Брати Капранови - Розмір має значення
В результаті я мусив фактично бігом бігти до Інституту академіка Майбороди, і все одно трапив на самісінький кінець робочого дня.
З центрального входу сучасної наукової будівлі назустріч мені щільною стіною сунув натовп службовців. Довелося вдати із себе щось на кшталт криголаму, щоб сунути проти течії, потім лижника-слаломіста, щоб обходити турнікети, потім в’юна, щоб втертися у щілину поміж дверей ліфта. Куди я так квапився? Адже передові науковці ніколи не йдуть з роботи вчасно. Але відкривши двері приймальної, я зрозумів справжню причину свого збудження. Бо з-за столу назустріч мені підвелася і привітно посміхнулася ВОНА.
Треба зауважити, що в Академії УГС і під час регулярної перекваліфікації агенти проходять спеціальний курс володіння собою у ВСІХ, саме так - ВСІХ життєвих ситуаціях. Ми вміємо, неначе в тирі, поцілити в терориста, який прикривається дитиною, за секунду до вибуху без вагань перекусити зубами провід у годинникової бомби, не зморгнувши бровою полагодити крана в жіночій лазні. Єдине, чому не вчать в Академії, це стримати серцебиття в той момент, коли ти вперше побачив ЇЇ. І знаєте, чому? Тому що це неможливо.
- Ви до пана Омеляна?
Боже, що там ангельські співи в порівнянні з цією фразою!
Якщо я візьмуся описувати дівчину, котра йшла мені назустріч, то тільки зіпсую всю справу. Бо вона може вам не сподобатися. Бо ви можете знайти безліч невправностей навіть у найкращому описі. Бо будь-яке зайве слово здатне зруйнувати той ідеальний образ, який бачив я і який повинен скластися у ваших серцях. Скажу тільки, що у неї була довга русява коса і груди четвертого розміру.
- Заходьте.
Я слухняно зайшов.
- Сідайте.
Дівчина підійшла до столу і тицьнула кнопку на комутаторі.
- Пане Омеляне! Тут якийсь хлопець прийшов. І нічого не каже. Може, до вас?
За мить двері кабінету відкрилися навстіж, і на порозі став сам пан академік у куцому білому халаті та з посмішкою на обличчі.
- А, привіт, привіт. Які гості! Знаєш, Галусю, чому він нічого не каже? Бо він секретний агент. І береже секрети. Он як!
Здається, я почервонів, тому що дівчина засміялася.
- Ласкаво прошу.
Я підвівся і на прямих від хвилювання ногах рушив до кабінету.
Академік був лагідний.
- Може, вам водички запропонувати?
- Добрий день, - відповів я ні сіло ні впало. А потім додав. - Дякую, - бо трошки прийшов до тями.
- Чим можу служити?
Я поліз до сумки.
- Як і домовлялися. Привіз препарат на аналіз.
- Так скоро? Молодці. Швидко працюєте.
- Це наш хліб, - скромно зауважив я.
Пан Омелян покрутив у своїх могутніх руках добуті мною зразки.
- А чому через вашу лабораторію? Не довіряєте?
Я розвів руками:
- Інструкція.
- Це правильно. Правил треба дотримуватися. Ну, тоді давайте зробимо так.
Він підійшов до столу і тицьнув кнопку переговорного пристрою.
- Галушко, зайди будь ласка.
Треба відмітити, що друга поява перед мої очі дівчини з приймальні не призвела до таких фатальних наслідків, як перша. Я навіть додумався підвестися, щойно вона переступила поріг. Академік схвально гмикнув.
- Знайомся, це… - я швидко сунув йому попід очі укрполівське посвідчення, - агент Мамай, з Укрполу. Ми їм допомагаємо вести розслідування. А це - моя онучка, Галя, я називаю її Галушка, а вона дозволяє.
Дівчина стояла, скромно опустивши очі долу.
- Сьогодні моя секретарка відпросилася на батьківські збори до дитини, то Галушка її заміняє. А взагалі-то вона - мій науковий асистент. Пише дисертацію. Дуже перспективний науковець. Це я вам як академік говорю, а не як дідусь.
Боже, вона ще й дисертацію пише!
- Дуже приємно.
- Мені також.
Дідусь-академік пригладив свою розкішну бороду:
- Слухай, сонечко, допоможи хлопцю. Експрес-аналіз за процедурою BGF 454. Базовий. В їхній організації весь час щось горить, тож треба швидко. Лаборанти вже пішли, ключі на охороні. А його забирай із собою, щоб тут мені не нудьгував, - він із сумнівом глянув на мене. - Чи може, аналіз до завтра почекає? Тоді залишайте зразки, ми тут уже самі з Галушкою…
- Ні, - миттєво підхопився я. - Треба зараз. Негайно… Я вже йду.
Пан Майборода посміхнувся:
- Ну, якщо негайно, то ідіть. Заразом інститут подивитесь. Покажеш, Галушко?
Відповіді я не почув, тому що за мить уже стояв у широкому коридорі.
