Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів
"Привiт, Славусю. Слухай, як менi з лiтаком не пiдфартило. Сидiла поруч iз якимось довбалом, котрий торгувався з дияволом. I ще, мабуть, дрочив. I, сука, все нiяк не мiг допецькатися". Славуся, схожий на людину, котра може зжерти цiлого мамонта в два прийоми, її нiжно цiлує. Ой, що це я бачу, "В свiтi тварин"? Кохання крокодилiв? Тьху. "Не хвилюйся, люба, на хера тобi через якогось хера нервувати? Це - шкiдливо". Я думаю, що шкiдливо знiмати з цiєї любої цiпуру та випускати її ходити помiж поки що живих людей.
Дивно, вона схожа на хижу гiєну, що ласує мертвяками, а вiн бiльше схожий на циркового ведмедика, що ласує цукром iз кишенi приборкувача. Як вони можуть бути разом, цi двоє? Як? У природi такого нiколи не буває. Ведмедики живуть iз ведмедиками, пацюки з пацюками, зайцi з зайцями, лосi з лосями, шпаки зi шпаками. Зозулi з зозулями. Вовки з вовчицями. Щоправда, iнколи вовки живуть iз собаками, правильнiше буде сказати - сплять. Але що з того виходить? Монстри, здатнi кинутися на людину. А що робимо ми, люди? Породжуємо монстрiв, i нiхто нiчого не бачить. Усе в нас - тишком-нишком. Напiвкровки, яких цураються однi й не визнають iншi. Напiвкровки. Може, тому бiльшостi з нас так важко сходитися з людьми? Так важко вiднайти в цьому свiтi "свою" людину?
А ще я розумiю, що повертаюся з вiдпочинку, якщо не рахувати воно (а як його рахувати, воно ж нематерiальне) лише з двома надбаннями. I цi надбання - слова. Перше: "шармута", друге "хаволь". Ними мене збагатили єгиптяни. Перше означає - шльондра, а друге - пiдорас. Яка я обiзнана людина, як багато я знаю про культуру iнших народiв. "Угу, нiчого, нiчого, будемо працювати", - як каже мiй опецькуватий "опiкун".
iv)
Я сиджу в туалетi й дивлюся на власну тiнь. Вона, коли я отак сиджу, трохи нахилившись i пiднявши плечi, нагадує птаха-фенiкса або сову, нi, краще Фенiкса. Я ворушу плечима, Фенiкс ворушить крилами. Я притискую обличчя до плеча. Фенiкс ховає голiвку пiд крило. Який я зворушливий.
Воно сидить у кiмнатi, судячи з того, що я чую чоловiчий бридкий голос, який чiпляється до людей, воно дивиться якесь шоу, кiт часом голосно волає, його замкнули на кухнi. Воно не товаришує з котами. Я забрав Мартiнi вiд "кицюнi", яка спитала: "А що ти менi привiз?" Простота, як вiдомо, є щастям. Я вiддаю їй маленький кальян, я сам не розумiю, для чого чи для кого я його привiз. Може, для кота? Люди, не замовчуйте своїх бажань, кому вона потрiбна, ота ваша iнтелiгентнiсть? От "кицюня" - змовчала б щодо подарунку, то й не отримала б його нiколи. А тепер вона має кальян. У принципi, тут палиця з традицiйними двома кiнцями. Я мiг би послати її в дупу, але не зробив цього, знаєте чому? Тому що з двох людей, зайнятих у сценi, один майже завжди переймається своєю поведiнкою. Прагне гiдностi чи досконалостi. Тут я згадую про те, що не люблю людство. "Нi. Тобi буде iнше, а це потрiбно менi". Все. Вона стоїть з вiдвислою щелепою, кальян у моїй кишенi. Я не даю їй оговтатися, бо ще вчепиться чи дасть отрути, киваю, беру з полицi сумку з Мартiнi й ушиваюся геть. "Дрочило тупе!" - чути вереск уже за дверима. На кого це вона, га? Хай собi репетує, це корисно для голосових зв'язок. Кому, як не менi, про це знати?
Я виходжу з убиральнi. Гратися з Фенiксом було весело, але й це менi набридло. "Привiт", - кажу я. Воно стежить за Андрєєм Малаховим, якого цього разу вдягнули у светр, певно, зшитий iз рiзних светрiв, що належали iграшковим ведмедикам. "Що ти так довго робив у туалетi?" "Грався з Фенiксом". "Марнування часу. Краще давай викличемо тобi повiю", - сказало воно. Я закахикався. "Чого ти на мене вирячився?" - питається воно. "Чекаю, коли ти менi щось запропонуєш. Я мiг би поводитися з тобою, як гостинний господар, iще довго, але в мене вiдчутний брак коштiв. Залишилося баксiв 500 за все про все". "Перуанський селянин мiг би жити на цю суму довго i щасливо", - повчально каже воно. Я вирiшив, що бовкати щось про колумбiйських наркобаронiв у даному випадку недоречно.
