Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів
iсторiя про дiвчинку - вправнi ручки - довгi нiжки
Вiка народилася в Донецькiй областi, в маленькому мiстечку, де всi нормальнi хлопцi ходили з пiднятими плечима, в якi наче було вшито круглу голову, i постiйно сякалися в пилюку або калюжi. Хто не ходив i не сякався, був або хворий, або дебiлкуватий, або не мiсцевий. Усiх хворих, дебiлкуватих i немiсцевих били.
Вiку стали вважати гарною з класу восьмого, коли в неї сформувалася статура, i дiвчинка-мотузка перетворилася на жiнку з довгими ногами. Тонка талiя, широкi стегна, груди вiдповiдного розмiру: "В неї такi цицьки - наче обхопити стовбур п'ятирiчного дубка" (якийсь європейський невротик сказав би примiтивно - 90В, куди йому, хробаку, до образного мислення донецьких пацанiв). Тодi ж її помiтив найнормальнiший iз нормальних пацанiв - Григiр Зубодер (сподiваюся, що ви зрозумiли, що Зубодером його звали не тому, що вiн був дантистом).
Усi дiвки знали: як тiльки виросли цицьки, треба лягти пiд когось найсильнiшого, бо iнакше все одно тебе трахнуть, ще й не раз, то краще вже завчасно потурбуватися про своє майбутнє. Вiка це також знала, тому, щойно побачила, що Григiр на неї зазiхає, вiдразу без зайвих охiв-ахiв вiддалася йому вдень, влiтку, в пилюцi. А сталося так через те, що нiхто не розповiдав Вiцi, як би то мало вiдбутися. Не було в її головi отiєї маячнi: про принцiв та бiлих коней. Про троянди, цукерки, кiно, вино, мереживне лiжко та зорi за вiкном - теж не було.
Народжувала вона, коли закiнчувала школу. Атестат їй дали, тому що в тих краях вагiтнi ученицi - не така вже й дивина. А вчилася Вiка, до речi, непогано. Батько її був шахтарем, мати нiде не працювала, поралася по господарству. Онуковi вони не зрадiли. "Ще один писок. Годуй його". Крiм Вiки, вони мали ще чотирьох дочок. "Принесла ото. Одного разу роззявиш ноги - всi в селi роти роззявлять. Про що ти тiльки думала? Сором який, що про твоїх молодших сестер казатимуть? Що в нас у родинi хвойд виховують?" Батько мовчки пив днями. Григiр одружуватися не хотiв. "Одружуся - i що? Годуй їх, блiн! Та хто вони такi, блiн?"
I Вiка вирiшила втекти. Хоч i не мрiяла вона нiколи про принцiв на бiлих конях, але й жити з дитиною в родинi, де й тебе, i її всi ненавидять, вона також не мрiяла. Вона хотiла й бiлу сукню, i крикiв "гiрко", i щоб усе селище гуляло за одним величезним столом, i подруги заздрили її вродi та хлопцю, якого вона пiдчепила. Але Григiр її покинув, то будь-хто мiг пiд спiдницю залiзти. Треба їй було таке? Нi, не треба. Малого вона залишила мамi на згадку про себе, а сама подалася в мандри. Зупинилась у якомусь мiстечку на Київщинi. Знайшла порожню хатину, розхитану, стару. Оселилася. Нiхто її не гнав. Приїхала якась молодичка - то хай живе, щоб тiльки їсти не просила. А вона не просила, самi стали приходити й давати.
Вiка звикла щодня масажувати напрацьовану батькову спину, дечому навчилася вiд нього, дечому вiд одного старого, який умiв кiстки вправляти, дещо прочитала у брошурцi (про точки, про м'язи, про кiстки, про защемлення нервiв), що дав їй учитель фiзкультури, вiн же - iсторик, вiн же - вiйськовик. Обрала найязикатiшу бабу, потерла їй спину медом, баба молодицею себе вiдчула, вже й не знала, як надякуватися. Понесли їй яйця, м'ясо, хлiб, домашнє вино, голодну не залишили.
