Харукі Муракамі - 1Q84. Книга друга
— Чому ти така обізнана із старим джазом? — запитав одного разу Тенґо.
— Бо в мене багато минулого, яке тобі невідоме. Минулого, якого ніхто не може переробити, — відповіла вона, лагідно погладжуючи його яєчка.
Закінчивши ранкову роботу, Тенґо подався пішки до станції і в кіоску купив газету. Потім зайшов у кав'ярню, замовив скромний сніданок — тости з маслом і круто зварене яйце, — й, поки очікував його, попиваючи каву, розгорнув газету. Як і попереджав Комацу, на сторінці місцевих новин він побачив не дуже велику статтю про Фукаері, що містилася внизу, над рекламою автомобілів фірми «Міцубісі». Вона мала заголовок: «Зникла сенсаційна школярка-письменниця?».
«Пополудні ** числа стало відомо про зникнення Фукаері, інакше Еріко Фукади (17 років), авторки оповідання «Повітряна личинка», яке останнім часом стало бестселером. За словами культурного антрополога Такаюкі Ебісуно (63 роки), її опікуна, який подав прохання про розшук школярки у відділення поліції Оме, увечері 27 червня Еріко-сан не вернулася ні додому в містечко Оме, ні на квартиру в Токіо, і зв'язок з нею втрачено. У телефонній розмові, на запитання кореспондента, Ебісуно-сан повідомив, що востаннє Еріко-сан була, як завжди, в нормальному стані й досі ніколи без попередження не поверталася додому, що він зовсім не бачить причин для її зникнення, але занепокоєний можливістю нещасного випадку. Редактор видавництва ** Юіті Комацу, відповідальний за випуск «Повітряної личинки», розповів: «Упродовж шести тижнів книжка утримувалася на вершині списку бестселерів і привернула до себе читацьку увагу, але Фукада-сан не любила спілкуватися із ЗМІ. Наше видавництво ще не здогадується, чи шум навколо її зникнення якось пов'язаний з такою її схильністю, чи ні. Фукада-сан — молода дівчина із щедрим талантом, письменниця з великим майбутнім, і я молюся, щоб вона якнайшвидше повернулася жива й здорова». Поліція проводить розслідування, беручи до уваги кілька можливостей».
«На даному етапі газети можуть написати лише це», — подумав Тенґо. Якщо через два дні після такої великої сенсації Фукаері раптом, наче нічого й не сталося, повернеться додому, то журналіст, автор цієї статті, зганьбить себе й підірве репутацію газети. Загалом те саме можна сказати й про поліцію. Наче пробну кулю, вона видала коротку нейтральну заяву й чекатиме, як далі розвиватимуться події. Стежитиме за реакцією громадськості. До справи візьметься після того, як її підхоплять тижневики й вона потрапить у телевізійні новини. А до того часу ще можна почекати кілька днів.
Та не було жодного сумніву, що, напевне, рано чи пізно атмосфера розігріється. Адже «Повітряна личинка» стала бестселером, а Фукаері, її авторка, — вродлива сімнадцятирічна дівчина, що привернула до себе людську увагу. Що з нею сталося, невідомо. Тож галас навколо неї зростатиме. Те, що ніхто її не викрав, а вона десь переховується, знає тільки четверо людей у цьому світі. Вона сама, Тенґо, Ебісуно-сенсей та його дочка Адзамі. А всі інші й не здогадуються, що випадок із зникненням Фукаері — це трюк, придуманий для того, щоб привернути до себе увагу громадськості.
Тенґо все ще до кінця не усвідомлював, чи тішитися цим знанням, чи журитися. Мабуть, варто тішитися. Бо не мусив перейматися долею Фукаері. Вона перебувала в безпеці. І водночас не сумнівався, що мимоволі став учасником складної інтриги. Ебісуно-сенсей, підваживши кам'яну брилу за допомогою важеля і підсвітивши її сонячним світлом, з нетерпінням чекає, що зпід неї щось виповзе. А він, Тенґо, мимоволі стоїть поряд. Та що вилізе зпід неї, не хотів знати. По змозі не хотів бачити. Бо, в усякому разі, це, напевне, буде щось негоже. Однак відчував, що не зможе цього обійти.
Випивши каву й з'ївши тост з яйцем, Тенґо поклав прочитану газету й вийшов з кав'ярні. Повернувшись додому, почистив зуби, прийняв душ і приготувався йти до підготовчої школи.
Під час обідньої перерви у школі до нього навідався незнайомець. Саме тоді, скінчивши лекцію, він сидів у кімнаті відпочинку для вчителів і переглядав ранкові газети. До нього підійшла секретарка директора й сказала, що з ним хоче зустрітися один чоловік. Вона, старша на рік від нього, здібна жінка, обіймала посаду секретарки, але виконувала майже всі обов'язки, що стосувалися управління школою. Риси її обличчя не давали підстав називати її красунею, але вона мала стильну зовнішність і вміла вишукано одягатися.
— Його звати — Усікава-сан, — повідомила вона.
