Брати Капранови - Приворотне зілля
- А чого ж не допомогти? Я для того тут і сиджу. Вам термінову чи звичайну?
- Просту-звичайну, як я сам. - Він перехилився через стійку і потягнувся до стосика жовтуватих бланків. Поштарка автоматично простягла руку туди ж, і пальці їхні зустрілися якоїсь миті на полірованій колись поверхні стола. Дівчина не зразу, але все-таки відсмикнула руку.
- Пробачте… А ви спритний. У столиці всі такі?
- Аякже!
Під уважним дівочим поглядом Петро взяв замусолену ручку і схилився над бланком. Він зрозумів, що обрав правильну тактику. Робити поштарці нема чого, а позагравати тим приємніше, що насправді вона була абсолютно не на Петрів смак. От з такими він почувався впевнено, легко входив у контакт, навіть іноді занадто легко. Не те що вчора на прогулянці, ішов як бовдур, наче не офіцер, а дійсно якийсь цивільний недоносок. Петро прикусив без того надгризений кінець ручки та скоса зиркнув на дівчину. Вона під його поглядом миттєво стрепенулася та взялася навіщось перекладати папірці з шухляди на стіл, а потім назад. Петро нашкрябав стандартний текст, мовляв, доїхав нормально, влаштувався нормально, все нормально, і приписав спеціальну адресу для таких повідомлень. Адреса була невід’ємною частиною їхньої легенди. Петро вважав це перестраховкою, але досвідчений майор поділяв думку начальства, що краще перебдіти, чим недобдіти, тому слідкував за виконанням інструкцій у чотири ока.
Ще раз перевіривши текст, лейтенант елегантним рухом простягнув списаний бланк через стійку.
Поштарка знову навіщось поправила зачіску.
- А я знаю, вас Наталкою кличуть.
- Звідки знаєте? - здивувалася вона.
- На вулиці спитав. Люди кажуть, там на площі пошта, а в ній дівчина сидить така красива, Наталкою звати.
- Ну, прямо вже й красива… - зашарілася з приємності дівчина.
- Так і сказали, клянуся!
Вона ще більше почервоніла.
- А я - Петро. Ми з колегою приїхали до вас з наукового інституту збирати фольклор.
- Надовго? - Вона нарешті взялася обробляти бланк телеграми.
- Поки весь визбираємо.
- Тоді надовго… А телеграма дружині? - спитала дівчина, не піднімаючи очей.
Петро засміявся:
- Ні, цього лиха ще не маю. Її обличчя миттєво розквітло щирою усмішкою.
- А де це ви «нормально влаштувалися»? Ой, ви пробачте, що я розпитую… - Очі стріляли з-за конторки, як завзятий кулемет.
Петро відчув себе мішенню на полігоні.
- Та нічого, розпитуйте на здоров’я. Нас тітка Тетяна на квартиру взяла. Леся склала протекцію.
- Леся? - На дівоче обличчя знову набігла хмарка.
- Леся, парторгова донька. Знаєте її?
- Знаю, - недобре глянула поштарка. - Швидка дівчинка.
Петро чомусь зашарівся і, щоб сховати свою ніяковість, знову перехилився через стійку:
- Слухай, Наталко, можна я на «ти»?
- Можна.
- Так от, слухай, ти випадково зуби заговорювати не вмієш?
- Та ви й самі… - посміхнулася вона.
- А чого це ти викаєш? - обурився Петро. - Якщо я на «ти», то давай і ти, а то буде тут мені викати. Домовились?
Наталка кивнула, і біле волосся гойднулося вперед-назад.
- Так я серйозно нащот зубів. Ми вдвох приїхали з колегою. То у нього зуби прихопило - нема сил. Ледь живий чоловік.
- Молодий? - співчутливо спитала дівчина.
- Та де там! Але й не старий. А як зуби болять, то тоді чоловік ніякий - ні молодий, ні старий, а хворий, правильно?
- Авжеж.
- Так оце я шукаю, хто б йому допоміг, бо до міста їхати сама знаєш як воно, а кажуть, баби як замовлять, то краще стоматолога.
- Сала треба на ясна покласти, - порадила дівчина.
- Сала? - здивувався Петро і раптом засміявся. - Так він не може, він одразу його з’їдає.
- Тоді горілкою можна прополоскати.
- Ага. Із салом.
Тут уже обоє засміялися щиро і весело.
- А скажіть, тобто скажи, Петре, ти як фольклор збираєш, вдень чи вночі? - запитала поштарка, одсміявшись.
- Більше вдень. - Петро не зрозумів, до чого йдеться.
- А ввечері що робиш? - Вона підняла обличчя і подивилася ясними-ясними очима.
- Та так якось.
- Скучаєш?
- По-різному.
- А то ходімо якось, я тобі село покажу, може, покупаємось. Ти вночі любиш купатися?
- Люблю.
- Ну?
Петро гмикнув:
- А нащот зубів як?
Вона продовжувала дивитися не моргаючи.
- Попитаю. Може, знає хтось. Ввечері скажу.
