Брати Капранови - Розмір має значення
- Ну як? - спитав я Ляха у свою чергу.
Він примружив очі.
- Годиться.
Що ж, кожному своє. Через такі суперечки списи ламали тільки в далекому Середньовіччі, а зараз жінок стільки наплодилося, що вистачає на всіх.
- Мамаю, відійди за колону, коли не хочеш побачитися зі старими знайомими, - порадив мені начальник.
Я послухався й добре зробив, бо наступним під софітами з’явився пан Марек Володиєвський власною персоною. У пожмаканому, але вже новому костюмі, з каблучкою на руці, галантний до нестями, він поцілував ручку пані Оксані, а потім Галушці, причому останнє не дало мені жодного задоволення. Пан Марек не став зловживати увагою публіки, а тільки подякував за плідну співпрацю та побажав новій корпорації масштабного бізнесу, з чого я зрозумів, що в процесі реструктуризації його аж ніяк не скривдили. Ну, то й слава Богу. За ним на сцену виліз - щоб ви не сумнівалися - адон Родимчик з неодмінною пітою в зубах. Цей цілуватися не став та і виголошувати промови теж. Мабуть, через уроджену скромність. Так і стояв собі поруч з паном Мареком, і для повного комплекту там бракувало хіба що капітана Аксіньї. Цікаво, яку долю приготувало для неї керівництво УГС? Все-таки коханка генерала Ліліпутіна, хоч дехто і твердить, що це не відповідає дійсності, але все одно не хвіст собачий. З батьком її було легше - академік Майборода погодився взяти старого до себе на роботу, а держава надала допомогу як в’язню тиранічного режиму. Отже, за долю професора Гнучкошиєнкова можна було не турбуватися.
Я стояв за колоною поки тривало дійство, і навіть згодом, коли почався фуршет. У нашій справі конспірація - над усе.
Лях тим часом займався гостями. Однак попри свою посаду та надзвичайну зайнятість, він все одно залишався добрим хлопцем, а тому врешті все-таки підійшов до мене з чаркою оковитої та з президентом корпорації «Граціоза» пані Оксаною під ручку. Попід другу в мого начальника була Галушка, і в такому оточенні навіть він став скидатися на нормальну людину.
- Давай, Мамаю, вип’ємо за успіх! - запропонував Лях.
І я вдячно взяв з його рук келих, а заразом і Галушку.
- Може, спочатку познайомиш мене з пані Президентом? - грайливо спитав я.
- А ви хіба не знайомі? - щиро здивувався Лях.
Пані Оксана подивилася на мене з усмішкою, і я мало не вдавився оковитою. Переді мною стояла капітан Аксінья. Слово честі! Не дивно, що я не впізнав її - до цього витвору мистецтва приклали руку перукарі, візажисти, масажисти і, певно, сам Лях. Але все-таки вона була капітаном Аксіньєю, тою самою, яка посадила мене до сурґутської тюрми, тою самою, з якою…
Вона, мабуть, у якийсь спосіб прочитала мої думки, бо наче несамохіть торкнулася пальчиком своїх губів та кинула погляд на Галушку. Подивився на неї і я. Еге ж, і справді краще не згадувати про минуле. Всьому свій час. Минулому - минуле, а нам треба іти вперед.
- Тепер упізнав? - засміявся Лях, по-хазяйськи обіймаючи дівчину за талію.
Я теж обійняв Галушку, і ми випили за майбутні успіхи корпорації та всіх нас.
- Можна тебе на два слова? - нахилився я до Ляха.
І ми одійшли трохи в бік.
- Так ти що, зараз з Аксіньєю?…
Він озирнувся на дівчат, що мило цвірінькали між собою.
- А ти хіба маєш щось проти?
Я розвів руками:
- Ляше, не впізнаю тебе. Вона ж капітан КГБ! А як же твоя кар’єра при такому компроматі?
Лях посміхнувся і зверхньо поплескав мене по плечу.
- Запам’ятай, козаче, в жодній спецслужбі світу ти не зробиш справжньої кар’єри, якщо на тебе немає компромату. Зрозумів? - тут він на кілька секунд замислився і додав: - А втім, може, воно тобі й не треба.
Я теж озирнувся на дівчат. Потім на Ляха. Певно, він таки має рацію - кожному своє. Мені й справді цього не зрозуміти. Та воно, мабуть, і не варто.
- Слава Україні! - підняв чарку я.
- Героям слава! - відповів Лях.
Зоряний Вуйко
Загалом-то я відійшов від справ і заспокоївся. Минули часи, коли доводилося кришити чужі щелепи, влучати з пістоля мусі в око, перевдягатися на негра, жінку або восьминога та слухатись начальників. Тоді я носив козацькі вуса і мав великі амбіції, але потім сказав собі: «Годі. Обійдеться якось». І дійсно, обходилось. Обходилось, доки…
- Мамаю! - звернувся він до мене в пивниці.
Я звів очі. Мамай - моє службове ім’я. Тобто прізвисько, коли хочете. І якщо цей хлоп його знає, тоді він…
- Гуляйте, чоловіче, - сказав я ввічливо. - У мене вихідний. Вічний.
- Мамаю, я від Ляха, - він значуще подивився.
- А хоч би від Господа Бога, - відрізав я і замовив ще пива.
