Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів
Це я тобi обiцяю, мерзотник ти й гад. Бо поводься чемно. Земля кругла, в цьому легко можна переконатися: той, за ким ти щосили женешся, щоб навiшати йому пенделiв, раптом опиняється за твоєю спиною, i вже тобi слiд пришвидшити ходу, змитися вiд його влучних нiг.
Васятко завершує свою промову. Нiхто, крiм нього, не говорив, а воду тим часом випито. "Щось у горлi деренчить, треба горло промочить". Яка була нарада - моноспектакль, блiн. Васятко п'є воду, тодi каже: "Щоб нiхто потiм не дорiкав, бо не варто. До чого тут мiлiцiя, коли грiм порося вбив". Це був жарт. Я це зрозумiв, бо побачив, що Варвара смiється. Васятко на неї дивиться, як на королеву Шантеклера. Почуття, блiн.
До Варвари схиляється банкiр. "А що тут смiшного?" - питає цей приємний хлопець. Вона повторює фразу Василя про порося та грiм, не забуває й про мiлiцiю, яка тут нi до чого. Банкiр здвигає плечима: "А що тут смiшного?" Варвара двома вказiвними пальцями притискує собi рота, який мабуть, округлює в такий спосiб, витирає помаду, що збилась на краях вуст. Вона повертається до банкiра й каже: "Не смiшно? Тодi, мабуть, у вас немає почуття гумору. Або моє почуття гумору занадто вишукане. Зрозумiло?" Браво, Варваро! Так його, так! Нiчого подiбного я ще не чув.
У власнiй приймальнi я знаходжу Вiкторiю та Iгорка, вони вчитуються
в доповiдь про проблеми України з орiєнтацiю, яку я не переклав. У змучених алкоголем руках Iгоря тремтить маленький папiрець "Iноземнi iнвестицiї: проблеми, перешкоди, щось таке та ще щось таке". "О! Нарештi! - радiє менi Iгорко. - Що було корисного на нарадi?" "Балаканина", - шаблонно вiдповiдаю я. Iгорко впiзнає власний штамп. "Це гiвно нам на всiх розписано. Чого ти не попросив секретарку, щоб вона зробила копiї та рознесла нам?" (Ха! Секретарки Немає - дев'ять). "Її десь немає, а я був на нарадi", - кажу я Вiкторiї, котра примружилась, тому нагадує якогось хижака. Буде ще мене ця стриптизерка недороблена страхати.
"Краще скажiть менi, що малося на увазi пiд "щось таке", я вже не говорю про "ще щось таке". Ти ж у нас, дорогенька, експерт, знавець iдей Валерiя Леонiдовича, то поясни нам, що воно хоче. Може, знову простата?" Я злий. Iгорко кривить рота. Вiка незворушна, поглядає на Iгорка. "Ага. Хлопчики попили вчора горiлочки, так? Чоловiча дружба й усе таке iнше? Ой, я не можу". Вона сидить на столi, ворушить ногами, i дивиться на нас, як на побитих собак. Дзвiнок. "Станiславе?" Це - Степан. "Я можу до вас зайти, телефонував Валерiй Леонiдович, питається про якусь доповiдь. Вам є що сказати з цього приводу?" Степан до всiх звертається на "ви". Про всяк випадок. Ми ж пам'ятаємо, що земля - кругла.
Вiн читає папiрець хвилин п'ять. От вiн гальмуватий. Потiм вiдкладає на край столу. "Так. Ясно. Про проблеми писатиме Станiслав, про перспективи, мабуть, Iгор. Тому робимо так. Про правове забезпечення писатиму я. А Вiкторiя буде писати про громадську думку. Вiн переписує назву собi в блокнотик. Хто, цiкаво, його, такого розумника, вдарив дзьобом по головi, коли вiн зiбрався фотографувати швейцарських повiй? Неймовiрно. "Чекай, то що буде "щось таке", а що - "ще щось таке?" "Потiм пiдставимо. Головне, щоб було видно тiло. Вдягати будемо потiм". "Фельбанки з мене", - каже Вiкторiя. "А з мене, як завжди, моднi запозичення та тенденцiї", - каже Iгорко. Вони говорять однiєю мовою. Я ж думаю, де подiлося моє кляте воно. Поставило мене на випробувальний термiн, а саме кудись утекло. А доглядати мене хто буде? Навiть на чортiв не можна покластися. "Проблеми. Угу. Чудово", - кажу я i йду до свого кабiнету.