Він ледь зумів відірватися від цього погляду і спитав:
- За телеграму скільки з мене?
- П’ять сорок. - Вона поправила бретелю, яка і без того добре сиділа на плечі.
Коли Петро виходив на вулицю, у нього аж щоки заморилися посміхатись. Неприємно було тільки думати, що про такі його довгі теревені можуть передати Лесі. То вже, певно, відбрехуватись доведеться. Хоча що тут такого - ну, зайшов чоловік на пошту телеграму відправити. Проте все одно неприємно.
А Микола Пилипович у цей час теж крокував собі вулицею. Він іще вночі, коли не міг заснути, вирішив покращити конспірацію, тому наказав лейтенантові прийти до нього на зустріч до найближчого гаю, подалі від сторонніх вух та можливого прослуховування. Зрозуміло, що тут прослуховувати нема кому, та й апаратури відповідної немає, але закон один на всіх, а береженого Бог береже. Оно у парторга донька сиділа у сусідній кімнаті, хто б це знав.
Майор мав причини для поганого настрою, оскільки так і не зміг заснути, а не зміг заснути знов-таки через поганий настрій, причиною якого якраз і була хазяйка квартири, Тетяна.
Вчора, коли прийшов він, полишивши молоду генерацію розважатись, хазяйка сіла на ґанку з метою побалакати з міським гостем. Микола Пилипович, зрозуміло, був не проти, тому що розмовляла вона приємно, посміхалась весь час. А хіба що - літо, відрядження, Тетяна жінка самотня, та й він в таких справах пасти задніх аж ніяк не звик. Хіба тільки специфічне завдання могло додати клопоту. Хто його знає, відьми, нечиста сила чи цей, аномальні явища. Тому майор про всяк випадок стримувався і одразу в багнети не йшов. Треба трошки роздивитися.
Хазяйка ж трималася приязно та відкрито. Була вона з тієї породи, що люди кажуть «українська молочна», і все своє багатство носила картинно випнувши вперед, повільно та гордовито - саме те, коли чоловік розуміє.
- А жінок у вас в інституті багато?
- Та єсть…
- А гарні?
Микола Пилипович посмикався на стільці, але обережність перемогла.
- Це не жінки, а колеги. Только я не по етому дєлу, коли на работі.
- Дружина ревнива? - Хазяйка підморгнула і засміялася.
Якби не внутрішнє рішеня, майор давно б уже пішов у наступ, а так їв її очима - і все. Отаке от цілісінький вечір.
Врешті-решт, розмова торкнулася мети, з якою колеги приїхали в село.
- Ви що, серйозно отими забобонами займаєтесь? - Жінка поглянула недовірливо, і Микола Пилипович для авторитету сказав, що навіть книжку пише з цього питання. Отут уже сталося таке, чого майор ніяк очікувати не міг.
Хазяйка раптом підвелася, пішла до кімнати і повернулася з товстелезним обшарпаним зошитом. Урочисто влаштувавши його на колінах, вона видобула невідомо звідки потворні, як у старих бабів, окуляри, прилаштувала їх на носі і відкрила пожовклі сторінки.
- От слухайте. Кажуть, що заєць - то чортова тварина. Попереду завжди біжить заєць, а позаду - чорт.
- Що це? - здивувався Микола Пилипович.
- Записи. - Жінка гордовито поглянула з-під окулярів. - Це я назбирала, сама. З самого чистого народного джерела, - і посміхнулася, мовляв, не тільки у вас такі розумні.
Тут Микола Пилипович зрозумів, що трапив на ентузіастку.
Решту вечора він провів з ручкою в руках, клянучи себе та весь світ і вдаючи, що записує безцінні відомості про те, наприклад, що коли крашанку висушити та зберегти до наступного Великодня, то за першим дзвоном вона знову стане свіжим яйцем.
Боже, як змінилася ця жінка! Навіть груди її правили тепер хіба що за підставку для папірців. Очі ледве виднілися з-під замотаних на переніссі пластиром далекозорих окулярів. Пухкі пальці старанно перегортали сторінки, водячи по рядках синіх писаних літер, а голос аж набряк з уваги.
- Та ви зовсім не пишете нічого! Ану, давайте я повільніше: «…і крапати зверху щирим воском зі свічки, примовляючи: «Щоб тебе за мною пекло, як пече вогонь той віск, щоб твоє серце за мною так топилося, як топиться той віск, і щоб ти мене тоді покинув, коли найдеш той віск. Потім закопати у землю. І якщо не знайде закопаного…» Записали? -…не знайде закопаного, - приречено повторив Микола Пилипович. Щоб ти була пропала!
- То за рік він вмре. Себто згорить від любові.
Тепер, сидячи у гаю під товстою осикою, Петро читав ці майорові записи та щиро реготав:
- Слухайте, що ви написали: «Кажан виходить із звичайної миші, коли вона поїсть свяченого».
- Хто?
- Кажан. Ну, миша летюча.
- А-а. - Микола Пилипович похмуро позирав на ледь підпалену сонячними променями травичку і лаяв в душі хазяйку та згублений вечір. Петро розважався.