Якщо є Київська область, з вiдносно прозорими рiчками та залишками лiсiв, а також, вiдповiдно, карасями в озерах, вепрами в лiсах, - то неодмiнно коли-небудь, але обов'язково з'являться й кияни, а тут уже, дiвчино, ґав не лови. Щастя свого Вiка не проґавила. Яке ж воно було, її щастя? Один кругленький старий дядько, що служив чиновником "по культурi". Вiн Вiку й до iнституту влаштував, культури, звiсно. I з людьми потрiбними звiв. Жила вона з цим щастям майже як за кам'яною стiною, лише стiна та була не її. Тому одного разу опинилася ця стiна там, де й була весь цей час - бiля щастевої дружини, а Вiка чергового разу лишилася сама.
Проте зараз було легше. По-перше, ноги її коротшими не стали, а дещо додаткове з'явилося. У Вiки були зв'язки, тому на вулицi вона не опинилася. Вчилася в iнститутi, влаштувалася працювати до масажного салону. Клiєнти, побачивши її ноги, забували багато про що, насамперед про своїх дружин та коханок. Деякi навiть одружитись обiцяли. Нареченi. Один - козел, iнший - з Росiї. Але якi там нареченi, обидва - козли одруженi. А ще був палкий iталiєць Паоло, про якого подруга Вiки Наталя казала: "Прийде iталiєць палкий та дасть тобi три палки". На бiльше в даному разi можна було не розраховувати. Бо Паоло був жадiбний.
У салонi її й помiтив Валерiй Леонiдович, у якого були проблеми з простатою (тут Iгорко сказав менi, помiтивши мою сп'янiлу, але щасливу посмiшку, щоб я не дуже радiв, бо з простатою у Валерiя проблем уже немає). Яку ж вiн її побачив? У маленькiй вузькiй шкiрянiй спiдничцi з вирiзом, iз якого стирчали круглi сiдницi-щiчки, наче в iлюмiнатор дивилися пухкi дитинчата, в маленькому шкiряному бюстгальтерi, який ледь утримував мiцнi та гарнi груди, та високих чоботах, що поглинали її ноги до середини стегна. Краса нелюдська. Валерiй Леонiдович запалав, але чоловiком вiн був обережним. Покликав Наталю й запитав: "А от дiвчина, така, в шкiрi. Вона, часом, не це-о?" "Що не це-о?" - не зрозумiла Наталя. "Ну, не той? Проституцiєю не займається?". Наталя дуже образилася за подругу: "А чого це ви всi думаєте, що коли людинi фiгура дозволяє носити сексуальнi речi, то вона обов'язково шльондра?
Це ви просто таких нiг не маєте, то й заздрите". Такою була вiдповiдь Наталi. "Це, щоб ви знали, наша найкраща масажистка, а не "це-о", якщо у вас є будь-якi проблеми, за кiлька сеансiв вони зникнуть, як не було!"
Валерiй сказав, що вибачається, вiн не так усе зрозумiв (хоча
все вiн зрозумiв так) i радо б iз нею попрацював. "О'кей", - сказала Наталя i рвучко подалася до Вiки, що вiдпочивала на канапi. "Слухай, тут прийшов дуже серйозний дядя. Дуже, розумiєш? Зараз ти пiдеш i зробиш йому масаж. I будеш старанна. Тiльки я тебе дуже прошу, Вiко, мовчи. Краще мовчи та зiтхай. Мовчи та залишайся загадкою". Наталя побоювалася, що Вiка може щось видати мовою донецьких хлопцiв, з цим же дядечком краще поводитися делiкатно. А яка делiкатнiсть у донецьких пацанiв? Не було й немає. Не модна вона в них.
