Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
Я гмикнув. Ні, смак у мене таки є. І дружина, і оця, і ще там, скільки їх було - як на підбір. Це відчувати треба, панове, бо коли знайомишся з жінкою, ніколи не знаєш насправді, що там під одежею є.
- Ну, - сказала Ліка.
А, дідько з нею, хай палить у салоні, хай розпитує про дружину - врешті-решт нічого страшного. Я загарчав, як кіт, і став роздягатись.
Зараз буде щось. Коли на жінку находять романтичні спогади, вона здатна на все… Живіт мій сам собою підтягнувся, плечі розправилися.
- Не знаєш, котра година? - спитав я, аби щось спитати.
- Пів на першу. І тут я стрибнув до неї в ліжко. Металева сітка загойдалася, наче гамак. Лічині пальці торкнулися мого обличчя.
- Тоді все було як зараз, - сказала вона.
Кров у моїх жилах починала закипати. Я торкався теплої шкіри, і вона починала пашіти мені назустріч. Ось уже…
- Що це? - спитала раптом Ліка.
- Га? - не зрозумів я.
Вона злякано дивилася кудись у бік вікна.
- Лі-ко, - я був знову взявся до справи, але Ліка сахнулася.
- Там хтось дивиться, - пробурмотіла вона.
Я роздратовано обернувся. Завіса на вікні трохи відсунулась, хоч не пам’ятаю, щоб чіпав її. Проте більш нічого підозрілого помітно не було. Я вилаявся під ніс і підвівся з ліжка. Навкруги панувала тиша. За вікном накрапав дощ. Я визирнув крізь шибку, і тут мені здалося, що там дійсно хтось є. Хтось щойно зник за рогом хати, і повітря коливнулося слід за ним.
- Хто там? - стурбовано спитала Ліка.
- Нікого, - збрехав я. - Тобі треба звернутись до сексо-патолога.
- Сам такий, - вона з полегшенням посміхнулася.
- Зараз побачимо! - я підморгнув оком і знову стрибнув до ліжка.
Треба було починати все спочатку. І щойно я…
- Ой! - вигукнула злякано Ліка. - Хто це?
Я миттю обернувся. У вікні нікого не було.
- Ти можеш зосередитися на тому, що робиш? - роздра-товано спитав я.
- Там… вона дивиться, - прошепотіла Ліка.
- Хто?
- Не знаю… біла…
Я подумки плюнув і знову визирнув крізь шибку. На дворі знову нікого не було, і тільки дощ шурхотів.
- Хочеш пива? - запропонував я, закриваючи завісу.
Мені й самому треба було трохи заспокоїтись, щоби принаймні не дати Ліці у вухо.
- Давай.
Ми сиділи голі на ліжку і пили пиво з бляшанок.
- Ти вибач, - попрохала Ліка. - Я й справді її бачила.
- Може, просто поспимо?
- Ні, - вона пригорнулася до мене. - Я зараз заспокоюсь.
Кілька хвилин у кімнаті чути було тільки її подих, але потім мені здалося, що до нього приєднався тихесенький брязкіт скла. Що це? Я сторожко підвів голову. За шибкою хтось був. Це відчувалося у звуці, у забарвленні ночі. Але хто? І тут я помітив, що завіса на вікні знову відсунута. Трошки, самий краєчок, але ж я сам щойно… Ліка нічого не чула, а мені не хотілося її лякати.
- Ще пива хочу, - сказав я удавано бадьоро, звільняючись від її обіймів. Спиною поповзли противні мурашки. Обережно я дістався до столу і визирнув у вікно. Біла незрозуміла постать зникала за сараєм. Я не встиг добре роздивитися, але мені здалося, що то була жінка. Темна хмарна ніч ніяк не додавала певності, тому я підбадьорював сам себе.
- Хтось із місцевих розважається, - я знову закрив завісу і обернувся до Ліки. - Що за ідіотство підглядати попід вікна?
Але настрою вже не було.
- Погладь мене, - сказала вона.
Я пестив її рукою, коли знову почувся тихесенький брязкіт. Я підвів очі. Завіса… І знову біла непевна постать зникла за хатою.
- Так, - вирішив я. - Зараз буде щось страшне, - і взявся одягати штани, хизуючись власною сміливістю.
- Що там? - спитала Ліка.
- Нічого. Просто треба комусь намняти вуха. Ти лежи.
Я вирішив випередити події. Визирнув у вікно - там було тихо. Ну добре. Я сів коло Ліки і поклав їй руку на стегно. Чекати довелося недовго. І щойно почувся знайомий брязкіт скла, я миттю зірвався до вікна. Біла постать віддалялася. Я відчинив двері і стрімголов кинувся надвір. Та це тільки так сказати - “стрімголов”, бо насправді у темряві у незнайомій хаті особливо не розженешся. Щось полетіло шкереберть, поки я знайшов вихід і вискочив на ганок. На ганку сидів хазяїн. Біла постать повільно віддалялася до сараїв. І тут я завмер, бо зрозумів, що постать не торкається ногами землі.
Хазяїн ніяк не зреагував на мою появу. Я стояв, витріщивши очі, і мовчки дивився. Постать обернула голову, і стало помітно, що це жінка, молода, але чомусь з білим, прозорим, наче восковим обличчям, і у білому вбранні, як наречена на весіллі. Так, це дуже нагадувало весільне вбрання. Я спантеличено кліпав очима, поки дивна жінка розчинилася у темряві, а потім спитав:
- Хто це?
- Марійка, - відповів хазяїн, не обертаючись.
- А чого в білому?
- Так поховали, - сказав він.