Дівчина на правах господині зайняла позицію трохи попереду і я мав змогу відстати та уважно роздивитися її фігурку. Це, я вам скажу, щось особливе. Уявляєте собі гітару? Та не електро, а справжню - кругленьку з тонкою талією.
Стоп. До речі, про фігурку. Я зробив два швидких кроки навздогін.
- А скажіть, будь ласка, ви як науковець які препарати для схуднення рекомендуєте?
Моя провідниця зупинилася.
- Для вашої дівчини?
- Ні, - я поспішив заперечливо покрутити головою. - У вас просто… Я на вас подивився…
Дівчина засміялася.
- Моя фігура зараз не в моді. Зараз люблять худіших.
- А ви як? Невже відстаєте від моди?
- Я не відстаю. Я просто біжу не в той бік. Крім того я, як ви вірно зауважили, науковець і тому аж надто добре уявляю дію усіх цих препаратів.
Мені захотілося її обійняти.
- А куди ви біжите, якщо не секрет?
- Не секрет. Секрети - це скоріше ваша професія, - вона хитро зиркнула і, не припиняючи розмови, пішла далі, тож я мусив встигати слідом. - Я біолог, і до того ще й біогенетик. Я дуже точно знаю, що генетика задає українським жінкам зовсім інші пропорції, а боротися з генами - справа безперспективна.
- Та ще й шкідлива.
- Приємно, що ви це розумієте.
Ми зайшли у двері з написом «Лабораторія № 34». Нічого надприродного. Два столи, комп’ютери і здоровезна наукового вигляду машинерія в кутку.
- Давайте сюди ваші зразки.
Я з готовністю простягнув пакети.
- Почекайте п’ять хвилин там, на стільці, поки я приготую препарат.
І я завмер на вказаному місці, спостерігаючи та мимоволі розчиняючись у швидких точних жіночих рухах.
- Пані Галино!
- Зачекайте.
Вона обережно розмістила приготовані пробірки в контейнері, а потім усе це вклала до розумної машини.
- Слухаю. Тільки давайте якось без «пані», просто Галина. Гаразд?
Ще б пак!
- Галино, скажіть, а про що ваша дисертація?
Сказати щиро, оце «Галина» якось не звучить. Галушка - як на мене, значно краще, але я, здається, сильно забігаю наперед.
- Моя дисертація? Навряд чи вона вам буде цікавою.
- Ви хочете сказати, що я не зрозумію?
- Ну, і це також.
Це вже був справжній виклик, а суперагент УГС має відповідати на виклики.
- Ви знаєте, я десь читав, що науковець, який за п’ять хвилин не зможе пояснити прибиральниці предмет своїх досліджень, сам не розуміє, чим займається.
Дівчина щиро засміялася.
- Ну добре. Засікайте час. Ви ніколи не замислювалися, чим кицька відрізняється від собаки?
Оце вже краще. А то бач - не зрозумієте.
- Це елементарно. Кицька нявчить і п’є молоко. А собака гавка.
- А зовні?
- І зовні теж. У собаки писок гострий.
- А в сіамської кицьки?
Дійсно, у сіамської кицьки теж гострий писок.
- Ну тоді, значить, кицька менша… хоча ні, це теж не завжди.
- А як ви гадаєте, можна вивести породу кицьок, схожих на собак, а собак, схожих на кицьок? - вела далі дівчина.
- То ви тваринами займаєтесь? - здогадався я.
- Скоріше історією.
Я здивовано звів брови.
- Історією?
- Якщо ви будете перебивати, ми не вкладемося в п’ять хвилин і вийде, що ви гірший за прибиральницю.
Як вона цікаво викрутила. Типовий приклад жіночої логіки.
- Так от. Собака, навіть якщо він зовні дуже схожий на кицьку, завжди залишиться собакою. Тому що в нього собачі гени. І ці собачі гени будуть передаватися, як ти породу не модифікуй. Зрозуміло?
- Дві хвилини, - повідомив я.
Дівчина посміхнулася:
- Встигнемо. Якщо будете уважні, пане Мамаю.
- Буду, - я одразу ж погодився.
- Так отож. У людей теж є гени, які відповідають за расу і національність. Ці гени можна прослідкувати від покоління до покоління. А це означає, що, виділивши, наприклад, наш із вами національний ген, ми зможемо простежити географію розселення прадавніх українців та їхніх нащадків аж до сучасності. І точно визначити зв’язки між народами.
- Зачекайте. Це означає, що історичні легенди про переселення народів…
- …можуть бути підтверджені або спростовані точними науковими методами. Шляхом кореляційного генного аналізу. Скільки хвилин?
- Три.
- Ви кращі за прибиральницю.
Це був сумнівний комплімент. Але я відчув, що наш контакт поступово вийшов на інший рівень, і тому наважився:
- А можна, я вас буду, як ваш дідусь, Галушкою називати? Дуже затишне ім’я.
У відповідь можна було чекати на здивування і навіть обурення, але все вирішилося значно простіше.
- Тільки без пані. А я вас просто Мамай. Годиться?