Такого прізвища Тенґо не пригадував.
Бозна-чому секретарка трохи скривила обличчя.
— Сказав, що хотів би обговорити віч-на-віч серйозну справу.
— Серйозну справу? — здивувався Тенґо. У цій школі до нього ніхто не звертався із серйозними справами.
— Поки що приймальня порожня, тож я провела його туди. Щоправда, цим приміщенням не можуть користуватися люди такого низького рангу, як ви, Тенґо-кун…
— Щиро дякую, — відповів він. І звично всміхнувся.
Але вона, не звернувши на це уваги, лише махнула полою літнього жакета від «Agnès В» і швидко кудись пішла.
Усікава виявився невисоким на зріст чоловіком років сорока п'яти. Опасистим, без вузької талії і з потовщенням навколо горла. Однак щодо його віку Тенґо не мав певності. Бо через своєрідність (або небуденність) його зовнішності не вдавалося знайти ознак, які дозволили б його визначити. Чоловіка можна було вважати і старшим, і молодшим у межах від тридцяти двох до п'ятдесяти шести років. Мав нерівні зуби і дивно скривлений хребет. Велике, неприродно пласке, полисіле овальне тім'я, що викликало в уяві майданчик для військових вертольотів на вершині стратегічного пагорба. Таке Тенґо якось бачив у документальному фільмі про в'єтнамську війну. Залишки скуйовдженого грубого чорного волосся, що приліпилося навколо плаского овального тімені, розбігаючись навсібіч, густо нависали над вухами. Дев'яносто восьми відсоткам людей воно, напевне, нагадувало волосся на лобку. А що уявляла собі решта людей, Тенґо не здогадувався.
Здавалось, що цей чоловік мав несиметричні й будову тіла, й риси обличчя. Тенґо помітив це з першого погляду. Звичайно, людське тіло більшою чи меншою мірою несиметричне, і це не суперечить законам природи. Та в цього чоловіка навіть ліва та права брови трохи різнилися. Ліве яєчко висіло трохи нижче від правого. Наші тіла не є товарами масового виробництва, зробленими на заводі за однією міркою. Та от у незнайомця відмінність між правим і лівим переходила за межі здорового глузду. Таке явне порушення балансу будь-кого під час першої зустрічі мимоволі дратувало й псувало настрій. Як спотворене, але надзвичайно виразне власне зображення у викривленому дзеркалі.
Його сірий костюм укривала безліч тонких складок, схожих на проталини від льодовика в горах. Обидва краї комірця його білої сорочки виступали назовні, вузол краватки так скособочився, що здавалось, ніби випручувався із свого вимушеного неприємного становища. І костюм, і краватка, й сорочка мали трохи завеликий розмір. Візерунок на краватці скидався на малюнок переплутаної вермішелі, нанесений невправною рукою художника-початківця. Усе це, здавалось, було куплене під час дешевого розпродажу для тимчасового користування. Та коли Тенґо довго дивився, то одяг чоловіка щораз більше здавався убогим. Сам Тенґо майже не приділяв уваги одягу, але напрочуд чутливо реагував на зовнішній вигляд інших людей. Якби йому довелося вибирати з людей, які йому траплялися за останні десять років, найнеохайніше вдягнених, то цей чоловік, напевне, увійшов би в такий досить короткий список. Його вміння одягатися не просто було жахливим, а навіть справляло враження навмисного спаплюження поняття «одяг».
Коли Тенґо зайшов у приймальню, незнайомець встав, вийняв візитну картку і ввічливо передав йому. На картці було написано: «Усікава Тосіхару», а внизу — латинськими літерами надруковано: «Ushikawa Toshiharu». Зазначалась також його посада: «Штатний директор Фонду як юридичної особи «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». Адреса фонду: район Тійода, Кодзіматі. Вказувався номер телефону. Що це за організація «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» й що таке «штатний директор», Тенґо, звичайно, не знав. Але візитна картка з чудовими тисненими ієрогліфами не викликала сумніву щодо її правдивості. Прочитавши її, Тенґо знову перевів погляд на гостя. І подумав, що, напевне, немає людини, яка за своїм враженням настільки не відповідала б указаній посаді.
Обидва, один напроти одного, посідали на свої дивани за низьким столом. Кілька разів старанно витерши хустинкою піт на чолі, гість засунув її, пожмакану, у кишеню піджака. Жінка з приймальні принесла їм чаю. Тенґо їй подякував. Усікава не сказав нічого.
— Вибачте, що прийшов до вас під час перерви без попередньої домовленості, — почав Усікава. Говорив увічливо, але в його інтонації відчувався трохи компанійський настрій, який також Тенґо не сподобався. — Ви ще не обідали? Може, вийдемо й десь перекусимо?
![Морли Каллаган - Подвенечное платье [Сборник рассказов]](/uploads/posts/books/237639/237639.jpg)
![Морли Каллаган - Подвенечное платье [Сборник рассказов]](/uploads/posts/books/237716/237716.jpg)
