Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard
Отак сказав, сів на коня - гоп-ля! - як не було його. Лишився посеред хати скарб та жінка Гаркушина з сином. Подивився Паливода на багатство - скільки живе, такого не бачив. І біс попутав старого козака. Очі в нього так і запалилися, руки затремтіли…
Не знаю, як там воно насправді було, але налетіли на Гаркушу панські хлопи, налетіли, якраз коли він своїх відвідати їхав, наче знали. Страшна була бійка. Багатьох поклав Гаркуша, поки його поранили, скрутили та повезли на суд.
Часи тоді були веселі, люди прості, а суд ще простіший. Катували Гаркушу так, що годі й сказати. Упрівали кати, а гайдамака поки ще говорити міг, тільки й сказав: “Я знаю, хто це. Не буде йому життя”. І все. На палю його скарали, а голову відтяли, засолили, щоби, значить, не псувалась довше, наштрикнули на списа і стали по ярмарках возить. Я ж кажу, веселі тоді були часи.
Далі - невідомо. Що сталося з Паливодою, куди дівся Гаркушин син, а куди - скарби. Так ніхто нічого і не знає. Та воно й зрозуміло - не такі вже вони видатні люди, щоб в історії зберегтися. Звичайні люди, як ото ми з вами.
Ми зіткнулися з Паливодою на КПП.
- Привіт! - відсалютував рукою він.
- Привіт. А чого це ти в комбезі?
- Та так, - він прибрав з чорної поверхні комбінезона уявну порошинку і посміхнувся. - Пострибати лечу.
- Коник-стрибунець, - сказав я. - Навчив би колись, га?
- А чого, - розвів руками він. - І навчу. Не забоїшся?
- Забоюся, - чесно зізнався я. - Я взагалі вище п’ятого поверху ніколи не підіймався.
- Та бре.
- Бре, - ще раз зізнався я. - Раз був на шостому. Слухай, вуйку, а приходь до мене в неділю, га?
Так і домовились. Паливода пообіцяв завітати зі своєю дружиною і пляшечкою в неділю. Ми розійшлися. Він до себе - готуватися до стрибків, а я до себе - у диспетчерську.
Прийняв зміну у напарника. День був нудний. Вертольотчики, спитавши дозволу, викотили свої таратайки на смугу і там краяли небо на холостих обертах. Даремно палили солярку. Потім закотили на місце, потім знову викотили. Потім я провів транспортників на виліт. Потім зателефонував замполіт і розповів свіжий анекдот про Кравчука. Так згаялось півтори-дві години. А потім на зв’язок вийшов борт.
- Капітане, - сказав борт. - Я тут хлопців скинув трошки високувато, а вітер якраз на тебе, так що може донести. Ти вже якось прибери всіх із поля, щоб без ЧП.
- Та-ак, - сказав я. - Молодець, сучий ти сине. А хто потім буде винуватий за зрив регламентних робіт? Пушкін? Чи Галушкін?
- Я буду винуватий, - сказав борт.
- Добре, кінець зв’язку.
Льотчики. Літуни, шляк би їх трафив, як каже Паливода. Наче він вперше чує, що буває вітер. Тепер треба було про всяк випадок нагнати вертольотчиків чи принаймні заглушити їм двигуни.
Я нахилився до мікрофона, клацнувши тумблером… І тут світ зник із моїх очей.
Перше, що я побачив, була посмішка. Пекельна, диявольська посмішка, вона затулила собою все навкруги. А потім виникли очі - ті самі, з величезними зіницями, з нелюдським виразом. Голова без тіла стояла переді мною, та сама голова, з тим самим оселедцем, й одночасно не та сама, бо тепер губи розтяглися в усмішці, демонструючи в усій красі лаву покришених жовтих зубів. Щось іще було не так у цьому обличчі, і в наступну мить я зрозумів що - потворний шрам на щоці тепер відкрився, перетворившись на велику рану, і поверхня її юшилася білою рідиною, обрубок вуха набряк кров’ю, а шкіра, обпалена до брунатного кольору, тепер потріскалась і наче посивіла. Всю її поверхню вкривали дрібненькі білі кришталики, як ото буває виступає сіль на тарані. І знову мені в обличчя війнуло холодним вітром, і знову я не міг поворухнути бодай пальцем, приречений дивитись прямо в очі жахливій примарі. Так, воно було ще жахливішим, ніж завжди, це обличчя, бо воно було живим. Я втратив відчуття часу, несила протидіяти, а час, здавалося, підступно зупинився, лишивши мене сам на сам з цим лихим потворним, майже нелюдським обличчям, з головою без тіла, немов відтятою чиєюсь лихою рукою.
А потім в одну мить я немов прозрів і побачив широке вікно диспетчерської, побачив вертольоти на полі і гвинти їхні, що, наче ножі велетенської м’ясокрутки, шматували повітря над собою. А над вертольотами висіла людина, просто в небі, під куполом військового парашута, і повільно знижувалась, немов загіпнотизована. Гвинти під нею продовжували свій лихий танок, рубаючи повітря на шматки. Вони притягували зір, вони засмоктували небо, і разом з ним… Наступної миті я закричав, все ще неладний ворухнутись, а людина під парашутом продовжувала падати прямо туди, у танок гострих лез, підкоряючись законам аеродинаміки та невідомій лихій волі. На мить мені здалося, що з неба пролунав крик, і крик цей здався мені знайомим. Я рвонувся, не тямлячи себе. Ноги парашутиста вже почало затягувати у гвинт, і в наступну мить перед очами знову виникла пекельна диявольська посмішка попечених губів і очі з величезними, як у наркоманів, зіницями.