Хлопець всівся за мого столика, хоча я і не запрошував, - нахаба.
- А Лях сказав, що ви не зможете відмовити. Він сказав, що ви все одно почнете розпитувать про справу, а коли вже розпитаєте…
«Ти ба, - подумав я, - не зможу відмовити. А подивимось!» Але вголос сказав:
- Чого хоче цей брудний вбивця?
Хлопець здивовано звів брови. Молодий ще. Брудний вбивця - я і сам брудний вбивця, тому можу називати так Генерального писаря Української Галактичної Служби. Шпигуни завжди були вбивцями, тут уже нічого не поробиш. І Лях теж. Але в чомусь він мав рацію - я дійсно не зміг би не розпитати про справу.
- Ну! - сказав я. - Зараз очі на лоба вилізуть.
Хлопець кліпнув. Потім схаменувся:
- Та тут у нас таке діло, розумієте, один вуйко зник…
- Ну?
- Ну, і треба знайти.
- Вуйко, кажеш?
- Угу.
Я пхекнув.
- І через якогось там вуйка ви стали турбувати старого Мамая? Бреши та не забріхуйся.
- Собаки брешуть, - раптом огризнувся хлопець, але зразу виправився: - Тобто я не так хотів сказати.
Це вже мені більше подобалося. Я посміхнувся і посунув йому кухля.
- Давай, козаче, пий пиво і викладай як на сповіді.
Тут вже і він засміявся:
- Як на сповіді. Добра у вас сповідь. З пивом.
Ну звичайно, вуйко виявився не простим вуйком, а одним з лідерів Галактичного Українського Конгресу, скорочено ГУКу, а до того ж, фінансовим директором корпорації «Зоря», що важила багато мільярдів. ГУК був у тривозі, «Зоря» - у паніці. Тхнуло рекетом та політикою.
- Як тебе кличуть? - поцікавився я.
Він не зразу зрозумів, про що йдеться, настільки поринув у розповідь.
- Грицем.
- А прізвище?
- Завірюха.
- Ну і що ж ти, Гриць Завірюха, почав робити у першу чергу?
Він звів брови:
- А чом це ви вирішили, що саме я займався цією справою?
Я пхекнув. Теж мені таємниця. Кого б іще Лях прислав, як не самого винуватця.
- Ну?
Він мугикнув, щось зважив про себе і сказав:
- Взагалі-то я зразу пробігся по терористах. Вони присягаються, що не мають відношення.
- Коли це було?
- Три тижні.
- Рекет уже б об’явився.
- Так-так! - радісно підхопив Гриць. - Ми обнишпорили всю Землю, всі закутки.
- За три тижні нічого не знайшли?
- Ні, - він розвів руками.
Та-ак. Спеціалісти.
- А поліція що?
- Шукає, - він скривився. Поліцію в УГС заведено зневажати.
Я зразу розкинув у голові варіанти.
- Він полетів із Землі?
- Виключено. Ми перевірили.
- Під чужим прізвищем?
- Виключено. Того дня полетіло сто шістдесят п’ять землян, з яких дев’яносто сім жінок, п’ятнадцять дітей, п’ятдесят три чоловіки, всіх простежено, тридцять один вже повернувся, троє у відрядженні…
Так, зрозуміло. Хлопці таки добряче попрацювали. Але… але. Врешті, через це вони й прийшли до старого Мамая. Гриць розповідав, а я слухав і думу думав. Наче все зроблено як слід - систематично, з підходом. Відчувається школа. Але творчості нема. Нема тої творчості, що і повинна відрізняти працівників УГС. Навіщо ж інакше вона потрібна? Нишпорити по космодромах здатен кожен мент.
- Може, вбили? - перервав я хлопця.
- Навряд чи, - сказав він. - Його викрали. Розумієте, викрали з готелю, а якщо вбивати, то навіщо викрадать? Можна на місці.
Рація в його словах була.
- Коротше кажучи, на Землі його нема, в Галактиці його нема. Серед вбитих нема, серед живих нема. А де ж він?
Хлопець розвів руками. Файно. Агент УГС розводить руками. І все. Я мовчки підвівся і пішов з пивниці геть. Моя тачанка вірно чекала біля дверей.
- Грицю, Грицю, до роботи… - промурмотів я, відчиняючи дверцята.
- Що? - обізвався ззаду хлопець, що, як виявилось, ішов за мною.
- Нічого. Їдемо, - я вмостився на сидінні. - До УГС.
Щоб мене зустріли, як рідного, сказати не можна. Ляха не було, а решта дивилась на мене, як горобець на міліціонера.
Чули? Сам Мамай! Жива Легенда!
Невже я такий старий? Настрій зіпсувався. Так, тут працювали молоді хлопці, зовсім молоді, дужі, з козацькими вусами та білими рівними зубами. Вони зараз усі такі, ці молоді, приємно дивитись. А от без мене все одно не можуть. Не прожити Україні без Мамая.
Ми з моїм Грицем вмостились біля монітора. Замиготіли заставки: «зберігати в таємниці», «тільки для працівників УГС» і таке інше. Потім на екрані з’явився рудий вусатий огрядний дядько з капризним підборіддям та синіми очима, круглими, як ґудзики. Дійсно, вуйко собі та вуйко. Нічого більше про нього не скажеш.