Я вдихнув повні груди повітря, потім обережно видихнув і зрозумів, що вже нічого не розумію.
- Хочеш пива? - спитав я і, не чекаючи на відповідь, пішов до кімнати.
Я сам зараз більш за все потребував пива. За хвилину повернувся з двома бляшанками і тицьнув одну хазяїнові:
- Пий.
Потім я зметикував, що фізик, певно, не вміє відкривати такі бляшанки, але він, на диво, вже упорався. Я одним духом вихилив половину і тільки тоді почав трохи отямлюватись.
- Добре пиво, - похвалив хазяїн.
- Ага, - погодився я. - “Хайнекен”, жінкам дуже подоба-ється.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки, і нарешті я спитав:
- Хто вона?
- Марійка? - перепитав хазяїн. - Моя дружина.
Так, зрозуміло. Треба було заходити з іншого боку.
- А чого тебе фізиком звуть? - на “ти” цієї ночі було легше розмовляти.
Хазяїн посміхнувся:
- Бо я і є фізик. Я скінчив фізтех за фахом “Ядерний магнітний резонанс”.
Так от звідки в нього професорська борідка. Я придивився до хазяїна, і погляд його вже не здався мені таким похмуро-затюканим, як раніш.
- А тут чого?
- Нічого, - він знизав плечима.
Чи то не зрозумів запитання, а чи то я не зрозумів відповіді.
- Ти місцевий?
- Угу, - гмикнув хазяїн.
- Одружився тут?
- Одружився ж.
Більш за все мені, звичайно, кортіло запитати, чом вона не торкається ногами землі, але щось заважало. А може, я і знав відповідь.
Дощ лінькувато тьохкав по калюжах.
- Палити будеш?
Він заперечно похитав головою. Здоров’я береже, добре. А я б, здається, запалив, якби по цигарки знову не йти до кімнати.
- Чого ж ти лишився, дружину до міста не забрав?
Він стусонув бляшанку і спокійно відповів:
- Померла вона.
Так, зрозуміло. Я ж одразу здогадався, що він сам хазяйнує.
- Довго прожили?
Він підвів очі, міряючи мене своїм важким поглядом, і раптом сказав, наче відповідаючи на моє запитання:
- Звичай у нас. Коли дівчина померла незайманою, то на похороні її парубка вінчають з нею.
- Нема такого звичаю, - вихопилось у мене.
- У вас нема, - відповів хазяїн. - У нас є. Ми тут усі з Поділля переселенці, - потім помовчав і додав. - Я якраз після диплома приїхав. На канікули.
Я ковтав пиво, намагаючись зрозуміти почуте. Це ж… - І вона виходить з…? - почав я і зразу пожалів про це.
- З домовини, - продовжив хазяїн. - Не знаю. Я за нею не ходив.
- Від чого вона померла?
- Сказали: серце.
- Ти її любив?
Він знизав плечима, але відповісти не встиг. На порозі з’явилася Ліка.
- Ти чо-го? - капризно протягнула вона. - Мене-е ки-инув, а сам…
Вона загорнулася у ковдру, але назовні весь час виглядало щось - то нога, то груди. Хазяїн зміряв її оком і нічого не сказав.
- Принеси цигарки, - попрохав я.
- Ну-у, - вона вередливо стулила губки. - Іди-іди.
- А ти прийдеш?
- Аякже! - я просунув руку під ковдру та ущип-нув Ліку за груди. Вона засміялася. - Іди, я зараз прийду.
Вона нарешті зникла за дверима.
Дощ ущух. На небі почали з’являтися несміливі зірки. Вже, певно, було по третій.
- А навіщо вона… - я шукав потрібне слово, - підглядає?
Хазяїн посміхнувся. Принаймні мені здалося, що посміхнувся.
- Цікаво.
- Що цікаво?
- Ну те… що ви робите. Вона ж дівчиною померла.
Машина розганяла ранкову тишу своїм гарчанням. Я сидів за кермом, майже не відчуваючи безсонної ночі. Ліка поруч смалила цигарку. Треба було поспішати, щоб ще встигнути зробити собі алібі, зателефонувавши до когось із жінчиних друзів. З хазяїном ми не прощались - він, певно, ще спав. Я поклав на стіл гроші і три банки пива - все, що лишилося.
- Ліко, - попрохав я, - поглянь на табличку. Як зветься село?
- Що?
- Визирни, кажу…
- Га?.. А там уже не видно…
Тьху на тебе.
Я обернувся. Таблички дійсно видно не було. Але на в’їзді до села стояла прикмета - старий трактор на постаменті, і під ним чітко вирізнялося велике, намальоване вапном непристойне слово.
Розділ 4 ПЕТРУСЬ
Оксана згадала це обличчя - худорляве, вилицювате, очі чорні, наче два шматки антрациту, а брови щільною дугою зрослися на переніссі - пишні такі брови, козацькі. Але при тому загальне враження безпорадності лишалося від виразу очей, від усієї постаті та м’якої ходи - хлопець здавався навіть трохи боязким. Це був син Ярослави, що працювала в бухгалтерії. І навіть ім’я Оксана згадала - Петрусь, саме так кликала його мати, коли приходив до неї на роботу. Власне, зустрічалися з ним всього кілька разів, але чомусь запам’ятався - і ці очі, і брови, і дитяче ім’я, хоча хлопцеві було років зо двадцять, і якщо він не тягнув ще на Петра Батьковича, то вже на Петра - точно. Але матері часто продовжують звати синів по-дитячому, мабуть, сподіваючись, що в такий спосіб хоч на один зайвий день утримають їх біля себе.