До кiнця робочого дня займаюся перекладом. Я що, москалик? Наймався їм за таку мiзерну заробiтну платню гарувати тут зранку до вечора перекладачем? В України проблеми з орiєнтацiєю, а в мене - з мовою Валерiя. Не розумiю, як може людина, котра все ж таки закiнчила вуз, так висловлюватися? Я хочу кави, але секретарки немає. Може, надряпати про неї доповiдну? На iм'я її недолугого дядечка. Ненавиджу всiх. Гуртом. Ненавиджу.
Входить Iгорко. "В'язнеш, братан? У великих i дуже великих проблемах малих i дуже малих iноземних iнвестицiй?" "Я ще не брався до проблем iноземних iнвестицiй. Пишу тут про проблеми орiєнтацiї України. Я що, взагалi, фахiвець iз проблем?" "Та, нi, заспокойся. Ти - мiжнародник. Крутелик! Ми це знаємо, ага. Але що це означає в наших умовах? Це означає постiйно працювати перекладачем, а також писати лайно на загальнi теми". "Ти чого припхався? - огризаюсь я. - Не займай мене, Iгоре". "У принципi я прийшов тобi допомогти. Тобi, жертвi великого бiзнесу та родинних iнтересiв". Я напружуюся: "Давай. Спробуй". Намагаюся вiдкинутися на спинку свого офiсного стiльця, та б'юся головою об стелаж. "Ти знаєш, я хочу, щоб ти на мене реагував трохи спокiйнiше. Всi ми в одному човнi, i треба щоб хтось був капiтаном. Вiдомо, що всi ми чекаємо на пiдвищення. Рiзке пiдвищення, iнакше навiщо нам просирати тут свої молодi роки? Тепер - що нам треба? Цей човен довго не пливтиме, тому нам треба все встигнути зробити. Хто першим тiкає з пошкодженого човна? Пацючки. I ми з тобою маємо обрати пацючкiв, зрозумiло? I я пропоную, щоб пацючками були Вiкуся-ногуся та Степан-баран.
Як, нiчого план?" Вiн хоче, щоб я був спiльником. "А потiм?" - питаюсь я. "Потiм" буде потiм, якщо буде. Головне, щоб було, чи не так? Про "потiм" ми подумаємо завтра", - промовляє мудрий Iгорко, український Скарлет О'Хара.
"Ти знаєш щось про метод компiляцiї? Ним зазвичай користуються скороспеченi кандидати наук". Iгорко пiдморгує. Мабуть, когось має на увазi. Я знаю про цей метод, я ж був студентом. "Тодi все просто. Залазиш на "Google", що знає все про усiх. Задаєш слово для пошуку, от давай, друкуй: "iноземнi iнвестицiї". Так. Пiшло дiло. От бачиш, скiльки представникiв людства цiкавилося цiєю проблемою, ти тiльки подиви! А скiльки вони налабали. Скiльки сторiнок, скiльки доповiдей, скiльки думок. Вiдкрий кiлька з них та повитягуй свої проблеми. От i все". "Тут усi таке роблять?" "Як тобi сказати", - посмiхається Iгорко. "Добре, з цим я впораюся. Що далi?" "А далi ще простiше. Вiддаси секретарцi". Це менi каже мiй спiльник Iгорко.