"План у мене є. I дуже простий. Зараз буде загадка. Чи є серед твоїх знайомих люди, котрих ти був би щасливий не бачити нiколи у своєму життi?" О, тут у мене ве-еликий вибiр. "Бачу, що їх у тебе забагато. Добре. А чи є такi, в яких от-от має вiдбутися святкова подiя?" Я замислився. "Нi", - тiльки-но встиг промовити, як пам'ять нагадала менi про Олексiя та Полiну. "Щось iнше!" - заволав я, побачивши його криву посмiшку, що означала: "який ти здогадливий хлопець". А наляканий я був тому, що в моїй головi зринули спогади, пов'язанi з…
iсторiєю про те, що вам треба робити, щоб потрапити у вишукане коло знайомих Олексiя та Полiни
Олексiй та Полiна - надзвичайно вибагливi люди, про своїх знайомих вони кажуть: "це люди нашого кола". Щоб потрапити до кола Олексiя та Полiни, треба мати (або щоб вони були переконанi в тому, що ви маєте) такi показники:
а) вищу освiту, але не просто вищу освiту, а тiльки тих вузiв, що котируються, користуються довiрою Олексiя та Полiни;
б) повчитися за кордоном, байдуже за чий кошт, але тiльки в тих країнах, що котируються, тобто вважаються розвинутими та демократичними - звiсно, в очах Олексiя та Полiни;
в) неодмiнно бути вихiдцем iз родин iнтелiгенцiї у третьому поколiннi, а це означає, на думку Олексiя та Полiни, що вашi дiдусi та бабцi повиннi мати вищу освiту (в даному разi назва вузу втрачає свою актуальнiсть, важливим є сам факт), вашi батьки теж повиннi мати вищу освiту. Примiтка: якщо ви будете стверджувати, що й ваш прадiд мав вищу освiту, Полiна та Олексiй нiзащо вам не повiрять;
г) народитися хоч би в обласному центрi - звiсно, перевага надається столицi, а краще взагалi бути корiнним мешканцем столицi (а це означає те саме, про що йдеться в пунктi в), пам'ятаєте? Так-так. Про дiдусiв, бабусь та батькiв);
д) займатися науковою, дослiдницькою, викладацькою дiяльнiстю або бути "адекватною й не жебрацькою богемою";
е) бажано носити окуляри чи принаймнi мати зiр, нижчий за одиницю ("тому що в серйозного викладача, дослiдника чи вченого просто не може зберегтися нормальний стовiдсотковий зiр, а в кого зiр зберiгся, той - халтурник та iнтриган" - так каже Полiна)
Вам iще не стало зле, може, води? Ну, нi - так нi. А я продовжую.
є) не матюкатися, випромiнювати мудрiсть, але не зловживати цим, бо треба завжди пам'ятати, що Олексiй та Полiна мусять виглядати мудрiшими за вас;
ж) слiд мати вигляд трохи змучений, але охайний, носити одяг чи свiтлий, чи темний, нiяких яскравих кольорiв або картатих, строкатих малюнкiв, якщо ви вже нiяк не можете без золотих витребенькiв, то тiльки - фамiльне золото або перли, хоча перевага надається якiсному срiблу (це, мабуть, через те, що в Полiни немає фамiльного золота);
з) вiдкривати рота тiльки тодi, коли тобi надають слово Олексiй чи Полiна; розмовляти тихо, щоб люди напружувалися, темник бесiд розроблений i затверджений Олексiєм та Полiною (є, до речi, вибiр), ось такий:
- наука,
- викладацька дiяльнiсть,
- ректори вузiв - ницi люди,
- дещо про шкiдливих методистiв,
- прекрасне минуле ваших родин (якщо воно справдi прекрасне i взагалi є, але тут теж намагайтесь не забрехатися), - дворянське корiння - як його зберегти й передати, - дещо про домашнiх тварин (але пильнуйте, якщо у вас за домашню тварину вважається павук чи змiя, краще вам тримати язика за зубами, тут поважають традицiйнiсть i консервативнiсть), - дещо про вихованих дiтей,
- трохи про сусiдiв, тут можна розповiсти якийсь невинний, навiть смiшний випадок,
- анекдоти тiльки про лiкарiв (без матюкiв. Не знаю, чим об рунтовано
цей вибiр),
- загальна розповiдь про дачу та дачникiв,
- нарештi, лiтература: вульгарна сучасна лiтература, зворушлива велич письменникiв ХIХ сторiччя.
Втiм, можна класти з прибором на всi цi критерiї, якщо ви раптом виявилися керiвником Олексiя або Полiни (сили вам i натхнення, вiдчайдушна та нещасна ви людино! Проте хто вас знає, може, ви - мазохiст чи людина, переконана у власному вмiннi виховувати iнших людей?), чи, наприклад - "ницим ректором", тодi тема про "ницих ректорiв", як ви, певне, здогадалися, скасовується.
Олексiй i Полiна не в захватi вiд того, що iнколи їм доводиться влаштовувати вечiрки, але є такi свята, я нарахував принаймнi два, якi вони традицiйно святкують. Це - день народження Олексiя, i - вiрно, день народження Полiни. А все це влаштовується пiд гаслом: "Треба шанувати родиннi традицiї та пiдтримувати вiдчуття близькостi". Таке патякає Полiна, яка не може зiзнатися, що їй просто дуже подобається отримувати вишуканi подарунки. Хiба вона не розумiє, що це природна людська риса: радiти подарункам? Втiм, хтозна, може, вона - робот, а в роботiв свої уявлення про природнiсть.
Так каже Полiна, що протирає спецiальною ганчiркою вiд "Маркс енд Спенсер" (подарунок викладача Венедикта) свої окуляри вiд Гуччi (подарунок аспiранта Миколи). "Близькiсть" у розумiннi Полiни - це стосунки Олексiя та Полiни з людьми свого кола. Цiкаво, може, в дитинствi маленька Поля, що завжди стрибала вище за всiх iнших дiвчаток, просто мрiяла мати притулок для покинутих собак? На що тiльки не перетворюються нашi невиннi дитячi мрiї.
