Брати Капранови - Розмір має значення
- Покажу, - сказав я і дійсно видобув з кишені флуоресцентну андромедянську купюру. Щоб краще дійшов гумор, я покрутив нею перед носом співбесідника та заховав назад. - Віддам. Потім.
- Ясно, - сказав Мізинець.
Якби всі були такі кмітливі, наскільки легше було б працювати.
- Що таке? - отямився раптом від коматозного стану наш пан Боровий.
Гриць заспокійливо взяв його за руку:
- Знаєте, вам, мабуть, вже час додому.
- Ні-і, - п’яно-лагідно простягнув пан Боровий. - Я з вами.
В очах його блищала рішучість.
- Додому, - наполягав Гриць.
- Ні, - відмовився Боровий. - Я бачу, що у вас складнощі, і ніколи не покину земляків у біді.
- Додому…
Але тут я вимахнув рукою:
- Хай іде. Якщо доведеться молотити під дурника, згодиться.
- Точно, - підтвердив наш гід. - Згоджуся. Я на все згоджуся.
Мізинець нетерпляче тупцяв поруч.
- Ходімо?
- Не загуби поводиря, - наказав я Грицю, і ми рушили кривими вулицями в оточенні сірих похмурих стін.
Йшли довгенько. Шлях наш блукав провулками, немовби навмисне заплутуючи. Гриць нахилився до мого вуха:
- Може, це пастка?
- Якщо й так, я із задоволенням в неї попадуся, - я намацав під пахвою теплу кобуру та посміхнувся. Врешті, ми ж цього і домагались.
Пан Боровий мугикав щось під носа, він знову відключився.
Нарешті наш Мізинець зупинився і показав пальцем кудись поперед себе. Я ввімкнув перекладача.
- …там. Давай тисячу.
Ага, зараз. Я вдивився в пітьму. Ми стояли біля величенького подвір’я, серед якого виднівся одноповерховий будинок - показник заможності господаря, бо ж на Андромеді найпрестижнішими вважалися невеличкі хатки і величезні подвір’я, біс його знає, чому.
- Давай тисячу, - зарипів перекладач.
Я вдивлявся і не знаходив, чому, власне, наш вуйко повинен опинитися саме тут.
- Покажи його.
- Давай п’ятсот. Покажу, - почав клянчити Мізинець.
- Дулю тобі, - сказав я відверто. Не люблю торгуватись.
Електронний перекладач рипнув, немовби вагаючись, чи транслювати те, що почув, і зрештою не зважився.
Пан Боровий завів «Цвіте терен».
- Скажи йому, щоб замовк, - прорипів Мізинець. Гриць смикнув нашого гіда за руку, запала тиша, і в ній Мізинець рушив до паркану. Потім зупинився, спритно зачепився хвостом за верх і зник на тому боці.
Ми кинулися слідом. Найважче, звичайно, було висадити на паркан пана Борового, але й він врешті згадав дитинство, щоправда, подряпав руку і далі вже весь час її облизував, не можучи навіть заспівати. Все, що не робиться, - на краще.
Мізинець стояв біля вікна.
- Дивися, - сказав він.
Я зазирнув досередини через розкриту фрамугу і, зрозуміло, нічого не побачив. На жаль. Я не вмію бачити в пітьмі. Довелося видобути ліхтарика. Гриць тримав у руках пістоля, прикриваючи тил.
Перестрибнувши через підвіконня, жовтий зайчик електричного світла поскакав кімнатою, вихоплюючи кутки меблів, стіни, підлогу, поки завмер у кутку. Там стояла валіза.
Гриць зазирнув мені через плече і стиха присвиснув. Валіза була саме така, як треба. Величезна, чорна, на коліщатках. В неї досить просто було запхати людину, навіть таку огрядну, як наш вуйко. У мене закалатало серце. А Мізинець вже тицяв в очі якогось папірця.
- Що це?
Мізинець посміхався, якщо я правильно витлумачив гримасу на своєрідному андромедянському обличчі.
- Це квиток. Я його тут… позичив.
Промінь ліхтарика вистрибнув з кімнати і зупинився на величенькому яскравому папірці. Гриць виступив наперед і став уважно вдивлятись.
- Квиток, - повторив Мізинець.
- Бачу, - сказав Гриць і підвів голову. Очі його блищали. - Це квиток із Землі на Андромеду. Двадцять перше травня за нашим стилем. Саме той день. І вантаж. Сто п’ятдесят кіл.
У тиші, що запала після цих слів, можна було почути, як побігла кров по жилах. Вантаж. Валіза. Двадцять перше травня.
- Ну? - прорипів несподівано перекладач.
Я обернувся. Мізинець переможно і вичікувально дивився в очі. Так, треба було визнати, що свою тисячу він заробив. Флуоресцентна купюра зникла поміж складок андромедянської шкіри.
- До побачення, - сказав Мізинець і помахав лапкою.
- До побачення.
Ми лишилися втрьох перед розчиненим вікном. Пан Боровий облизував руку. Гриць насторожив пістоля.
- Уперед? - запитав він.