Наталя, досвiдчена профура, була права. Валерiй полюбляв делiкатнiсть. Бо саме її йому й бракувало (на цьому мiсцi я крекнув). До того ж її джерелом була мовчазна дiвчина з ногами, в якi б вiдразу закохався будь-який нафтовий шейх. Спочатку їй було дуже важко, бо Вiка вже тодi славилася балакучiстю й гострим язиком. Аж потiм вона зрозумiла, що поводитися мовчазно i пристойно вона мусить тiльки з Валериком, а iнших може крити, як хоче. Це лише додасть їй пiкантностi.
Їхнiй зв'язок триває вже понад три роки. Валерiй вiтав Вiкторiю iз закiнченням вузу, Валерiй влаштував її на роботу - собi пiд бiк, щоб не вешталася, дражнячи чужих чоловiкiв, i завжди була готовою зробити Валерику масаж, коли йому припече. "Провiнцiйнi зуби дуже мiцнi, друже, бо молоко там краще, нiж мiське, та й у зуби там дають змалку, хочеш не хочеш - стануть, як вовчi iкла".
…
"То чого ти замовк?" - питає мене Iгорко, наче я все це йому розповiдав, а не вiн менi. "Е", - тiльки й вичавлюю з себе я. "Наливай давай. "Е", - каже тепер Iгорко. "Слухай, але ж це не найнижча посада, як вона може її обiймати? На чому вона, блiн, розумiється, крiм масажу простати язиком?" "По-перше, друже, я знаю дуже небагато жiнок, котрi б розумiлися на масажi простати язиком, уже тiльки це робить її майже неповторною й перетворює на цiнного спiвробiтника. А по-друге, вона має вiдповiдний диплом, а її має вiдповiдний чоловiк. Ще є по-третє. Ти не повiриш, але вона непогано розумiється на цих клятих пiарах. Чесне благородне слово. Звiсно, на керiвника вона не тягне, але я бачив iще й не таких бовдурiв".
"Чудернацькi перевтiлення. Масажистка простати - керiвник величезного державного департаменту з питань пiару", - муркочу я. Муркотить i Мартiнi. Iгорко каже, що йому треба вiдлити. Я кажу: чи не час нам iти спати? Iгорко каже, що це буде неввiчливо щодо Степана. "Буде вiн у нас якийсь занедбаний". "А", - згадую я про Зрiз Стiни й бачу, що третю пляшку ми вже почали. "Може, пiти до якоїсь крамницi купити щось пожерти?" "Нi, якщо воно спочатку було, може, й незайвим, то зараз - точно нi до чого", - доноситься голос Iгорка з убиральнi.
"Слухай, а хто тобi вибрав такi грайливi фiранки на вiкна? Жовтi в бiленькi квiточки, це ж треба таке. Тiльки не кажи, що це твоя iдея". "Нi. Не моя. Я думав, що цю квартиру буде знято для моєї коханки, тому агент пiдбирав обставу хатки з урахуванням цього". "Вправний агент. Знав я одну жiнку, агента, теж була досить вправною, особливо щодо анального сексу, то…" Я наливаю ще по однiй стопцi, мене хитає, я хочу спати, я кажу, що залюбки послухаю про вправного агента коли-небудь iще, на сьогоднi менi вистачить масажу простати.
"Знаєш, Степан у нас справдi розумний, iз цим уже нiчого не поробиш. Але вiн розумний не розумом". "Що?" - перепитую я, бо не збагну, чи то горiлка, чи то мiй слух, чи Iгорко почав заговорюватися, хоч воно й не дивно. "Чим вiн розумний?" - переформульовую я, бо Iгорко мовчки п'є. "Дупою. Вiн розумний дупою. Всi знання вiн нею бере, своєю дупою залiзною. Сидить, працює, днями, вечорами, ночами, навiть уранцi. Увесь час бiля свого компа. Навiть вiдливати виходить тiльки по обiдi".