Я знепритомнів.
Розділ 3 ТАРАСИКОВА НІЧ
Панове, чи знаєте ви українську ніч? Ні, ви не знаєте укра-їнської ночі. І Тарасик Петренко її не знав, поки не потрапив у фольклорну експедицію.
А чи знаєте ви, панове, що таке фольклорна експедиція? Ні, ви не знаєте, що таке фольклорна експедиція. І Тарасик цього не знав. Зателефонували йому хлопці з педагогічного, кажуть: “У нас тут літня практика. До села поїдемо фольклор збирати. Давай з нами”. А Тарасикові чого б не поїхати - до війська тільки восени, вступати до інституту нікуди не хочеться, а працювати… хто ж це останнє літо перед військом працює? “Тільки, - попередили хлопці, - з горілкою там, кажуть, напряг, тому треба з собою взяти”. Які проблеми? Хіба що важко нести. Але, як відомо, своє не тягне.
Отож зібралися хлопці, зібралися дівчата, і з ними керівник практики, такий собі український патріот з російським прізвищем Поздняков. Сіли до електрички. З гітарою.
- Далеко їдемо? - спитав Тарасик свого друга Коляна.
- Та ні, - відповів Колян, - не далеко: три дні лісом, а потім ще хорошою дорогою трошки.
- Ну, якщо хорошою дорогою, - розвів руками Тарасик, - тоді ще нічого.
Керівник був невредний і проти Тарасика нічого не мав. Хай їде - харчування своїм коштом, а там хоч роту приганяйте. Але яке там харчування у фольклорній експедиції? Випивання було б, і то добре. До речі, проти випивання керівник теж нічого не мав, не те що, знаєте, ото бувають. Іще в електричці хлопці приклалися до пляшечки - потрошку, щоби шлях був швидшим. Вони теж знали міру і розуміли, що зловживати лояльністю керівництва не варто.
Весело їхали. Дівчата пісню почали, бо воно так, здається, заведено, щоб дівчата в електричці співали, а хлопці випивали. Доїхали до станції Піщана. Там пересіли на автобус, ледве влізли, бо тільки студентів було зо два десятки, а ще й місцеве населення, власне кажучи, об’єкт вивчення майбутніх філологів. Об’єкта було багато, і дихав він на студентів тим самим, чим студенти на нього. Тобто у певному розумінні тут народ возз’єднався з інтелігенцією.
Але до кінця маршруту доїхало їх мало - крім наших фольклористів, у салоні лишилася одна стара баба - дуже далеко заїхали. Та воно й зрозуміло, близько міст весь фольклор уже давно повизбирано, ось і лишається вченим їздити де козам роги правлять.
Та врешті приїхали. Оселилися в клубі, де завжди студенти оселяються, - хоч помідори збирати, хоч фольклор. Ліжка їм там поставили на другому поверсі. Дівчата - в одній кімнаті, у другій - хлопці, у третій - керівник. Проте Тарасикові місця не вистачило, бо ж на нього не розраховували. Ліжка вільного не знайшлося.
- Нічого, - поплескав друга по плечу Колян. - Ми тобі зараз квартиру знайдемо. Ще й луччє за нас будеш жить.
- Та я б разом… - промимрив Тарасик.
Але Коляна було не збити. І дійсно, за півгодини знайшов він Тарасикові гарну хату поруч із клубом, під боком. І хазяйка молода, трохи за тридцять, самотня гарна жінка, Ганною звати. І платня суто символічна, бо в селі воно не так, як у місті - дешевше і людяніше якось, чи що.
Колян підморгнув Тарасикові на багаті хазяйчині форми:
- За свої гроші матимеш всі удовольствія.
На вухо, звичайно, сказав, але Тарасик зашарівся. Він ще з жінками не знався - ну, тобто цілувався потрошку, але щоб теє, так то ні - і тому легко нітився. Взагалі Тарасик Петренко мав тонку душу.
А ввечері були раки. Керівник експедиції з російським прізвищем Поздняков, крім фольклору, мав стійкий інтерес до пива, а тому, поки не випили ще привезене з собою, оголосив мобілізацію серед хлопців, і скоро вже на чолі всіх із штанами через плече лазив рачки у місцевій річечці з прозорою водою, червоний сам, немов той рак. Як споночіло, розпалили вогнище, поставили казан, позичений у їдальні, а до нього води, солі, перцю, лаврового листа, як годиться. Раки ворушили клешнями, хлопці лякали ними дівчат, а ті завзято вищали. Міські ж, де вони бачили? А коли закипіло, бухнули здобич в окріп. І декотрі з дівчат навіть схлипнули - жалко стало, живі ж. Тарасика рак ухопив за палець, треба сказати, боляче вхопив, і хлопець вирішив йому помститися - прив’язав до ноги мотузочка, щоби примітити, а тоді знайшов у казані та з’їв. До речі, всі їли охоче, навіть ті, що схлипували. Керівник пив пиво, решта теж з пива почали, але потім перейшли на горілочку, консерви повитягали, ковбасу - ну звісно, що з них взяти, з молодих, їм аби ужертися, а на мистецтві, як ото пиво з раками чи фольклор, вони не розуміються геть.
