчина в замшевому дрантi. Навiть її волосся схоже на сплетенi косицi з замшi.
Шатен починає надривно верещати пошепки (такi як вiн опановують мистецтво верещати пошепки з класу дев'ятого, як тiльки їхнi муда й член випирають iнтенсивнiше, нiж у iнших хлопцiв): "Сука ти, наволоч, ти що, коли-небудь бачила на менi кольоровi труси? А ну, вiдповiдай, швидко! Ти що, коли-небудь на цих сiдницях (плескає собi по дупi) бачила кольоровi труси? Червонi, зеленi, в квiточку? Бачила? Мовчиш? Бо не бачила, сука ти брехлива".
Дiвчина стоїть мовчки, наче це її не стосується. Вона втратила обличчя - своє, яскраво нафарбоване - втратила миттєво. Вiн не мовчить, його лють красномовна, нашi погляди - нiщо для нього. Жiнки озираються на його зад. Чоловiки розглядають дiвчину. Бо як же - цирк приїхав у нашi знедоленi краї. Нарештi розходяться дверцята лiфта, вiн влiтає туди першим, вона ж пропускає всю iншу публiку, рахуючи й мене, хоч
я старанно намагаюся поступитися їй мiсцем, аж потiм млосним голосом - сексапiльним, гарним - промовляє в дверi, що от-от зачиняться: "Як ти задовбав, Тарасе, своїм дальтонiзмом та своєю дупою".
В приймальнi сидить (невже хтось iз вас, як i я плекав надiю, га?) криворотий Теслик. Помiчник Васятка (Секретарки немає - тринадцять). "Щось довгенька нарада", - каже вiн. "Знаєш Тараса?" - питаю я. "Це якого? З аналiтичного?" "Вiн носить червонi труси в зелених плямах". Треба втiшити людину, хай йому буде про що розповiсти тутешнiм дiвкам. Може, якась iз них i дасть. "Пiд бiлi штани, уявляєш собi таке?" - додаю я вiд щедрот своїх. Теслик мовчки вирячився на мене. В руках його клаптик жовтого паперу. Я пiзнаю свої нотатки. "Термiново викликали на нараду. Станiслав Владиславович Коваленко". Нижче незрозумiлим почерком приписано: "Ха!"
"То чого тобi?" - питаю, бо Теслик у ступорi. "А, ось, треба перекласти", - вiн протягує менi папери. "Нiчого собi", - зауважую я. "Вiн що, летить як секс-турист?" Теслик мовчить, кусає собi вуса. "Не стовбич, iди собi, працюй. Прийшов на роботу, сиди й працюй. А коли я це перекладу, тобi задзвонить моя секретарка", - зловтiшно кажу я. "Нiколи вона тобi не задзвонить, ги-ги". Судячи зi зворотiв, перекладу яких потребує Васятко, вiн хоче тiсно спiлкуватися з мiсцевим кубинським жiночим населенням. Буде агiтувати за капiталiзм iз його, Васятковим, обличчям-членом.
Теслик пiшов собi. Але спокiйно посидiти й попрацювати менi не вдалося. Бо зайшла Вiкторiя, шахрайка й падлюка. Зробила невиннi очиська й ними - блим-блим. "Я тут нi до чого, Валерiй сказав, що я маю їхати, а я говорила, що не знаю iспанської, а вiн наче не чув. Уявляєш собi, прийшов, тицьнув менi, мовчки пiшов". Як вона вмiє висловлюватися, ця пiдкорювачка плечей шахтарiв. Висловлюється агресивно-еротично. "Прийшов - тицьнув менi - пiшов". Вона бачить мою кривувату посмiшку, реагує швидко, в цьому їй не вiдмовиш, каже: "Я маю на увазi, що тицьнув менi наказ про вiдрядження". Та все добре, люба, не хвилюйся.
"Ти знаєш Тараса?" - питаю. "Такого красеня з гарними сiдницями? Шатен у смугастому костюмi? Вiн iще зустрiчається з Олею, така хвостата коротколапа хвойда? Звiсно, а що?" "То вона його кинула, тому що вiн носить квiтчастi труси. Чудовi, рiзнокольоровi". "О, ти диви, яка наша Оленька балувана. Труси їй не до вподоби. Знаєш, що я тобi скажу? Труси - не головне" - голосом учительки промовляє Вiка. Я радо погоджуюся: "Головне у трусах!" Який я дотепний. Вона уважно дивиться на мене: "Головне, Стасику, в головi". Йде геть.
Я набираю на комп'ютерi переклад. "Скiльки це буде коштувати?" "А чи є скидки?" "Люба, в тебе чудовi нiжки" "Чарiвна, а ти даси в дупку?" "Я мiг би дати тобi урок орального мистецтва" (цiкаво, хто написав Васятковi, який з усiх можливих слiв перевагу надає сполученню "це саме…" такi натхненнi тексти? Невже вiрна Варвара Великомучениця?). Я вирiшую трохи вiдтiнити цi солодкi рядки, додаю своє "Гей ти, смердюча дiрко, хочеш посмоктати на халяву?" "Хлопцi, в кого з вас солодкий пенiс?" "Гей, велетнi, а нiхто не хоче розважитися з моїм кокосиком? Розколоти його навпiл?" Усе одно цей старий паскудник не знає iспанської. Блiн, нiхто не знає iспанської, але всi вони їдуть на переговори до Куби. I тiльки я, знавець iспанської мови, видатний мiжнародник, сиджу тут без секретарки й насолоджуюся вiтчизняним лайном.
Машина порипує, може, завтра завдати їй профiлактики? МакДо.
Треба замовити Мартiнi фiшмак, може, навiть два. Мартiнi - хороший кiт. Не сцить у мешти, не дере шпалери. Бiля Макдональдсу стоїть клоун. Як завжди, трохи пiддатий. Вiчно молодий, вiчно пiддатий. Чудовий приклад для дiтлахiв.
Воно сидить удома, читає книжку. "Нiч перед Рiздвом". Обурюється. "Ти це читав? Читав, як вiн мене змальовує? Особливо мене бентежить опис мого писку. Мене це ображає, я зовсiм не такий". Я кажу, що мене це не хвилює, i прямую до кухнi, щоб нагодувати кота, який нагадує про своє голодне iснування голосним нявчанням. "Я - вiдповiдальна людина, мамо, я пам'ятаю про кота, я купив йому фiшмаки". Але навiть мамi все одно, як ми почуваємося й чим ми живемо. Байдуже.
"Менi все це набридло. Твiй випробувальний термiн затягнувся". "Це не мiй випробувальний термiн, а твiй. I менi здається, все йде чудово. В тебе що, почалася нетерплячка-сверблячка?" "Ха. Легко вести розмови, коли сидиш на всьому готовому". Воно регоче. "Ти здивуєшся, але в мене завжди все готове, ага". "Я хочу грошви, хочу бабу, хочу…"
I тут у моїй головi промайнула генiальна думка. "Слухай, а ти можеш, у порядку невеличкого бонуса, зробити так, щоб це…" "Щоб це що? Навчився вже висловлюватись, як справжнiй державник?" - єхидствує воно. "Ну, таке. Трiйка, сiмка, туз".