Я кивнув і теж дістав зброю. Пан Боровий лишився під вікном. Гриць прикривав мені спину. Жодна дошка не рипнула, повітря не сколихнулось, коли я здолав високе підвіконня. Обережно намацуючи перед собою підлогу, я рушив у дальній куток до валізи. В будь-якому разі спочатку треба було перевірити її. Ні, панове, хоча роки і беруть своє, але школа лишається школою. Я рухався, наче тигр, як у молоді роки, як у ту ніч, коли викрадав Чорний Гріш у банди Лисого. Грицю було чого повчитися. За якусь мить я спинився в кутку, не потривоживши бодай порошинки на меблях. Я простягнув руку, намацуючи замок валізи, і тут…
- Цві-те те-е-рен, цві-те те-рен, - загорлав під вікном на всю міць свого українського голосу пан Боровий. - Та й цвіт о-о-па-да-а-є…
Наступної секунди вся планета прокинулась і посунула в кімнату.
- Пробі! - заголосив перекладач. - Каравул!
Загрюкали двері, увімкнулося світло під стелею. Нас почали оточувати хвостаті андромедяни, і тут я, перекриваючи все, гавкнув:
- Прикрий!
А сам клацнув замками на кришці. Хтось штовхнув мене в спину. Я впав, зачепивши валізу, і на підлогу з неї посипались якісь книжки. Гриць уже опинився біля мене та схопив одну з них.
- Нічого не розумію, - пробурмотів він.
Я підхопився і, не звертаючи уваги на загальний галас, підняв ще одну. «Тисяча рецептів приготування вареників. З історією, етнографією, географією та бібліографією», - проголошував напис на обкладинці. Ми з Грицем витріщилися одне на одного, і тут нас скрутили.
- Вдерлися з метою пограбування, - сказали нам.
Довелося пощипати корпорацію «Зоря» на п’ятнадцять тисяч - по п’ять тисяч за кожного. Справу зам’яли.
Ми сиділи в шинку і лаялись на весь світ. Завзято лаялись. Сучий Мізинець привів нас до хати одного з найбільших андромедянських знавців кулінарії. Знавець подорожував до Землі і накупив книжок. Повну валізу. Сто п’ятдесят кіл. Знавець повернувся на Андромеду три тижні тому і навіть не встиг розібрати свої придбання, коли раптом вночі до його хати вдерлися троє невідомих з пістолями, і якби не пильність охорони, то викрали б найціннішу літературу, зокрема унікальне видання про вареники, з яким у руках одного з них і було злапано.
Ми довго лаялись. Лаялись на Мізинця, що обдурив нас, немов молодих, лаялись на всіх андромедян та їхню ідіотську планету, лаялись на кулінарів та авторів книжки про вареники. П’ятнадцять та плюс тисяча, всього шістнадцять. Мені не жаль було чужих грошей, жаль власної репутації. Отак по-дитячому ошукати, і кого - старого Мамая!
Коли нарешті наш словниковий запас вичерпався, до столика наблизився ще один андромедянин.
- Ви шукали дядька у валізі? - запитав він.
Гриць стримався. А я відчув бажання розбити свого келиха об цю андромедянську пику.
- Гуляй, - сказав Гриць.
За хвилину з’явився ще один.
- Ви платите тисячу, коли вам показати валізу?
Потім - ще двоє.
Тут я відчув, що наступного просто вб’ю.
- Годі! - стукнув я келихом об стіл. - Пане Боровий, гід ви чи не гід? Куди ви там збиралися нас вести? До церкви?
Боровий підскочив, наче на пружині.
- Так! До церкви!
- Ну то ведіть, дідько б вас ухопив!
Я відчував, що сидіння в шинку скінчиться ще одним криміналом. А крім того, треба було привести до ладу свої думки.
- Ходімо, - закрутився наш гід, - от ми з вами якраз знаходимось у чудовому місці. Тут зовсім поруч церква Андромедянської Матері, найбільша, найкраща і найстаровинніша на планеті. Свята музика, що нею супроводжують служіння місцеві жителі, у цьому храмі набирає особливої сили, і якраз зараз завдяки клопоту нового настоятеля нещодавно…
- Грицю, - сказав я, - ходімо до цієї Матері, інакше я тут всіх покусаю.
І ми рушили.
- Андромедянська церква, - нудив дорогою Боровий, - має багато спільного з нашою, і не стільки в архітектурі, скільки в самій побудові відправи. Зокрема, провідну роль, як я вже казав, у андромедян відіграє музика. Свята музика. Але ж ви і самі знаєте, яке ідеологічне навантаження лежить на церковній музиці й у нас, православних. У церковних хорах завжди збиралися найкращі голоси, бо тільки поєднання з Богом за допомогою музики…
Це, звичайно, було аж надто цікаво, але в усякому разі краще, ніж суперечки з алканавтами в шинку.
- …музика постає в них дещо іншою, вона навіть може здатися дещо незрозумілою незвичному вуху, але для витонченої андромедянської душі вона слугує головним засобом спілкування з вищою силою…
Під пана Борового добре міркувалося. Як під плюскіт хвиль. А міркувати було про що. Ні, звичайно, нічого страшного ще не трапилося. Погано, звичайно, замість мафії зіткнутися зі звичайнісіньким шахраєм, але головне зроблено - є галас, на нас звертають увагу, а значить, інформація дійде і до самих злочинців. І рано чи пізно вони почнуть діяти. А от тоді… Ну і падло цей Мізинець, га!