"З секретаркою в мене проблеми", - натомiсть кажу я
(Секретарки немає - десять). "З Христинкою? Дивно. Я її взагалi днями не бачу, а в тебе вже з нею проблеми. Ти часом не суперконфлiктна людина?" Я пояснюю, що теж її не бачу днями. I що це i є моя проблема. "Знаєш, iнодi краще декого не бачити. Повiр менi на слово", - заспокоює мене Iгорко. "Залишай матерiали на столi, Едик забере для Вiкторiї. Вона цього разу зводитиме. Хоча знай на майбутнє, що бути мiжнародником у наших умовах означає, крiм усього iншого, ще й зводити всi тупi папери та перетворювати їх, ахалай-махалай, на один величезний тупезний папiр". Перед тим, як залишили мене в обiймах тяжкої працi, Iгорко проголошує: "В муках народжуватимеш ти папери свої". Вiн хрестить мене. "Амiнь". Блазень. Хоча воно б посмiялося.
Вдома я бачу його. Не минуло й року. "Де ти було?" - кидаюся левом на нього. "Чекай, чекай. Що за допит? Ми хiба одруженi? - воно перебуває в грайливому настрої. - То як справи?" Я кажу, що втомився й менi не до балачок. "Спати хочу. В мене робоче отруєння". Воно гигоче. "То спи. Я й так про все знаю. Просто скучив, думав почути твiй голос". Я злюся. "Скооперувався з Iгорком? Непогано для першого етапу. Вiдразу тобi скажу, що похитнути позицiї Вiкторiї вам буде важкувато. Ви ж не розумiєтеся на масажi простати? А спробувати "зробити" Степана можна. Схвалюю".
Дзвiнок. "Стас? Завтра вирушаєш до Запорiжжя". "Це ще навiщо?" - нахабно питаю я, бо лiмiт мого терпiння щодо Валерiя Леонiдовича (а це якраз вiн) на сьогоднi вичерпано. Лiмiт у Валерiя щодо мене був необмежений. "Будеш брати участь у церемонiї вiдкриття Алеї героїв". "Нiсенiтниця якась", - промайнуло в моїй стомленiй головi. "Зараз вiдривай вiд крiсла дупу, прямуй до бухгалтерiї, поки вони там сидять, вiзьмеш грошi на представницькi витрати, купиш їм належний подарунок". "Кому? Героям?" - запитую. "Це не твоя справа, "кому". Тим, кому треба", - вiдповiдає Валерiй. Трохи роздратовано. Мабуть, я помилявся щодо меж його лiмiту. "Слухайте, а чого ви мене, фахiвця з мiжнародних питань, пхаєте їхати до українського мiста? Запорiжжя вам - це що, Захiдна чи Центральна Європа?" "Запорiжжя - це дупа, синку. I ти туди завтра вранцi вирушаєш, чорт тебе забирай". Воно гигоче, пiдслуховує.
viii)
От скажiть менi, це нормально - бути присутнiм на церемонiї вiдкриття алеї героїв о сьомiй годинi ранку? Сюрреалiзм. Алея героїв. ХХI сторiччя. Сьома година ранку. Урядова делегацiя з вашим покiрним слугою в'їжджає на територiю Запорiжжя. З мигалками, як дорослi. З виттям сирен, як належить. Можу собi уявити, як нас матюкали мешканцi цього чудового мiста. От щоб ви подумали, якби вам сказали, що ви маєте бути присутнiм на вiдкриттi алеї героїв у Запорiжжi? Що, язика проковтнули? А я подумав про вiйну. Бо в мого поколiння коли й були герої, то це - Вiктор Цой, Майк Науменко та герої Великої Вiтчизняної вiйни, їх бiльше.
Я думав: якi молодцi запорожцi. Заклали цiлу алею героїв (як воно звучить, вiдчуваєте?), навiть не одного, а купу героїв заклали. Мабуть, на честь рiчницi перемоги наших над нiмецько-фашистськими загарбниками! Супер! Пам'ять поколiнь i таке iнше. Я ще вчора цим перейнявся, коли думав про подарунок. Сувенiр, блiн. От що ти в цьому випадку будеш дарувати? Гуцульський нiж, вишиванку, полтавського рушника, портрет Тараса Григоровича, тарiлку, завбiльшки як телевiзiйна супутникова антена з зображенням столицi? А от i нi. Не вгадали. Я розмiрковував так. Вiдкривається алея героїв. Що вздовж алеї має бути? Дерева!
